Зразок роботи
Для розбудови правової держави важливим є забезпечення дієвості всіх механізмів її правової системи, зокрема, встановлення механізму кримінально-правових заходів реагування на вчинення кримінальних правопорушень, панівне місце серед яких посідає призначення покарання, правильність застосування якого відіграє значну роль у протидії злочинності. Призначення покарання та його засади є одним із базових інститутів кримінального права, а також важливою частиною кримінального процесу, зокрема постановлення вироку судом. Необхідною передумовою призначення покарання є скоєння особою кримінального правопорушення (злочину або проступку), прямо передбаченого в законі про кримінальну відповідальність, і лише тоді, коли в ході досудового розслідування повністю доведено, що підозрюваний є винним в інкримінованому йому злочині або кримінальному проступку, коли цьому правопорушенню вироком суду надана правильна кваліфікація, створюються законні підстави для здійснення дії – призначення особі покарання [1, с. 187].
Дослідження історії виникнення та розвитку покарання показало, що еволюція покарання залежала саме від суспільства, його розвитку, ідеології, культури, моральності і виборі засобів боротьби із злочинністю. Тому кримінальний закон і покарання повинні відповідати тим умовам життя суспільства, стану економіки та фінансів держави, етичним і правовим поглядам, які відображають суспільні відносини та устрій держави [2, с. 240].
Відповідно до статті 50 Кримінального кодексу України, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого [3].
Як зазначає О.І. Ющик, під покаранням варто розуміти негативну оцінку правопорушника і його діяння з боку держави і суспільства, захід державного примусу, що призначається від імені держави до особи, визнаної у встановленому законом порядку винною у вчиненні кримінального правопорушення, полягає в передбачених кримінальним законом позбавленні і обмеженні прав і свобод засудженого [2, с. 241].
І.В. Гриб, І.І. Цилюрик розглядають покарання як захід законного примусу, що має публічний характер і застосовується від імені держави, яка володіє монопольним правом визначати, зокрема, кримінальну протиправність діяння, його караність, загальні засади призначення покарання, порядок виконання покарання, підстави й умови звільнення від покарання, систему органів та установ, покликаних застосовувати і виконувати покарання, їх компетенцію. На думку науковців, саме покарання слугує тим ефективним засобом, за допомогою якого ліквідується конфлікт, що виникає між державою і особою, встановлюється нормальний стан чинного правопорядку й одночасно відбувається ресоціалізація особистості правопорушника [4, с. 276-277].
В загальному вигляді можна виокремити наступні ознаки покарання:
- є заходом державного примусу, що застосовується незалежно від волі особи;
- вказаний захід полягає в передбаченому законом обмеженні чи позбавленні прав і свобод засудженого;
- може призначатися лише за вчинене діяння, що визначене кримінальним законом як кримінальне правопорушення;
- призначається лише судом, а саме за обвинувальним вироком, що встановлюється від імені держави;
- покарання завжди носить особистий характер [2, с. 240].
Меті покарання впродовж століть приділяли велику увагу найвидатніші філософи, теологи, юристи. Результати таких досліджень зумовили виникнення трьох теорій. Абсолютні теорії покарання полягають у тому, що покарання є відплатою за вчинений злочин, воно не переслідує жодної практичної мети. Його основу треба шукати у вищих началах, які є аксіомою для всього цивілізованого людства. Крім абсолютних теорій, існували і дедалі більше відображалися в законодавстві теорії відносні, або утилітарні (від лат. utilitas – користь). В їх основі лежить вимога, щоб покарання призначалося для досягнення певної корисної мети для суспільства в цілому і для покараного особисто. Згідно з утилітарними теоріями покарання, насамперед, має завданням запобігати вчиненню злочинів як з боку засудженого, так й інших членів суспільства (punitur ne feccetur), а також виправлення злочинця. Потім поступово вчені-юристи дедалі більше почали схилятися до інтегративної (змішаної) мети покарання, яка має сполучати в собі елементи абсолютних і відносних теорій покарання. Отже, інтегративні (змішані) теорії покарання поєднують ідеї абсолютної та відносної (утилітарної) теорій. Цілями покарання вони вважають залякування й відплату (кару), виправлення покараного, а також спеціальну та загальну превенцію. Саме на такій інтегративній позиції стоїть Кримінальний кодекс України [5, с. 193].