Зразок роботи
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ПІДСТАВИ ВІДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ
Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [1]. Подібне безумовне встановлення гуманістичного пріоритету в державі автоматично включає заходи щодо забезпечення прав і свобод до переліку основних напрямів (функцій) розвитку суспільства й діяльності органів публічної влади.
Якщо звернутись до історичної ретроспективи, то в принципі виникнення деліктних зобов’язань стосовно завдання моральної шкоди є явищем далеко не новим, адже вперше офіційне закріплення такої правової конструкції у процесі становлення й піднесення розвитку приватного права в Україні було здійснено ще в 1963 році (а саме у відносно визначеній простій диспозиції ст. 440 ЦК УРСР). Тим не менш реальна законодавча регламентація такого правила (попри його суто формальний, ілюзорний, абсолютно непридатний до правозастосування зміст) стало можливим лише за часів незалежності України, оскільки ідеологія часів СРСР суворо не допускала навіть малоймовірної потенційної можливості відшкодування моральної шкоди, ототожнюючи її як несумісну з гідністю радянської людини [2, 81]. Тому завдання психічних страждань, болю, переляку без понесення майнової шкоди за радянським правом відшкодуванню не підлягало.
Звісно, незважаючи на неприйняття потреби у відшкодуванні моральної шкоди з боку партійної номенклатури, радянські юристи українського походження регулярно намагались роз’яснити генеральні ідеали цієї догматичної одиниці. Наприклад, на думку Х. І. Шварца, знецінення нематеріального блага (імені, честі, гідності людини тощо) не пов’язане із завданням потерпілому майнової шкоди, захищалося іншими правовими засобами, але не нормами про зобов’язання із завдання шкоди [3, 82]. Таке ставлення свідчить про відвертий нігілізм стосовно практичного використання примусу у формі відшкодування моральної шкоди. У той же час К. М. Варшавський не вбачав потреби у відшкодуванні немайнової (моральної) шкоди, так як її настання не спричиняє будь-яких прямих збитків. Подібні міркування активно підтримував і В. Г. Вердніков [4, 255]. Однак такі пояснення є одиничними і трапляються лише тому, що інститут моральної шкоди вважався буржуазною правовою категорією, не сумісною із засадами радянського права.
З суспільної точки зору відшкодування моральної шкоди залишається в багатьох випадках задачею недосяжною та напрочуд неповномірною — такою, що не відповідає реальному обсягу абстрактних збитків, оскільки моральна шкода, душевні страждання, вірогідно, складно виміряти у грошовому еквіваленті компенсації або чіткому розмірі суми, що на думку суду є справедливою і рівноцінною попередньо завданій моральній шкоді. Повною мірою аспекти моральної шкоди відобразитись у висновках чи експертизах ніколи не зможуть, тому що людські почуття надто суб’єктивні незалежно від ступеня та рівня якості притаманної соціуму правосвідомості і правової культури. Тут до звичних перепон об’єктивності забезпечення гарантій захисту прав і свобод додається юридично-психологічна сторона, що часто домінує у правовому полі цивільних правовідносин.
Висловлені вище пасажі є одними з основних передумов того, що до сих пір у вітчизняній правовій науці не існує сталого, єдиного, загальноприйнятого підходу до окреслення термінологічного апарату моральної шкоди і дотичних до неї понять.
З юридично-праксеологічної точки зору відшкодування моральної шкоди є універсальним, магістральним, стрижневим інструментом цивільно-правового апарату правових тактик і технік. Він може бути застосований у разі заподіяння особі немайнових втрат унаслідок первісного порушення її як абсолютних, так і відносних (включно з договірними) немайнових та немайнових суб’єктивних цивільних прав. Метою застосування компенсації за всіх обставин є задоволення або реконструкція немайнових втрат потерпілого [5, 22].
Часом поняття моральної (немайнової) шкоди тлумачиться ще більш широко: під ними сприймають «наслідки правопорушення, що не мають економічного змісту і вартісної форми». Намагаючись з'ясувати правову природу цього поняття окремі науковці розмежовують «моральні втрати» (самі страждання) та «моральну шкоду» (включає страждання та їх наслідки) [6, 122].
Цивільний кодекс України (далі — ЦКУ) є першоджерелом у питаннях, що становлять ключову значущість в ході цього дослідження. Тому насамперед варто розглянути ті означення й дефініції, які демонструє та закріплює саме ЦКУ. У ст. 23 цієї систематизованої кодифікації зазначено, що моральна шкода полягає у обставинах, котрі по суті за смисловим навантаженням зводяться до чотирьох основоположних груп: фізичний біль та страждання, які фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; душевні страждання, які фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; душевні страждання, які фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; приниження честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи [7]. Звідси доцільно зробити мікропідсумок, що відшкодування моральної шкоди може бути пов’язаним із досить широким спектром відносин: у разі заподіяння цієї шкоди в особистих майнових і немайнових відносинах, взаємодії щодо інтелектуальної власності або зобов’язального чи спадкового права тощо.
Магістр