Зразок роботи
1. Мета вивчення Римського права
Метою вивчення основ римського приватного права є ознайомлення із засадами римського приватного права і засвоєння його загальних юридичних категорій та інститутів, які на сьогодні в більшості своїй рециповані в цивільному праві України.
2. Джерела вивчення Римського права
Існує 2 групи джерел Римського приватного права:
До першої належать першоджерела: юридичні, історичні, літературні тощо пам´ятки (Закони XII таблиць, Інституції Гая, Дигести, Інституції, Кодекс Юстиніана, твори Павла, Ульпіана, Плутарха, Тацита, Тита Лівія, Ціцерона та ін.), що містять інформацію про норми римського права та правопорядок у Стародавньому Римі).
До другої групи належить різноманітна наукова, навчальна та допоміжна література, присвячена римському праву (підручники, посібники, монографії, статті з історії Риму та Візантії, догми та історії римського права, культурологічна, філософська література тощо).
3. Періодизація розвитку Римської держави і права
Періодизація римського права - виділення в розвитку римського права певних
етапів, які мають відповідний часовий проміжок і характерні риси. ( 3 періоди)
1. Період становлення римської держави (4-5ст. до н.е.) діють норми «юсцивіле»
Право існувало тільки в рамках патріархальної римської громади, для членів громади і заради збереження її цінностей і привілеїв, воно нерозривно з юридичною практикою жерців-понтифіків, пронизане сакральним, і тому формально-консервативним початком. У цей період відзначається становлення головних видів джерел римського права, перехід від звичаєвого права до державного законодавства і заснованої на ньому постійної судовій практиці. У V ст. до н. е.. була здійснена перша кодифікація - Закони XII Таблиць, які закріпили основні інститути правової системи Риму (поділ речей, способи їх передачі, делікти і т. д.). Систематизація правових норм була примітивна, і не завжди чітко виділялися правові інститути. У цей період зародилися способи здійснення права. Спочатку це було понтифікальне виробництво, яке здійснювалося жерцями. В кінці періоду з'явилася посада претора і зародився легісакціоннийпроцес. Римське право в цей період являло привілейоване право - цивільне (або квиритское) право.
2. Період республіки ( 5-1ст. до н. е.) діють норми юсгентіум
Виникли перші юристи жерці. Характеризується соціальної уніфікацією римської громади, стиранням важливих | граней між патріціанством і плебеями. У цей період складалася діяльність всіх інститутів римської державності та судової системи; джерело права поряд із загальнонародним державним законодавством - суддівське і магістратське правотворчість. Видавалися закони, розвиваючі окремі інститути римського права і створюють нові. Розвивалися інститути спадкового права, сервітути, делікти. Легісак-ційний процес перетворився на формулярний. На вимоги права впливали грецька філософія і грецькі правові доктрини. Зароджувалися традиції римської юриспруденції і пов'язаної з нею приватної практики, судового красномовства.
3. Період імперії (1 ст. до н.е. – 5 ст. н.е.) діють норми юспреторіум
Виникли претори – судді. Відбувалося формування принципів публічного права. Складалося кримінальне право з самостійними об'єктами правової охорони і принципами застосування. Сформувався загальний правовий статус вільного громадянина. Закінчений вигляд придбали інститути власності, володіння, видів дозволених і охоронюваних правом угод, правових вимог і т. д. Основні джерела права - сенатусконсульти, конституції і відповіді юристів. З'явився екстраординарний процес. До цього часу відноситься розквіт римської юридичної науки і судової юриспруденції (діяльність Цицерона).
