0 800 330 485
Працюємо без вихідних!
Гаряча лінія
Графік роботи
Пн - Пт 08:30 - 20:00
Сб - Нд 10:00 - 17:00
Пишіть в чат:
Для отримання інформації щодо існуючого замовлення - прохання використовувати наш внутрішній чат.

Щоб скористатися внутрішнім чатом:

  1. Авторизуйтеся у кабінеті клієнта
  2. Відкрийте Ваше замовлення
  3. Можете писати та надсилати файли Вашому менеджеру

Форма правління. Форма правління в Україні (ID:607930)

Тип роботи: курсова
Дисципліна:Право, юридичні
Сторінок: 27
Рік виконання: 2022
Вартість: 100
Купити цю роботу
Зміст
Вступ 3 Розділ І «Характеристика державного правління України» Історико-правовий аспект розвитку форми правління України 5 1.2. Поняття форми державного правління та її види 11 1.3. Характеристика сучасної форми правління в Україні 15 Розділ ІІ «Характеристика державного устрою України» 2.1.Поняття форми державного устрою та його види 19 2.2.Характеристика форми державного устрою сучасної України 22 Висновок: 25 Використані джерела: 27
Не підійшла ця робота?
Ви можете замовити написання нової роботи "під ключ" із гарантією
Замовити нову
Зразок роботи
Розділ І «Характеристика державного правління України» Історико-правовий аспект розвитку форми правління України Україна пройшла тривалий шлях розвитку форми правління. Першим кроком у її формуванні стало прийняття Концепції Конституції від 19.06.1991 року парламентом ще радянської України. Згідно змісту вказаного документу, вказувалось, що на той час Україні було доцільно встановити президентську форму республіки. З метою реалізації вказаних положень конституція Української радянської соціалістичної республіки від 1978 року доповнена 04.07.1991 року відповідною главою під назвою «Президент України». Відповідно до традиційних форм президентської республіки вказана глава зміненої конституції встановлювала, що президент є головою держави та одночасно головою виконавчої гілки влади. Варто наголосити на тому, що окрім доповнення конституції вказаною главою було дещо й здійснено перерозподіл повноважень між Верховною Радою, її президією та урядом. З метою реалізації вищевказаної концепції у 1991 році було розроблено офіційний текст нової конституції, яка в повній мірі відображала попередні законодавчі наміри, тобто встановлювала, що президент є головою держави і головою виконавчої влади, а також надавала право президенту самостійно формувати уряду не залучаючи до цього парламенту [1, с. 203]. Наступний проект конституції України від 27.05.1993 року передбачав вже формування форми правління України у вигляді президентсько-парламентської республіки. Вказаний проект вже не передбачав, що президент буде головою виконавчої гілки влади, суттєво обмежував його повноваження щодо формування уряду, але встановлював, що президент є головою держави і діє від її імені. Необхідно вказати, що з 1993 по 1994 рік Україна фактично була президентською республікою, оскільки у відповідності до указу президента від 27.09.1993 «Про керівництво Кабінетом Міністрів України» саме на самого себе президент покладав обов’язки керівництва урядом [2]. З 1993 року настав період для нашої держави, який ознаменувався кризовими політичними та економічними явищами і держава протягом декількох років фактично не приділяла належної уваги питанню розроблення та прийняття нової конституції. Замість того, почали поширюватися ідеї щодо необхідності хоча б врегулювання частини вірогідних конституційних відносин щодо формування вищих органів державної влади та розмежування між ними повноважень. Це процес увійшов в історію як обґрунтування необхідності прийняття «Малої Конституції». Закінчився вказаний процес тим, що між президентом та парламентом було укладено договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади та місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України». Фактично прямо зазначений договір не врегульовував питання щодо форми правління в Україні, але концептуально передбачав формування президентської республіки. Передбачалося, що як і в концепції прийняття нової конституції 1991 року президент буде головою держави та виконавчої влади в державі, а виконавча влада на місцях здійснюватиметься спеціально утвореною системою виконавчих органів влади підпорядкованих президенту. Важливим було положення про право президента одноособово призначати голову уряду та його склад. Право законодавчої ініціативи у парламенті одночасно належало і президентові, і уряду [3]. В результаті як бачимо положенням зазначеного конституційного договору не судилося втілитися у тексті конституції і в результаті відповідних обговорень та дискусій було прийнято Конституцію України від 28.06.1996 року в всім нам відомій редакції, яка фактично визначала форму правління нашої держави у формі президентсько-парламентської республіки. Так, прийнята конституція визначила президента головою держави, а вищим органом виконавчої влади визначено Кабінет Міністрів України. Право призначення прем’єр-міністра було надано президентові, але значно обмежено