Зразок роботи
Доказування та докази є одними з найважливіших практичних і наукових питань будь-якої юридичної процесуальної науки, від вирішення яких залежить ефективність судової практики. Доказування являє собою інститут цивільного процесуального права, основу якого становлять сукупність норм, які регулюють правовідносини в цій сфері. Ці норми є найважливішою ланкою в цілісній системі цивільного процесуального права, пов’язані з усіма іншими інститутами та окремими нормами, «працюють» у сукупності та взаємозв’язку. Предметом регулювання цієї групи норм цивільного процесуального права є однорідні процесуальні відносини лише у сфері доказування. Це певний вид однорідних процесуальних відносин зі своїми суб’єктами доказової діяльності, об’єктами доказування і змістом. Така сукупність процесуальних норм становить відносну автономію в складі галузі кожного процесуального права та забезпечує завершений цикл правового регулювання процесуальної діяльності суб’єктів доказування, має специфічну мету й принципи доказування, використовує свій особливий понятійно-категоріальний апарат [10, с. 13-14].
Чинне цивільне процесуальне законодавство України не містить легального визначення поняття доказування, проте свої пропозиції з цього приводу надають окремі науковці. Розглянемо окремі підходи до розуміння даного поняття.
На думку Л.О. Самілика, цивільне процесуальне доказування – це розумова та процесуальна діяльність суду й інших учасників цивільного процесу, що спрямована на встановлення істини у конкретній справі і вирішення спору між сторонами. Доказова діяльність кожного із суб’єктів має свою специфіку, що залежить від характеру їхньої заінтересованості у вирішенні справи, цілях участі у процесі та виконуваних процесуальних функціях, процесуальному стані [23, с. 45].
Як зазначає О. Гетманцев, М. Гетманцев, І. Осіпова, доказування – це врегульована нормами цивільного процесуального законодавства процесуальна діяльність учасників справи, спрямована на відновлення подій і дій, тобто юридичних фактів, які мали місце в минулому та які обґрунтовують вимоги й заперечення учасників справи [10, с. 17].
Н.В. Волкова під судовим доказуванням в цивільному процесі України розуміє розумову й процесуальну діяльність суб’єктів доказування (суд, учасники справи, представники), яка врегульована нормами процесуального та матеріального права та спрямована на встановлення обставин (фактів), що мають значення для вирішення справи, і яка складається зі збирання, подання, дослідження та оцінки судових доказів [8, с. 35].
За змістом інститут доказування є міжгалузевим, оскільки норми права, які регулюють доказування й докази, розташовані як у нормах цивільного процесуального законодавства, так і в нормах матеріальних галузей права. Це один із органічних проявів взаємозв’язку та взаємодії матеріального й процесуального права, адже більшість приписів норм матеріального права можуть реалізуватися в житті лише за допомогою норм процесуального права, і, навпаки, у сфері доказування й доказів визначити предмет доказування й необхідні докази в конкретній справі, що знаходиться в провадженні загального суду, можна через звернення до норм матеріального права. Так само сторони договірних та учасники позадоговірних відносин у разі виникнення спору в судовому процесі будуть брати участь учасниками справи, а отже, стають і суб’єктами в доказовій процесуальній діяльності [10, с. 14].
Аналізуючи зміст статті 76 Цивільного процесуального кодексу України, можна дійти висновку, що процес доказування має на меті встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги й заперечення учасників справи, інші обставини, які мають значення для вирішення справи. Отже, доказування має своє спрямування, яке визначено вказаною статтею Кодексу. Це дає можливість для суду належним чином організувати судовий процес і спрямувати його у необхідному напрямку адже процес доказування є основою цивілізованого судочинства, заснованого на засадах змагальності та досягти мету і виконати завдання, визначені статтею 2 Цивільного процесуального кодексу України [10, с. 15].
Сфера доказування зазнає суттєвих змін, зокрема розширюється перелік засобів доказування за рахунок виокремлення електронних доказів, на законодавчому рівні достовірність і достатність закріплюються як вимоги до доказів, правила щодо подання доказів зазнають жорсткішої регламентації, суд наділяється можливістю збирання доказів за власною ініціативою у випадках передбачених законом, можливість застосування заходів процесуального примусу у випадках зловживання процесуальними правами і невиконання обов’язків щодо доказів тощо. Ці законодавчі зміни не перестають обговорюватись і сьогодні у науковій спільноті, але при цьому одним з найобговорюванішим в цій сфері стає питання щодо застосування стандартів доказування в цивільних справах. Стандарт доказування, по суті, можна визначити як кількість доказів, які повинні бути представлені перед судом, перш ніж можна сказати, що факт існує чи не існує і стосується він обов’язку особи, відповідальної за доведення справи [21, с. 78].
Магістр