Зразок роботи
У кримінальному провадженні недостатньо визначити, яке кримінальне правопорушення вчинено, необхідно ще й з безсумнівною достовірністю переконати в цьому інших учасників кримінальних процесуальних відносин. Основну роль в цьому процесі відіграє доказування, яке має бути організовано і здійснено максимально ефективно.
Відповідно до частини 2 статті 91 Кримінального процесуального кодексу України, доказування здійснюється з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження [1]. З одного боку, встановивши у кримінальному провадженні обставини, що підлягають доказуванню, можна говорити про те, що ця мета досягнута. З іншого, в дійсності уникнути будь-яких помилок у деяких випадках не вдається, і судовій практиці відомі приклади, коли обвинувальний вирок був винесений невинуватій особі на підставі доказів, що свідчать проти неї. Однак у таких ситуаціях можна констатувати, що ці обставини не були доведені в силу якихось причин, що суперечить вимогам закону [2, с. 399].
Доказування має певні завдання, які хоча й не зазначені в законі, але є дуже важливими і полягають в охороні прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь. Від цього залежить швидке і повне розкриття кримінальних правопорушень, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону для того, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний [2, с. 399].
Отже, сутність доказування зводиться до збирання, дослідження та оцінки доказів. Поняття доказів включає і водночас визначає основні повноваження, від змісту яких залежить реалізація кримінально-правової політики держави, виконання завдань кримінального провадження та забезпечення впровадження міжнародних стандартів кримінальної юстиції в Україні. Дане питання охоплює певні відомості, отримані в порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України, про наявність чи відсутність фактів і обставин, котрі мають істотне значення для кримінального провадження; процесуальну форму їх закріплення та відповідне джерело. Усі ці елементи взаємопов’язані та у своїй єдності утворюють поняття доказів [3, с. 109].
Відповідно до статті 84 Кримінального процесуального кодексу України, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому законодавством порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню [1].
Фактичні дані – це відомості, отримані в порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України, про наявність чи відсутність фактів і обставин, які мають значення для кримінального провадження. «Фактичний» означає стан чого-небудь, який відповідає фактам, що відображають дійсність. Факти – це подія, явище, що відбулося в дійсності. Дані – це інформація (про факти), яка необхідна для висновку чи прийняття рішення. Обставини – це явище, яке супроводжує що-небудь, той чи інший факт. Виходячи з етимологічного та логічного значення цих понять, фактами в кримінальному провадженні слід вважати події (подію), з приводу яких ведеться процес, а обставинами – те, що пов’язане з такими фактами, що їх характеризує [4, с. 8].
Самі по собі факти (дії або події) неможливо приєднати до матеріалів кримінального провадження, тому в процесі доказування слідчий суддя, суд, суддя, сторони, потерпілий та представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, оперують лише відомостями (інформацією) про факти [5, с. 22].
Магістр