Зразок роботи
Доведення існує стільки, скільки сама людина. Процесуальне доказування та правозастосування пов’язані з появою права та державності. Історія процесуального доказового права України має величезне правове значення, оскільки сучасний стан доказового права є наслідком попереднього його розвитку. Становище, що склалося в області доказування, зумовлене багаторічним процесом розвитку права і держави (наукові суперечки, дискусії, погляди, судження поколінь вчених). Наукову дискусію навколо розуміння доказів започатковано з часів Давнього Риму із запровадженням детального регулювання процесуальних дій суду з розслідування злочину і доволі суворих правил формального оцінювання доказів.
У римському праві під «доказами» розуміли усе те, за допомогою чого може бути пояснено справу, тобто під доказом – «probation» – тоді розуміли власне доказ, засіб доказування і судове слідство [1, c. 160]. Розвиток римського права і його апробація державами Європи, безумовно, вплинули і на становлення інституту доказового права на Русі, де перші згадки про докази пов’язують з «Руською Правдою» [2, c. 281]. «Руська Правда» надавала широкі можливості для доказування за допомогою показань свідків. Свідками могли бути тільки особисто вільні люди (це притаманно і для римського права, і для давньогерманського, й англосаксонського права). Кабальні люди – закупи і холопи не володіли доказовою правосуб’єктністю. Тільки у виняткових випадках, у разі відсутності інших засобів доказування, до свідчень допускалися тіуни боярські, а за позовами щодо невеликих сум допускалися закупи. В окремих статтях «Руської Правди» згадується і про подання речових доказів («знаменія») [3, c. 35-36]. «Руська Правда» була єдиним джерелом права для усіх східнослов’янських земель.
Після розпаду Київської Русі, у часи перебування українських земель під владою Литви та Польщі, основними джерелами, що регулювали тогочасні процесуальні відносини, були Судебник Казимира 1468 р. і Литовські статути. Підґрунтям для підготовки Литовських статутів стала «Руська Правда», звичаєве українське, литовське, білоруське і польське право, відповідна судова практика та різноманітні судівники. Судочинство починалося за заявою зацікавленої сторони – потерпілого або його родичів. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, подати їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитися від позову або обвинувачення, укласти мирову угоду. Разом з тим, щодо найтяжчих злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство і суд були обов’язковими незалежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовувалися катування, додержувалася таємниця судочинства, тобто почали виявлятися риси розшукового процесу. Доволі розгалуженою була система доказів, які застосовували у судах. Вони поділялися на досконалі та недосконалі («повні» й «неповні»). Литовські статути містили перелік найважливіших доказів. Починаючи з доказів, що мають найбільшу доказову силу, можна виділити: а) зізнання; б) грамоти; в) оглядини і речові докази; г) свідків; ґ) присягу; д) жереб; є) допити на муках [4, c. 58].
Магістр