Зразок роботи
2.2. Суспільна думка української діаспори щодо Голокосту
Державотворення України у 20 столітті характеризується двома течіями. Одна з яких була представлена зокрема сформованою на західноукраїнських землях владою у вигляді Національної Ради на чолі з Є.О. Петрушевичем, які приймаючи відповідні конституційні акти велику увагу приділяли захисту прав національних меншин у тому числі і євреїв. Інша ж точка зору, прихильником якої був наприклад Д. Донцов, виключала участь євреїв у формуванні національної української державності як в принципі і поляків, румунів та інших.
Після визволення західноукраїнських земель від німецької окупації представники національно-визвольного руху західноукраїнських земель, який був представлений здебільшого Організацією українських націоналістів, вимушено емігрували до західної Європи та Сполучених Штатів Америки. В еміграції відносини між українцями та євреями були досить напруженими, оскільки український національний рух звинувачували у співпраці з німцями та погромах євреїв. З часом у друкованій пресі почали висвітлювати і позитивні моменти у відносинах між українцями та євреями. Зокрема до загалу було допущено спогади українців про давні добросусідські відносини з євреями та надання допомоги єврейськими лікарями бійцям українського національно-визвольного руху у підпіллі [22].
В умовах еміграційної боротьби за українську державність всі розуміли доцільність примирення з євреями і нікчемність поглядів Д. Донцова. Так,
І. Багряний публікуючись в газеті «Українські вісті» намагався відділити українців від німців і росіян. Приписуючи антисемітизм виключно останнім. Еміграційний письменник Д. Квітковський у своїх роботах часто висвітлював доброзичливе минуле українців та євреїв, а також намагався формувати «Москву» як спільного ворога для обох народів, а також вказував, що жертвами тоталітаризму стали як євреї, так і українці.
У 1961 році в Нью-Йорку пройшла українсько-єврейська конференція з метою знаходження порозуміння між націями. Аналогічні конференції відбувалися у 1962 та 1964 році, але мали дипломатичний характер, жодних рішень не приймалося, а представники лише обмінювалися думками та засуджували трагічні факти Голокосту. Таким чином розпочинався примирний діалог між євреями та українцями. Як відомо, всі проблемні питання в ході дискусій не піднімалися. Варто вказати на торонтські газети «Гомін України», «Місія України», «Народне слово», яку публікували відповідні статті зміст яких зводився до звинувачень українців, які приймали участь в україно-єврейських конференціях. В результаті діяльності вказаних конференцій все ж таки було створено товариство українсько-єврейських зв’язків. Разом з тим, у пресі конфлікт між євреями та українцями продовжувався, оскільки було багато представників з кроно-правими поглядами [23].
В СРСР відносини між євреями та українцями висвітлювалися в журналі «Сучасність», які також активного обговорювались закордонною діаспорою. Слід згадати, що бурхливу реакцію як серед українців, так і серед євреїв викликав американський вищезгаданий мною фільм «Голокост», який представляв українців скоріше як пособників німців у розстрілах євреїв. Вказаний фільм закономірно викликав гостру реакцію представників обох національностей як один до одного, так і до кінематографа.
Активно обговорювався і вищевказаний судовий процес в Ізраїлі над
І. Дем’янчуком. Вказаний процес українці називали «американсько-жидівською змовою», а євреї схвалювали відповідно [24].
З метою протидії звинуваченням євреїв щодо українського антисемітизму, українці активно використовували тему голодомору 1932 -1933 років, вказуючи на причетність великої кількості євреїв до розграфлення українського села та впровадження відповідної злочинної радянської політики, що призвела до голоду та мільйонних жертв. На конференції «Українсько-єврейські відносини в історичній перспективі» у 1983 році, яка проходила за підтримки Канадтського інституту історичних студій між єврейськими та українськими істориками відбувалася гостра дискусія з обопільними звинуваченнями один одного в участі в Голокості та в причетності до голодомору 1932 – 1933 років відповідно.
Публіцистика діаспори також була обумовлена всіма вищевикладеними звинуваченнями і мала переважно або обвинувальний, або виправдувальний характер. Так, суспільні погляди української діаспори в цілому можна згрупувати таким чином:
- євреї взагалі не розглядалися жертвами, а на них зверталась увага в першу чергу як на ворогів української державності в контексті їх співпраці з комуністами в 1930-роках на території України;
- необхідність налагодження взаємовідносин між євреями та українцями;
- необхідність визнання співучасті українців у Голокості.