4. Короткий нарис політичного, суспільного та економічного розвитку
Стародавній період
Початком римської історії вважається заснування в італійській місцевості Лацій міста Рим. Перші поселення виникли в X-IX століттях до Р.Х. на пагорбах Палатин, Есквілін, Квіринал і Вімінал. Місто було засноване в 753 році до Р.Х. Ромулом. Імовірно до VIII століття до Р.Х. відноситься об'єднання поселень Есквіліні і Палатіна, пізніше до них приєдналися громади інших пагорбів. В результаті утворилося Місто на семи пагорбах. Ядро міського поселення Риму склали латинські і сабинські села з визначальним впливом греків та етрусків в політичній і культурній сферах.
Царський період (VIII-VI століття до Р.Х.)
Згадуються імена семи царів, при яких Рим досяг чільного місця в Лації: Ромул, Нума Помпилій, Тулл Гостілій, Анк Марцій, Тарквіній Древній, Сервій Туллій і Тарквіній Гордий. Останні царі походили з етруської династії Тарквиніїв. У царський період завершився перехід від первіснообщинного суспільства до класового строю. З'явилася держава з притаманними їй інститутами, виникло рабство. Приватним виразом цього розвитку стала реформа Сервія Тулія (VI століття до Р.Х.), який розділив всіх здатних носити зброю громадян на п'ять класів по майновому цензу, а також включив плебеїв до складу римського народу. Внаслідок цього соціальне становище римського громадянина визначалося не тільки приналежністю до древнього роду, а й багатством. З вигнанням близько 510 року до Р.Х. етруського царя Тарквінія Гордого римляни здобули державну незалежність в формі аристократичної республіки.
Період Республіки (510-31 до Р.Х.)
В епоху Республіки державою керували щороку змінювані регулярні або надзвичайні магістрати. Вищими державними постами були посади двох консулів, які обиралися терміном на один рік, а вищим органом влади - сенат. Внутрішньополітичний розвиток Ранньореспубліканського періоду (близько 510-287 до Р.Х.) був відзначений боротьбою кланів, яку вели вільні, але безправні плебеї проти привілейованих патриціїв. В її ході плебеям вдалося домогтися від патриціїв великих поступок: наділення землею, писане законодавство, доступ до політичних посад, народний трибунат, скасування боргового рабства. Результатом цієї боротьби стало формування римської античної громадянської громади, що стала основою всієї подальшої історії Риму. У 287 році до Р.Х. відповідно до закону Гортензія, всі рішення, які приймались плебейськими коміціями, отримували законодавчу силу. Таким чином, патриції разом з верхівкою плебсу організували новий соціально привілейований клас - нобілітету. У зовнішньополітичній області Рим домігся гегемонії над сусідніми племенами і народами. Незважаючи на тяжку поразку, яку римляни зазнали в 387 році до Р.Х. внаслідок вторгнення галлів, їм вдалося до 265 року в результаті воєн з етрусками, еквами, вольсками, самнітами, латинами і грецькими містами Південної Італії завоювати панування над всім півостровом. У пізньореспубліканскому періоді загарбницькі інтереси Риму поширилися за межі Італії. В ході трьох Пунічних воєн римляни здобули перемогу над своїм найсильнішим суперником Карфагеном. Вони анексували Сицилію, Сардинію та Корсику, завоювали долину річки По, узбережжя Лігурії, Іспанію і зруйнували Карфаген.
