Зразок роботи
Основними етапами становлення інституту затримання у кримінальному процесі України слід вважати:
1) початок 11 – середина 17 століть. Першими правовими пам’ятками відносно тимчасового обмеження права на свободу і особисту недоторканність особи, що дійшли до наших часів, є договори Русі та Візантії 911 та 944 років. Зокрема, у статті 6 Договору 911 року потерпілому дозволялося застосовувати силу в разі затримання крадія, якщо той чинив опір і його, як захід захисту, дозволялося вбити. Однак, якщо потерпілий при затриманні уже зв’язав крадія, завдавати йому біль, та вбивати заборонялося [1, с. 9].
Про значущість інституту затримання для здійснення кримінального судочинства свідчить той факт, що норми про затримання злочинця мали місце вже у першому джерелі руського права – Руській Правді. У її стислій редакції вказувалось, що якщо крадія вбити на своєму дворі чи біля хліва, то за це не буде відповідальності як за вбивство, якщо ж крадія тримали до світанку, то його слід привести на княжий двір на суд. Однак, якщо крадія вбити, а люди бачили його зв’язаним, то слід платити за нього [2, с. 25].
Отже, у цей період зароджуються і знаходять свій розвиток такі елементи інституту затримання, як фізичне захоплення особи, її доставлення до компетентного органу, допит затриманої особи, порядок тримання під вартою, підстави та порядок звільнення затриманого, здійснюються перші спроби виділення окремих видів затримання та забезпечення їх короткочасності. Тим самим цей етап характеризується створенням основи правового інституту затримання та формуванням передумов для його подальшого розвитку [3, с. 120];
2) середина 17 – середина 19 століть. Достатньо значний розвиток інститут затримання особи за підозрою в учиненні злочину дістав у нормах Соборного Уложення 1649 року. Загалом можна виділити чотири види затримання відповідно до законодавства того періоду, кожен з яких мав свій порядок проведення: затримання особи на місці вчинення злочину (фізичне захоплення особи під час учинення злочину). Таке затримання здійснювали як приватні, так і посадові особи; затримання підозрюваного під час провадження у кримінальній справі за наявності до того підстав. Таке затримання могло бути здійснене, наприклад, під час обшуку в приміщенні в разі виявлення там викраденої речі; затримання підозрюваного у справах, що розглядались судом до надання особам, яких затримано, поручителів; затримання підозрюваного у справах про державні та політичні злочини. Особливістю провадження в цій категорії справ було те, що затриманню піддавались не тільки підозрювані в учиненні таких злочинів, а й особи, які заявляли (повідомляли) про них з метою забезпечити їхню подальшу участь у розшуку [2, с. 26-27].
На цьому етапі, а саме у 1715 році відбувається прийняття Короткого зображення процесів та судових тяжб, в якому вперше згадуються терміни «підозра», «підозрювана особа», «особа, що перебуває під підозрою», а також зазначено обставини для виникнення підозри. У цей період здійснюються спроби розмежувати правове положення підозрюваного та обвинуваченого, однак через невизначеність підозри та її підстав, такого розмежування фактично не відбулось. З прийняттям у 1832 році Зводу законів підозра у вчиненні злочину стає приводом для затримання особи та її доставлення в поліцію для допиту, а затриманий одержує право на оскарження затримання у Совісний суд. Тим самим цей етап характеризується формуванням законодавства про підзору у вчиненні злочину і повʼязане з нею позбавлення свободи [3, с. 120].
Магістр