Як висновок зауважу, що українська діаспора за кордоном мала досить різноманітні погляди на проблему Голокосту, але загальною тенденцією було спроба примирення.
З проголошенням незалежності України проблема Голокосту на території України почала активно вивчатися, висловлюються різноманітні точки зору з даного приводу, відкрито публікується відповідна література та екраїнізується безліч тематичних фільмів. Разом з тим, час від часу спалахують гострі дискусії з приводу нібито підтримки України анти сіонізму.
У 2007 році будучи президентом України Віктор Андрійович Ющенко відвідував з офіційним візитом Ізраїль та зокрема меморіал «Яд Вашем». В Ізраїлі В. Ющенко закликав представників даної країни визнати Голодомор 1932 – 1933 років геноцидом українського народу. В ході відвідування вищевказаного меморіального комплексу один з його працівників сказав Президенту, що нібито ізраїльська сторона володіє доказати причетності українських націоналістів, зокрема Р. Шухевича, якому президент присвоїв звання героя до масових вбивств євреїв. Звісно, що на такому фоні заклики визнати голодомор геноцидом ізраїльська сторона сприйняла скептично. Варто зауважити, що на подальші запити української сторони про надання доказів причетності Р. Шухевича до масових вбивств євреїв такі докази так і не було надано.
Заслуговує на увагу публікація газети «Українська правад» статті автора В. В’ятровича «Легенда про Нахтігаль». У статті висвітлено справі
Т. Оберленда, який проходив службу у батальйоні «Нахтігаль». Так, автор обґрунтовує те, що радянському керівництву було вигідно дискридитовувати українських націоналістів будь-якими способами і вони умисно використовували неправдиві звинувачення їх у масових вбивствах євреїв, розуміючи сприйняття таких фактів західним суспільством. Після цього, почалось масове звинувачення В. В’ятровича у нібито спробах виправдовування злочинів українських націоналістів [25, с. 93].
Останнім з випадків такого єврейського обурення на Україну та її народ було присвоєння президентом України у 2006 році згідно свого указу звання героя С. Бандері. Так, окремою резолюцією Європарламенту щодо ситуації в Україні, прийнятою 25 лютого 2010 р. у стаття 20 даного документу засуджено надання цієї нагороди «лідеру організації, яка співпрацювала з нацистською Німеччиною».
У березні 2007 р. постановою кабміну України формально було створено історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр», який у 2010 р. отримав статус національного, йому були передані території прилеглих кладовищ.
Як бачимо, проблема Голокосту залишається до нашого часу досить гострою та дискусійною. Більш того, вказану тему протягом декільком десятиліть використовують як засіб інформаційного протистояння.
Висновок:
В результаті виконання вказаної курсової роботи встановлено, що у післявоєнний період у радянській науці фактично відсутні фундаментальні наукові праці, які б у повній мірі розкривали обсяг трагедії Голокосту. Частина культурної спадщини, яка формувалася у радянські часи перебувала під забороною з мотивів антирадянського контексту в них. В цілому проблема Голокосту в СРСР розглядалася в призмі загальної трагедії радянського народу.
В 1960-1970-х роках 20 століття ігнорування та не меморіалізація місць масових страт єврейського населення на території СРСР викликало активне обурення та обговорення з боку світової спільноти. Проголошений курс на гласність М.С. Горбачовим сприяв активізації процесу вивчення та суспільного обговорення проблеми Голокосту. В першу чергу вказану трагедію почали розглядати окремо від загальної радянської трагедії у війні.
Аналізуючи суспільну думку на заході з приводу Голокосту дійшов висновку про те, що формувався умисно негативний образ українців як пособників німців в тому числі й у проведенні масових вбивств євреїв. Така позиція західного суспільства пов’язана з необхідністю формування образу ворога в особі тоталітарного режиму, який на той час існував яскраво виражений у СРСР. В свою чергу формування такого образу українців призводило до багатьох активних суперечок та взаємних претензій між євреями та українцями.
У наш час суспільна думка про Голокост звісно стала більш дослідженою, висвітленою та обговореною, але нажаль і в реаліях сьогодення часто вказана теми використовується як інструмент інформаційної боротьби між державами для досягнення власних політичних чи геополітичних цілей.