Одночасно почалася римська експансія в східне Середземномор'я. Війни в Іллірії (229-228; 219 роки до Р.Х.) і Македонії (215-205; 200-197; 171-167 роки до Р.Х.). Кульмінацією воєн на Сході стали перемоги над царем держави Селевкідів Антіохом III (190 рік до Р.Х.), Етолійською (189 рік до Р.Х.) і Ахейською спілками (146 рік до Р.Х.). Внаслідок завоювання цих великих областей зросла військова і політична міць Риму. Нещадне поневолення частини переможених народів поставляло все нову робочу силу італійським латифундіям, а також міським майстерням, каменоломням та копальням. Раби перетворилися на вирішальний чинник античного способу виробництва. Римське рабовласницьке суспільство в середині II століття до Р.Х. досягло класичної форми. Одночасно з тим відбувалося збіднення і зубожіння плебейських верств. Вільні італійські селяни, досі складали основу економічної і військової могутності римської рабовласницької держави, мігрували в міста і поповнювали собою армію пролетарів. Цей античний люмпен-пролетаріат жив за рахунок суспільства. Соціально-економічний розвиток загострив класову боротьбу і призвів до демократичного руху, повстання рабів і глибокої кризи республіканського ладу. Подальші агресивні війни в Галлії, Африці, Понте та інші (з Мітрідатом) і необхідність відбиття вторгнення кімврів змусили Марія (105 рік до Р.Х.) створити професійне військо. Усередині правлячого класу розгорілася запекла боротьба між оптиматами і популярами. Громадянська війна Марія і Сулли, I і II тріумвірати, надзвичайні повноваження Помпея і диктатура Цезаря чітко продемонстрували нездатність правлячого класу зламати владу ставшого реакційним сенату. Стало очевидним, що нобілітет вже не в змозі правити республіканськими методами над римською державою, яка вийшла далеко за межі Риму. Республіка змінилася авторитарною формою державного устрою.
Імператорський період (31 рік до Р.Х. - 476 рік)
Ранньоімператорскій період (принципат) (31 рік до Р.Х.- 284 рік) був періодом одноосібної влади, що представляла собою форму монархії з збереженням зовнішніх ознак республіки. Після перемоги над Антонієм в 31 році до Р.Х. молодий Октавіан Цезар став одноосібним правителем Риму. Він отримав урок з вбивства Цезаря і демагогічно проголосив «відновлення Республіки», але прийняв на себе ряд вищих магістратур. У 27 році до Р.Х. прийняв титул «Август». За час правління Августа сформувався відданий йому бюрократичний апарат. На особливо відданих сенаторів покладалася нова посада міського префекта. Персона самого імператора охоронялася преторіанською гвардією. Міський плебс отримав замість реальних політичних прав «хліб і видовища». Август видав на користь рабовласників безліч законів. Зовнішня політика наступників Августа, незважаючи на відсутність великих воєн, носила агресивний характер. Були приєднані нові провінції, укріплена зовнішня межа. При імператорі Траяні Римська імперія досягла свого найбільшого розміру. Незадоволені політикою метрополії з викачування податків, колонії неодноразово піднімали повстання.
В II столітті іншою проблемою стало посилення натиску парфян і германців. Починаючи з Марка Аврелія, імператори намагалися переселити підкорені народності на нові землі Римської імперії. Колонат, що виник через низьку продуктивність рабів, отримав ще більше поширення. Також набули поширення численні малоазійські релігійні культи, а в I столітті виникло християнство, розвинене в світову релігію. Загальна криза виробництва і держави призводила до частої зміни імператорів, в тимчасовому відході Галлії і Пальміри. У пізньоімператорскій період (домінат, 284-476 роки) імператору Диоклетіану вперше вдалося знову зміцнити панування аристократії шляхом встановлення абсолютної монархії. Остаточно вона зформувалася при Костянтині Великому. Однак і йому не вдалося подолати загальну кризу. Колонат все більше нагадував рабство, поки в 332 році Костянтин остаточно не закріпив колонів до землі. З початку IV століття в державну систему включається християнська церква, як засіб стримування народних мас. Подолання глибокої кризи бачилося в поділі імперії на 2 частини. Це остаточно відбулося після смерті Феодосія в 395 році. До V століття становище стає катастрофічним. Все частіше відбуваються напади варварських племен, розорення Італії та Риму. У 408-410 роках напад вестготів Аларіха, 409 році - навала вандалів в Іспанію і в 429 році до Північної Африки, в 451 році вторгнення гунів Аттіли, в 455 році розорення вандалами Риму. Повалення останнього римського імператора Ромула Августа в 476 році царем ругіїв Одоакром вважається кінцем Західної Римської імперії. Східна Римська імперія продовжувала існувати до 1453 року.