необхідністю затвердження такого призначення конституційною більшістю парламенту. З 2002 року наша держава офіційно стала на шлях формування парламентсько-президентської форми правління. З метою внесення відповідних змін до діючої на той час конституції в частині перерозподілу повноважень між президентом, парламентом та урядом було створено Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проектів законів про внесення змін до Конституції України. Весь процес проведення процесу реформування у 2002 -2003 роках був доволі хаотичним. Поряд з діяльністю вищезазначеної Тимчасової спеціальної комісії, яка б логічно мало узагальнити та гармонізувати всі наявні проекти змін до Конституції щодо зміни форми правління шляхом перерозподілу повноважень між ключовими вищими органами влади, президент вніс на розгляд парламенту власний проект внесення змін до Конституції України. З невідомих та не зрозумілих причин відповідним комітетом парламенту було відхилено питання щодо призначення до розгляду парламентом ще одного проекту внесення до змін до конституції, до речі який вже був позитивно оцінений Конституційним судом України [4]. В результаті тривалої роботи вищевказаної Тимчасової спеціальної комісії не було розроблено проекту змін, які б чітко визначали чи буде наша держава з парламентсько-президентською, чи з президентсько-парламентською формою правління. Не містив відповіді на це питання і пропрезидентський законопроект про внесення змін до Конституції. Визначною датою у реформування форми правління України стало 20.06.2003 року, коли президент направив до Верховної Ради України черговий законопроект про внесення змін до Конституції України в частині перерозподілу повноважень між парламентом, президентом та урядом та наголосив на його виключну важливість і актуальність. В подальшому головою парламенту було почато процедуру скерування даного законопроекту до розгляду, але президентом він був відкликаний. Таким чином, пропрезидентський законопроект був відкликаний із розгляду в Конституційному суді України, оскільки отримання відповідного висновку з вказаної судової установи є обов’язковою умовою для їх внесення [5, с. 410]. Після цього, актуальними залишилися декілька законопроектів про внесення змін до конституції в аналізованій в роботі частині, які були розроблені в стінах парламенту. Всі законопроекти передбачали процедуру обрання голови держави в стінах парламенту депутатами. В результаті тривалих дискусій все ж таки вдалося дійти згоду щодо законопроекту № 4105, після виконання умови президента про виключення положення про обрання голови держави парламентом. Восени 2003 року, вказаний законопроект було винесено на розгляд Верховною Радою України, але не був підтриманий. Наступним кроком конституційного будівництва форми правління стало прийняття парламентом 08.12.2004 проекту закону «Про внесенні змін до Конституції України (4180)». Прийняттю даних змін на той час слугувала і політична та суспільно-політична ситуація в нашій країні, а саме фальсифікація результатів виборів президента України, масові протести та розчарування населення у легітимності та чесності влади в цілому і президента зокрема. За вказаним законом зміни до основного закону вступали в силу з 01.01.2006 року і як показує аналіз змінених положень була спроба сформувати в Україні все ж таки форму парламентсько-президентської республіки [6]. Детально досліджуючи наведені зміни доходжу до висновку про поверховість і неузгодженість виходячи з наступних причин. Так, президент залишався гарантом національного суверенітету та територіальної цілісності, згідно ст. 106 Конституції України. Разом з тим, згідно ст. 116 Конституції України обов’язок забезпечувати вказані суверенітет та територіальну цілісність покладено на Кабінет Міністрів України. Одразу бачимо конфлікт питання гарантування та забезпечення суверенітету та територіальної цілісності, оскільки детального регламентування вони не знайшли. Так, повноваження президента, який в результаті формування парламентсько-президентської форми правління повинен мати звужені повноваження щодо впливу на уряд, залишалися досить впливовими на уряд як вищий орган в системі органів виконавчої влади. Крім того, конфлікт повноважень між урядом і президентом зумовлено було у правовим статусом Ради національної безпеки і оборони. Вказаний орган підпорядковувався президенту як гаранту суверенітету та територіальної цілісності і одночасно, згідно ст. 106 Конституції України контролював і координував діяльність органів системи виконавчої влади як суб’єкта забезпечення державного суверенітету та територіальної цілісності. Як бачимо Рада з питань національної безпеки і оборони стала важелем впливу президента, який згідно змін повинен був мати більш представницькі функції, на виконавчу гілку владу. Але з іншого боку, яким чином мав би президент гарантувати суверенітет і територіальну цілісність, а також дотримання прав і свобод людини і громадянина в Україні не має жодних важелів впливу на