Зразок роботи
РОЗДІЛ І «ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА НА ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ»
1.1. Виникнення та становлення інституту захисту цивільних
прав та інтересів
Принцип захисту цивільних прав виник за часів стародавнього Риму і характерний був праву зазначеної держави. Навіть пройшовши такий довгий шлях свого розвитку, оскільки з давньоримського цивільного права запозичено багатий доробок положень, сьогодні інститут захисту цивільних прав і інтересів потребує все одно детального аналізу та вивчення. Так, у римському праві захист прав і інтересів зазвичай здійснювався в трьох основних процесуальних формах:
- легісакційному – це найперший процес на підставі закону. Його недоліком було те, що він був дуже зарегульований нормами. Особа, щоб його використати мала спочатку відшукати спеціальну уставлену форму звернення. Якщо ж ця умова порушувалась, особа втрачала права заявляти позов, що було підставою для припинення процесу. Така форма була у володінні жерці і останні передавали її звичайним людям лише за окрему плату. Крім того, передбачалось представлення оспорюваної речі чи її частини під час процесу до претора. Також на позивача лягав тягар доставлення відповідача на розгляд спору, що виникало багато незручностей, оскільки останній усілякими способами намагалися уникнути з’явлення на розгляд спору;
- екстраординарному. Вказаний процес характерний часу занепаду інституту преторів. Монархи недовіряючи преторам почали уповноважувати суди розглядати справи за одну стадію, це і дало назву процесу «екстраординарний». У разі неявки відповідача справу все ж розглядали заочно, а якщо не з’являвся позивач розгляд припинявся. Новелою процесу став інститут офіційного виклику відповідача. Згодом вказаний процес був витіснений формулярним процесом;
- формулярний процес характерний другому періоду існування республіки у Римі. У зв’язку з активним розвитокм держави постала необхідність скасування ряду формальностей у здійснення процесу і його прискорення. Обов’язок складати позов від позивача переходив до претора. Так, претор вислуховував позивача, його свідків і складав відповідну заяву, яка називалась «формулою». Дана формула передавалась на судді з вказівками до розгляду справи. Формула носила одночасно і ознаку інструкції по розгляду справи, що призводило до багатьох помилок у розгляді справ та упередженості і необ’єктивності розгляду справ [1, с. 526].
На території України захист цивільних прав та інтересів осіб гарантувався особам в різні епохи за часів існування різних держав. Так, за часів Київської Русі зазначений інститут регулювався звичаєвим правом та зводом правових норм того часу під назвою «Руська Правда». За часів існування польсько-литовської держави Литовськими статутами, звичаями. В російській імперії застосувалось також звичаєве право та щодо території України актуальним актом був «Звід законів за якими судиться малоросійський народ». В епоху існування СРСР діяли основи всесоюзного цивільного законодавства та відповідні цивільні кодекси радянських республік, у тому числі й України [2, с. 411].
У реаліях сьогодення, можна стверджувати, що існування закріпленого цивільного права без встановлення механізму його захисту свідчить про його не гарантованість. Основу для захисту цивільних прав та інтересів, згідно чинного законодавства становлять ст. 19, ст. 55 Конституції України, які гарантують захист цивільних прав та інтересів особам. Також вказані положення деталізуються у главі 3 Цивільного кодексу України «Захист цивільних прав та інтересів».
Чинне законодавство передбачає такі шляхи захисту цивільних прав та інтересів: судовий захист, гарантований ст. 55 Конституції України та ст. 16 Цивільного кодексу України (далі ЦКУ); адміністративний, гарантований ст. 17 ЦКУ; захист нотаріусом, гарантований ст. 17 ЦКУ; самозахист, гарантований ст. ст. 19, 55 Конституції України, захист за допомогою інших громадських, державних та міжнародних інституцій, такий захист реалізується інститутом прокуратури, уповноваженого з прав людини, поліцією, а також міжнародними зобов’язаннями та міжнародними судовими інституціями [3,4].
Порушення, невизнання, оспорювання права чи інтересу є підставою особі для її захисту.
Під порушенням цивільного права чи інтересу слід вважати дії, які суперечать нормі права чи звичаям ділового обороту і внаслідок яких у особи зменшується чи взагалі зникає обсяг можливостей реалізації своїх повноважень стосовно того чи іншого об’єкта. Порушення цивільного права може мати зокрема такі форми: не дотримання приписів законодавства при укладенні правочинів, згідно ст. 215 ЦКУ; розповсюдження недостовірної інформації про особу, згідно ст. 277 ЦКУ; катування, жорстке чи таке, що принижує гідність особи відношення, згідно ст. 289 ЦКУ; порушення права власності, згідно ст. 387 ЦКУ; втрата або пошкодження речі, згідно ст. 951 ЦКУ; спричинення моральної чи майнової шкоди, згідно ст. ст. 1166-1167 ЦКУ та інші.
Невизнання права – це пасивна поведінка осіб, які мають певні цивільні обов’язки, суть якої зводиться до заперечення повноважень іншої особи щодо речі, що призводить до обмеження або позбавлення її можливостей реалізації своїх прав на цю річ. Невизнанню права може бути характерна у відсутність звернення щодо захисту цього права.