5. Державні інститути
В період Республіки такими інституціями є:
— народні збори;
— сенат;
— ординарні патриціанські магістратури;
— екстраординарні патриціанські магістратури;
— плебейські магістратури.
6. Культура. Вплив грецької культури
Римська культура склалася під впливом культур багатьох народів, насамперед етрусків і греків. Використовуючи іноземні досягнення, римляни в багатьох областях перевершили своїх учителів, піднявши загальний рівень власного розвитку до небувалих висот. В свою чергу, римська культура в пору свого розквіту вплинула на сусідні народи і на наступний розвиток Європи.
Римляни, перейнявши в греків їх сільськогосподарські знаряддя, істотно їх удосконалили. Вони додали до плуга колеса, різець і відвальну дошку, винайшли жниварку, стали використовувати молотильні ланцюги і серпи сучасної форми. Рим — батьківщина шибки. В Помпеях знайдені бронзові рами з залишками скла розміром 100×70 см. Римські майстри удосконалили колісний транспорт: візок доповнили поворотний передок і голоблі.
Доля культури залежить від того рівня соціального розвитку, на якому під впливом зовнішніх впливів сформована дана держава. Розходження між римською і грецькою культурами, розвиток яких відбувалося синхронно і багато в чому аналогічно, спочатку проявилося в розходженні міфологій. Римські боги не мали людського вигляду, не вступали в складні взаємини, позначалися лише іменами і відповідали за різні конкретні явища і функції. Така ж тверда і розписана регламентація лежить в основі організації держави, зафіксована і розвинута в формі римського права; членування будь-якої дії або процесу на окремі фази і функції, співвіднесеність кожної з них з певним богом привело, мабуть, до виникнення послідовного мислення, названого пізніше раціональним.
Демократизація римського суспільства являла собою не що інше, як введення майнової ієрархії (реформа Сервія Туллія) з метою забезпечити утримання армії — регламентувати участь в її спорядженні в залежності від доходів. Введення майнової класифікації населення, на відміну від грецького територіального розподілу поліса на філи, не торкалося родової структури римського суспільства, а лише оцінювало її і різноманітило економічними критеріями. Оскільки царі обиралися і поділяли владу з радою старійшин, можна говорити про те, що римляни перебували на стадії військової демократії. Вищі посади держави збігалися з військовими званнями.
Головною метою походів було не тільки розширення власних земель, але і розгарбування скорених країн і захоплення рабів. Очевидно, спадщиною військової демократії була і заборона сенаторам займатися торгівлею і фінансовими угодами. Ця заборона повинна була запобігти чужоземному впливові на римські соціальні структури, але на ділі привела до перетворення родової знаті в великих землевласників. Вершники, на яких заборона не поширювалася, стали аристократією фінансовою. Таким чином, на відміну від Греції і земельна, і фінансова аристократія була родовою. Змінити порядок політичним шляхом, хоча б дати всім італійським союзникам римське громадянство, намагалися брати Гракхи, але безуспішно. Саме реформа армії в останні роки II ст. до н.е. — набір незаможних добровольців, що потім одержували ділянки землі — поклала початок соціальним змінам. Можна побачити деяку аналогію між пізнішою епохою військових диктатур в Римі і періодом грецьких тираній. Але якщо останні були важелем остаточного силового ламання родового суспільства і утвердження панування спадкоємної аристократії, то військовий характер римського суспільства обумовив протилежну спрямованість диктатури Сулли: повернення повноти влади аристократам-землевласникам. Громадянська війна в Римі — це війна двох аристократій. Але військовий характер держави не дозволив встановити навіть аристократичну республіку: нова диктатура Юлія Цезаря привела, в остаточному підсумку, до єдиновладдя — принципату (імперії). Після короткого затишку в часи правління Августа розпалюється боротьба за трон між патриціанськими родами.