уряд. Тому вказане питання залишається досить дискусійним. Одне можна сказати точно, що вищенаведені зміни заклали відразу до основного закону нашої держави предмет протиріч та суперечностей у повноваженнях між вищими органами і посадовими особами державної влади [7]. Інші повноваження президента, такі як внесення на затвердження кандидатури голови уряду, Міністра оборони, голови Служби безпеки, Генерального прокурора та багатьох інших посадових осіб центральних органів виконавчої влади, а окремо доцільно виділити всіх голів місцевих державних адміністрацій всіх рівнів як органів виконавчої влади на місцях, говорить про те, що формування парламентсько-президентської республіки було досить умовним, адже у жодній з існуючих форм такої республіки президент не має подібного обсягу повноважень. 30.09.2010 згідно рішення Конституційного суду України було визнано таким, що прийнятим із порушенням відповідної процедури прийняття та скасовано законопроект про внесення змін до Конституції України від 08.12.2002 року. Разом з тим у рішенні вказано, що дія конституції відновлюється в редакції 1996 року [8]. В ході виконання даної роботи мною було проаналізовано повноваження президента у системі стримувань та противаг гілок державної влади станом на 1996 рік згідно нової Конституції. Таким чином Конституційний суд відновив президентсько-парламентську модель республіки в Україні. 21.02.2014 Верховна Рада України прийняла законопроект, який повернув форму правління в Україні фактично запроваджену конституційною реформою 2004 року. Так, Україна стала парламентсько-президентською республікою у якій уряд формується відповідною коаліцією депутатських фракцій або моно більшістю відповідної партії. Я висновок слід зауважити, що форма правління в України за близько тридцятилітній період незалежності періодично піддавалась певним змінам. Так, із самого початку планувалося формування форми правління у нашій державі як президентської республіки, але в результаті було сформовано президентсько-парламентську республіку. Процес подальшого державного розвитку повернув тенденцію розвитку форми правління в напрямку парламентаризму і першим кроком чого стало формування парламентсько-президентської форми правління. Висновок: Форма правління є встановлений правовими нормами порядок організації, діяльності та взаємодії між вищими органами державної влади. Історично сформувалися дві основні форми державного правління: республіка та монархія, які в свою чергу поділяються на декілька різновидів. З отриманням незалежності Україною держава була фактично сформована як республіка, але необхідність реформування всіх сфер суспільного буття та економіки потребувала і реформування форми державного правління. Так, основні дискусії виникали щодо того, якою буде форма правління чи президентською, чи парламентською. Як бачимо, в результаті, згідно Конституції України в редакції 1996 року, держава стала президентсько-парламентською республікою. Подальший розвиток держави зумовив переорієнтування та внесення відповідних змін про фактичне встановлення парламентсько-президентської республіки. Вказані зміни були досить несталими, скасовувались, але все ж таки Україні вдалося конституційно закріпити парламентсько-президентську форму правління. Таким чином, доходжу висновку, що Україна рухається в бік формування чисто парламентської республіки, оскільки сформована на даний час дуалістична модель верховної влади має ряд недоліків. Так, відбувається конкуренція повноважень між урядом та президентом, останній юридично не є головою виконавчої гілки влади, але приймає участь у формуванні уряду та призначає голів всіх рівнів місцевих державних адміністрацій як місцевих органів виконавчої влади. Не до кінця зрозумілою залишається і подвійна підзвітність/підконтрольність уряду і президенту, і парламенту. Форма правління України на даний час ще активно розвивається, оскільки бачимо кількість спроб законодавчого внесення до неї змін. Це пов’язано з недосконалістю системи стримувань і противаг гілок державної влади, а також з необхідністю побудови такої системи взаємодії між ними, щоб останній у своїх діяльності могли знайти компроміс між собою і не відбувалось конкуренції їх повноважень. Державний устрій – це форма внутрішньої територіальної організації держави, яка включає правовий статус окремих частин держави, порядок формування та взаємодії органів місцевої влади з центральною владою, між собою, їх правовий статус. Історично найбільш поширеними формами внутрішньої територіальної організації держав є: федерація та унітарна держава, але на міжнародній арені в наш час активно формуються різноманітні міждержавні регіональні союзи, співдружності об’єднані певними спільними інтересами. Враховуючи однаковий правовий статус 24 областей України і дещо специфічний правовий статус Автономної Республіки Крим, яка є невід’ємною частиною нашої держави, але з певними ознаками власної державності, я дійшов висновку, що Україна є складною унітарною державою.