Зразок роботи
Реформування системи адміністративно-деліктного та процесуально-виконавчого законодавства передбачає перегляд правових інститутів та окремих норм, що регулюють найбільш значущі суспільні відносини та закріплюють права та інтереси громадян. У зв’язку з цим одним із важливих об'єктів правового дослідження є система адміністративних стягнень, яка має бути адекватною цілям адміністративної відповідальності на сучасному етапі розвитку суспільства. Існуючу систему адміністративних стягнень можна визначити як встановлений законодавцем перелік видів стягнень. Кожне з них є окремим структурним елементом, безпосередньо пов’язаним з іншими елементами (стягненнями) єдиними цілями застосування, загальними правилами накладення та спільним характером і можливістю звільнення від відповідальності
Дефініція адміністративного стягнення наразі вже давно не є суто доктринальною, дискусійно-полемічною категорією без відповідного законодавчого закріплення. Стаття 23 Глави 3 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) регламентує, що це поняття означає: «…міру відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами» [13].
Попри наявність, на перший погляд, вичерпного окресленого поняття в Україні існують певні правозастосовні прогалини й недоліки. Подібна практика для нашої держави є цілком звичною, хоча й доктринальне тлумачення, безумовно, не є обґрунтовано джерелом права в Україні в будь-якому з його сегментів. Тому аби всебічно підійти до розкриття питання й проблеми окреслення терміну адміністративних стягнень в Україні необхідно передусім проаналізувати вітчизняні доробки в наукових колах щодо питання стягнень та повсякчас звертатись до специфіки розвитку й становлення інституту адміністративної відповідальності, котрий разом зі стягненнями співвідносяться як загальне і часткове.
Загалом, згідно із сучасними лексичними й праксеологічними нормами української мови під стягненням розуміють певний формально визначений захід примусового характеру, який виступає вираженням відповідальності (як правило, юридичної), що реалізується після вчинення правопорушення для забезпечення достатнього й закономірного покарання, виховання й позитивний ефект на особу, яка це правопорушення здійснила, аби попередити подальшу аналогічну поведінку [9, с. 315].
Зокрема, спроектована точка зору підтримується Г.Ю. Лук’яновою, яка засвідчує, що адміністративні стягнення слід інтерпретувати як тип адміністративно-правових санкцій, котрі в свою чергу є форматом забезпечення примусу державою [16, p. 22]. Даний пасаж підтверджує взаємозалежність інституту відповідальності в адміністративному правовому полі та безпосередньо стягнень як вираження й форми застосування останньої.
Натомість О.В. Лавренчук слушно зауважує, що класичним твердженням щодо адміністративних стягнень та їхнього поняття є те, що вони є комбінованою юридичною категорією: з одного боку, це міра (ступінь) захисту суспільних відносин, які є об’єктом проступків, з іншого – це засіб превенції й захисту суб’єктивних прав осіб, суспільства та держави, охорона загальновизнаних благ та інтересів [15, с. 34].
Магістр