Боротьба за владу вимагала засобів і заохочення фінансової активності. Вже в епоху республіки лихварство набуло державних масштабів. Римська знать занурилася в нечувану розкіш і розпусту. Жінки ні в чому не поступались чоловікам. Родина деградувала.
У мистецтві провідну роль грала архітектура. Чільний принцип доцільності, чіткість і сміливість інженерного мислення давали можливість задовольняти і побутові потреби численного населення, і витончений естетичний смак аристократів (їх вілли з парками і палаци мали надзвичайну вартість). Етруські традиції в архітектурі і винахід бетону дозволили римлянам перейти від простих балкових перекриттів до арок, склепінь і куполів. Взагалі, римляни ввійшли в історію як видатні будівельники. Вони зводили монументальні споруди, навіть руїни яких дотепер вражають уяву. До них відносяться амфітеатри, цирки, стадіони, терми (суспільні лазні), палаци імператорів і знаті. В Римі будували багатоквартирні будинки — інсули — у 3-6, а часом і в 8 поверхів. Римські будівельники широко використовували бетон. Майже цілком з бетону побудований храм Пантеон (II ст.), купол якого діаметром 43 м зберігся неушкодженим до середини XIX ст. З бетону був споруджений фундамент Колізею (I ст.) глибиною в 5 м. З бетону будували фортеці, мости, акведуки, портові моли, дороги.
На початку нашої ери римляни винайшли водяні млини з колесом, що протягом багатьох століть, аж до Нового часу, залишалися основою енергетики.
Побутове начиння було більш різноманітне, ніж в Греції. Крім глиняного, широко використовувався бронзовий і скляний посуд. Були спеціальні пристосування для підігріву води і опалювання приміщень, що за принципом дії надували самовар. Одяг, як і в Греції, була незшитий (в чоловіків — туніка і тога, в жінок — туніка і столу); широке розповсюдження одержали різноманітні плащі.
Досягнення римської матеріальної культури стали основою технічного розвитку Західної Європи в епоху Середньовіччя.
Перетинання склепінь породило знамениту хрестово-купольну систему з чотирма стовпами в центрі; виникає напівкупол, що спирається на напівциліндричний виступ стіни — апсида: так народилися основні елементи майбутніх християнських храмів.
Оскільки в римських будівлях несучим елементом є стіна, колони і їх прикраси виконують лише декоративну функцію. Найчастіше використовувався коринфський ордер, а також тосканський — гладкі колони на основі. В імператорський період виникають комбінацій різних капітелей. Найдавніший тип римського храму — круглий.
Під час правління Августа (27 до н.е. — 14 р. н.е.) Рим став світовою столицею. Почався небувалий розквіт мистецтва і будівництва. Будинки прикрашалися портиками і рельєфами. Вражають своїми розмірами частково збережені палаци Юліїв, Флавіїв, Северів. Колони і тріумфальні арки зводилися навіть в провінції.
На основі грецької традиції створювалися різні за стилем стінні розписи, що відкрили розкопки м. Помпеї.
Досягненням римської скульптури є портрет. Початок цьому жанрові в Європі поклали етруски, в яких зображення голови покійного прикривало урну з прахом; в цій традиції — не тільки прагнення зберегти пам´ять про вигляд людини, але і відношення до великої особистості як соціально значимого ідеалу. Індивідуалізація рис виключала можливість естетичного милування, тому в жанрі скульптурного портрету на перший план вийшла ідея краси духовної. Оскільки духовні, моральні ідеали в суспільстві піддавалися постійному переглядові, еволюціонував і портрет. Скульптурним образам республіканської епохи властиві лаконічні форми, різкість ліній. Імператорський Рим Августа повернувся до художніх ідеалів Греції, внісши в них поступово свою безстрасність, парадність і помпезність. Надалі ці дві тенденції з´єдналися і народився новий жанр — сміливі узагальнені портрети, що передавали індивідуальні риси і в той же час створювали цілісний образ особистості. Портрет зробив доступним внутрішній світ людини. Скульптори відмовилися від фронтальних композицій і поступово — від зайвої деталізації: в особі виділялося саме характерне, скупі лінії і великі форми робили портрет монументальним і експресивним одночасно. Змінювався портрет і за переданим настроєм: від сили і жорстокості в епоху боротьби з варварами — до релігійної покірності долі в V ст. н.е.