Оспорювання права – це стан речей за якого учасники правовідносин заперечують повноваження один одного на ту чи іншу річ. За таких умов не можна вести мову про порушення права, але вже можна стверджувати існування невизначеність у праві і це зумовлює складності у реалізації права.
Обов’язковою умовою для захисту цивільного інтересу є те, що вказаний інтерес не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Цивільні права та інтереси мають відповідати загальним засадам цивільного законодавства, які містяться у ст. 3 ЦКУ, а саме неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.
Цивільно-правовий захист охоплює всі майнові та особисті немайнові права, належні суб’єкту цивільного права. Певна проблема виникає з тлумачення поняття «інтересу». Так, Конституційний суд України у рішенні від 01.12.2004 №1-10/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес» - це прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам [5].
Виходячи із змісту ст. 3 ЦКУ можна дати визначення поняттю суб’єктивного права на захист, тобто це встановлена державою можливість особи використати способи правового впливу з метою відновлення порушених прав, інтересів або припинення дій, які на них посягають.
У процесуальному ракурсі за ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПКУ) у порядку цивільного судочинства суди розглядають спори щодо порушення, невизнання та оспорення прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Також ЦПКУ встановлює порядки розгляду справ такі як позовне, наказне та окреме провадження [6].
Фундаментальними є положення ст. 4 ЦКУ, що при здійсненні правосуддя у цивільних справах суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом.
Орієнтуючим у діяльності щодо захисту цивільних прав та інтересів є положення ст. 1 ЦКУ стосовно того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Підсумовуючи викладене слід зазначити, що інститут захисту цивільних прав і інтересів пройшов довгий шлях розвитку, але й на сьогоднішній день продовжує розвиватися. Сучасному захисту цивільних прав та інтересів характерні формалізованість, різноманітність форм захисту, закріплення загальних орієнтирів та цінностей у діяльності щодо захисту законодавством.
Висновок
Право на захист цивільних прав та інтересів – це суб’єктивне право учасника цивільного правовідношення, яка включає вид дозволеної поведінки та її обсяг, може здійснюватись ним особисто або через відповідні державні органи, посадові особи у разі оспорення чи порушення. Інститут захисту цивільних прав і інтересів є інтегрованим, оскільки існує на межі цивільного та цивільного процесуального права, так-як перше встановлює способи захисту цивільних прав та інтересів, а друге регламентує процедуру реалізації цих способів.
Інститут захисту цивільних прав та інтересів пройшов довгий шлях розвитку від часів стародавнього Риму до нашого часу, але продовжує розвиватися і тепер.
Поняття цивільно-правового захисту більш вузьке ніж поняття правової охорони, оскільки стосується лише сфери порушення прав та інтересів, тоді як правова охорона включає в себе всі засоби передбачені цивільним законодавством, які можуть бути застосовані у разі порушення, у разі необхідності відновлення та у разі захисту цивільних прав і інтересів.
Хоча законодавства і не містить визначення «форма захисту цивільних прав та інтересів», це поняття можна сформулювати як діяльність уповноважених суб’єктів спрямована на захист цивільних прав та інтересів. Традиційний розподіл форм захисту на юрисдикційні (судова, адміністративна, нотаріальна) та неюрисдикційні (самозахист, медіація) на сьогоднішній день залишається актуальним. Неюрисдикційні форми захисту розвиваються активніше про що свідчить виникнення медіації, де медіатор є арбітром у вирішенні конфлікту, якого обрали сторони конфлікту на добровільних засадах.
Крім того, в ході виконання роботи проаналізовано способи захисту цивільних прав та інтересів. Так, на мою думку способи захисту у даному контексті – це встановлений законодавством чи договором комплекс дій, які може використовувати суб’єкт порушеного чи оспорюваного права, інтересу з метою їх захисту чи відновлення.
Проаналізувавши визначені ЦКУ способи захисту, дійшов висновку, що у законодавстві необхідно закріпити положення, що, змінюючи або розриваючи договір у якому учасником є орган наділений публічними повноваженнями, суду необхідно враховувати окрім приватного інтересу ще й публічний, оскільки це забезпечуватиме рівновагу між сторонами і відповідатиме законності, розумності та свободі договору.
Як висновок зазначу, що законодавство щодо способів захисту цивільний прав та інтересів потребує вдосконалення в контексті їх застосування. Існує правова колізія із змістом ст. 4 ЦПКУ, оскільки зазначені права та інтереси можуть захищатися лише способами, передбаченими законом або договором, призводять до відмови в захисті цих прав та інтересів у правовідносинах, для яких законом або договором не встановлено спосіб їх захисту.
Доцільно зауважити, що вищевказані норми суперечать ст. ст. 55, 124 Конституції України, оскільки це універсальні норми, тобто поширюються на всі без винятку правовідносини. Суперечать і змісту ст. 3 ЦКУ щодо права звернення до суду за захистом та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Магістр