Початок римській літературі поклали греки своїми перекладами латиною «Одіссеї» і інших творів класики (Андронік, Луцілій). Першим дійсно видатним літератором (комедіографом) став Тіт Макцій Плавт. Він заражав глядачів буйною веселістю, використовуючи прийом спрощення характерів до гротеску, створюючи класичні сюжети комедії положень. Більш психологічними є характери і сюжети в комедіях Публія Теренція Афра. Його «серйозна» комедія являє собою переробку грецької (наприклад, Менандра). Але якщо в «рідних» комедіях глядачеві все було відомо з самого початку і його забавляло незнання персонажів, то Теренцій ставив глядача в таке ж становище, що і героїв п´єси, з´явився елемент непередбачуваності. Однак сучасники цінували Теренція більш як стиліста — за чистоту мови.
Розходження культур грецької і римської виявлялося і в стадіях розвитку особистісної свідомості. Орієнтації на грецькі культурні еталони Сципіонів протистояла італійська орієнтація Катона. В своїй творчості він не тільки завзято зберігав прийоми народного красномовства, але і захищав римський уклад життя від еллінської зніженості розкішшю. Сприймаючи літературу насамперед як засіб передачі соціально значимої інформації, Катон не розумів загального гуманітарного змісту грецької культури.
Повноцінне формування особистісної свідомості на римському грунті почалося лише в період розкладання республіки. Як ми переконалися на прикладі грецької культури, ознакою цього процесу є поява лірики, що свідчить, що в суспільстві прокинувся інтерес до внутрішнього світу людини. (В Римі такою ознакою стала і поява портрета.) Автори римської лірики були вже далекі від пісенної народної традиції, і свої духовні переживання вони втілювали в готових елліністичних формах. Звідси занурення в александрійську вченість, використання вже напрацьованих виразних засобів. Першим з плеяди видатних ліриків був Катулл. Як і інші поети його кола, він писав великі «вчені» твори і легкі невеликі вірші. І в тих, і в інших особливу увагу він приділяв обробці форми. Зміст складали варіації на теми маловідомих міфів, що дозволяли розвивати любовну тематику.
Протягом наступних років розквіт літератури був зв´язаний з іменами Вергілія, Горація, Овідія, Сенеки, Петронія. Тяжіння до формалізму і легкість змінюються поглибленням змісту і звертанням до класичної гармонії. Інтерес до літератури зріс, тому що політична боротьба, що поглинала раніше всі духовні інтереси суспільства, втратила сенс. Август прагнув керувати літературним процесом, хотів змусити літературу виконувати соціальні функції за своїм власним замовленням. Як виконання державного замовлення можна розцінювати створення Вергілієм «Енеїди» — епічної поеми про міфологічного божественного предка римської аристократії і самого Августа. Як «Іліада» — ідеологічне осмислення єдності грецького етносу, так «Енеїда» — це усвідомлення єдності Риму з Італією. Однак саме в «Енеїді» вперше чистою нотою зазвучав справжній полісний патріотизм.
Поети-лірики продовжували катуллівський напрямок, стояли в опозиції Вергілію і Горацію (останній став теоретиком офіціозного класицизму). В Овідія сама міфологія служить стилістичним прийомом, що піднімає любовну гру до рівня обожнювання (а виходить, вище державного). В умовах, коли Август проголосив повернення до суворих звичаїв предків, відродження родини і моральності, любовні елегії розцінювалися як блюзнірство — залишок життя Овідій провів в засланні.
Вихователь імператора Нерона, знаменитий філософ Сенека, зробив значний вклад в розвиток трагедійного жанру. Саме цю античну трагедію драматурги Нового часу обрали як зразок для наслідування. Трагедії Сенеки написані в дусі «нового стилю»: затягнуті патетичні монологи, громіздкі метафори і порівняння призначені скоріше для читача, ніж для глядача.
Розвиток мистецтва красномовства, прагнення його зберегти сприяли розвитку прози. Плідним підсумком софістичної практики стало виникнення малих прозаїчних форм — листів (художніх і псевдоісторичних), описів. І в Греції, і в Римі з´явився роман. Історичні оповідання, що стали досить розповсюдженими в Римі, були покликані компенсувати відсутність власної міфології. Розвиток особистого ліричного початку в літературі, а також перевага повсякденної утилітарної свідомості в духовному житті породили інтерес до цілком земних пригод і любовних переживань («Дафніс і Хлоя» Лонга). Помітна деградація особистості і почуттів знайшли відображення в літературі, переживання її героїв — це страждання власника, позбавленого власності. Вершиною античної прози можна назвати роман сатиричний, роман-пародію (Лукіана, Апулея, Петронія).
Свідомість політично активних шарів суспільства, особливо в епоху республіки, що безпосередньо брали участь в боротьбі за владу, не тільки була еклектичною сама по собі, але дотримувалась еклектики як доктрини. Фактично політичні діячі готові були використовувати будь-яку теоретичну установку в процесі ораторської практики. Таку позицію можна оцінити і як вкрай суб´єктивістську. Цілком закономірно еклектизм зімкнувся з скептицизмом, особливо в епоху імперії, коли політична боротьба втратила колишню гостроту. Стулявся з суб´єктивізмом і спрощений матеріалізм, що виправдовує гонитву за задоволеннями в особистому житті і пасивність, покірність долі в житті суспільному (гедонізм). Втім, як серед патриціїв можна було зустріти войовничу моральність (Ціцерон), так і серед епікурейців ховався справжній матеріалізм (Лукрецій). Існування строго матеріалістичного світогляду було необхідним для підтримки закону і законності, культ якої не вгасав, вірніше, не вгасало прагнення дотриматися її видимості.
Але матеріалізм Лукреція і суб´єктивізм поєднувала боротьба проти фаталізму, поняття долі, тобто проти об´єктивного ідеалізму. Тим часом в суспільстві переважала тенденція до об´єктивного ідеалізму, як переважало по чисельності населення, життя якого не залежало від нього самого, а найчастіше не належало людині і власне тіло. Виправдання (і навіть апологія) власного безсилля і вимушеного аскетизму римляни знаходили в стоїцизмі, прихильниками якого були і найбільші римські філософи разом з Сенекою, і імператор Марк Аврелій. Схилялися до стоїцизму Ціцерон, вбивця Цезаря Брут, енциклопедист Варрон, представники вищих верств.
Хоча в стоїцизмі багато спільного з суб´єктивним ідеалізмом і він теж шукав вирішення зовнішніх проблем в зміні до них свого відношення, юристи-стоїки наполягали на непорушності внутрішніх моральних законів, що випливають, втім, з договірних відносин між людьми. Метою законів був захист приватної власності, точніше, права на приватну власність, до якого зводилася моральна рівність людей. Суб´єктивізм був відповіддю на неможливість протистояти зовнішній надприродній силі, яку Сенека не наважувався назвати виразно (богові, долі).
В епоху імперії все більше поширювалися різні вчення містичного характеру — неопіфагорійство, неоплатонізм, що поступово наближали раціональну філософію до релігії. Досить популярними були релігії Сходу, єгипетські культи. Пошуками єдино необхідної релігії була зайнята велика частина населення величезної імперії.
7. Право у системі культури
Римське право займає в історії людства виняткове місце: воно пережило народ, що створив його, і двічі підкорило собі світ.
Зародилося воно в далеких глибинах часу - тоді, коли Рим являв ще ледь помітну пляму на території земної кулі, маленьку громаду серед багатьох інших подібних громад Італії. Як і весь примітивний склад життя цієї громади, римське право являло собою тоді нескладну, багато в чому архаїчну систему, перейняту патріархальним і вузьконаціональним характером. І якби воно залишилося на цій стадії, воно, звичайно, було б давним-давно загублене в архівах історії.
Але доля вела Рим до іншого майбутнього. Борючись за своє існування, маленька civitas Roma поступово росте, поглинаючи в себе інші сусідні civitates, і міцніє у своїй внутрішній організації. Чим далі, тим усе більше і більше розширюється її територія, розповсюджується на всю Італію, захоплює прилеглі острови, перекидається на все узбережжя Середземного моря, - і на сцені історії з'являється величезна держава, що об’єднує під своєю владою майже весь тодішній культурний світ; Рим став синонімом світу.
Разом з тим Рим змінюється внутрішньо: старий патріархальний лад валиться, примітивне натуральне господарство заміняється складними економічними відносинами. Нове життя вимагає найвищої напруги всіх сил, усіх здібностей кожного окремого індивіда. Відповідно до цього римське право змінює свій характер, перебудовуючись на початки індивідуалізму: свобода особи, свобода договорів і заповітів робляться його наріжними каменями.
Відносини військові і політичні приводять Рим до відносин економічних. Тим часом, ще задовго до появи Рима на сцені всесвітньої історії на узбережжі Середземного моря йшов жвавий міжнародний торговий обмін: Єгипет, Фінікія, Греція, Карфаген давно вже були один з одним у постійних торгових відносинах. Рим неминуче втягувався в цей міжнародний оборот, і в міру того, як він робився центром політичного життя світу, він ставав також центром світового торгового обороту. На його території безупинно зав'язувалися нескінченні ділові відносини, у яких брали участь торговці різних національностей; римські магістрати повинні були розбирати суперечки, що виникають з цих відносин, повинні були виробляти норми для вирішення цих суперечок.
Старе римське національне право для цієї мети не підходило; необхідно було нове право, що було б вільно від усяких місцевих і національних особливостей, що могло б однаково задовольнити римлянина і грека, єгиптянина і галла. Потрібно було не яке-небудь національне право, а право всесвітнє, універсальне. І римське право переймається цим початком універсальності; воно всмоктує в себе ті звичаї міжнародного обороту, що до нього століттями вироблялися в міжнародних відносинах; воно додає їм юридичну ясність і міцність.
Так виникало те римське право, що стало потім загальним правом усього античного світу. Власне кажучи творцем цього права був, таким чином, увесь світ; Рим же з'явився лише тим лаборантом, що переробив розсіяні звичаї міжнародного обороту і злив їх у єдине, вражаюче по своїй стрункості, ціле. Універсалізм і індивідуальність - основні початки цього цілого.
Майстерно розроблене в деталях безприкладною юриспруденцією класичного періоду, римське право знайшло собі потім остаточне завершення в знаменитому зводі - Corpus Juris Civilis імператора Юстиніана, і в такому виді було заповідано новому світу. Залізний колос, що тримав у своїх руках долі світу, старів: різноманітні народності, що входили до складу всесвітньої римської держави, тяглися в різні сторони; із границь напирали варвари нові претенденти на активну участь у світовій історії. Настав момент, вони навалилися могутніми потоками і затопили весь античний світ. Настала неспокійна епоха великого переселення народів, і здається, що вся багата культура стародавності загинула назавжди, що порвалися всі зв'язки між старим і новим, що історія зовсім з
Магістр