Зразок роботи
58. Політичний процес: зміст поняття, субєкти політичного процесу.
ПОНЯТТЯ:
У найширшому розумінні політичний процес — це функціональна характеристика політичної системи, зміст якої полягає у виконанні суб'єктами політики своїх специфічних ролей і функцій.
Політичний процес — це сукупність діяльності всіх суб'єктів політичних відносин, що спрямована на формування, зміну чи перетворення, а також функціонування політичної системи суспільства. Політичний процес характеризується такими ознаками:
а) сукупністю всієї політично значущої діяльності в межах цього суспільства;
б) діяльність реалізується суб'єктами політичної системи, спрямована на утворення та функціонування політичної системи, прийняття і виконання політичних рішень, організацію контролю за діяльністю та розвитком політичної системи.
ЗМІСТ:
Зміст політичного процесу буде залежати від рівня централізації (децентралізації) влади; співвідношення прав і прерогатив центральних і місцевих органів державної системи; взаємодії партійних і державних структур, прямо чи побічно впливаючих на процес прийняття політичних рішень; ступеня розподілу гілок влади.. Демократичній системі відповідає тип політичного процесу, відмінний широтою участі громадян в управлінні державою, забезпеченні прав і свобод особи. Тоталітарна система припускає інший тип політичного процесу, що виключає реальне політичній участь і свободу соціального і політичного вибору. По своїй структурі політичний процес складається з суб'єктів, носіїв політичної дії і об'єкту - мети, яка повинна бути досягнута. Політичний процес включає також засоби, методи, ресурси, виконавців.
СУБЄКТИ:
Суб'єктами політичного процесу є окремі особи і соціальні групи. Особа виступає як учасник політичного процесу, представник якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-правовою суб'єктністю. Виділяють кілька рівнів політичної суб'єктності особи: громадянин, що бере участь у політиці через виконання громадських обов'язків або через громадську організацію; член політичної партії; громадсько-політичний діяч; депутат; політичний лідер.
59. Різновиди політичної участі у сучасній політиці.
Політична участь – це вплив громадян на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів і вироблення політичних рішень.
Розрізняють політичну участь:
• індивідуальну та колективну;
• добровільну та примусову;
• активну і пасивну;
• традиційну і новаторську;
• легітимну і нелегітимну.
Конкретними формами політичної участі є:
• вибори;
• референдуми;
• участь у діяльності політичних партій, зборів підписів;
• мітинги;
• демонстрації;
• страйки тощо.
Особливою формою політичної участі є вибори, які формують центральні органи влади (президент, віце-президент, парламент) та органи місцевого самоврядування різних рівнів. Вони стимулюють політичну активність населення. У центрі передвиборчої боротьби здебільшого перебувають питання внутрішньої та зовнішньої політики, а результати голосування громадян визначають курс майбутнього уряду всередині країни та на міжнародній арені. Вибори супроводжуються зіткненням політичних сил, боротьбою не лише осіб, а й політичних платформ, політичних курсів, часом діаметрально протилежних.
60. Критерії загального виборчого права. Голосування. Цензи.
Вибори — це передбачена Конституцією та законами форма прямого народовладдя, яка є безпосереднім волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного, якісного та кількісного складу органів держав ної влади та органів місцевого самоврядування чи обрання та наділення повноваженнями посадової особи
Основні принципи проведення виборів:
Вільні вибори. Це означає, що ніхто не може бути примушений до здійснення волевиявлення.
Загальне виборче право. Принцип загальності виборчого права дозволяє всім громадянам держави брати участь у виборах, окрім тих, яким це не дозволяється законом. Виборче право може бути активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним).
Рівність виборчих прав. Це означає, що: а) кожний виборець має рівне число голосів; б) в країні існує єдиний виборчий корпус, тобто виборці не розділені на соціальні чи якісь інші групи; в) закон встановлює однакові вимоги для висунення кандидатів і проведення агітації.
Пряме виборче право. Воно означає, що громадянин голосує безпосередньо за партію чи кандидата.
Таємне голосування полягає у неможливості контролю за волевиявленням виборця.
Обов'язковість і періодичність виборів означає, що у країні вибори відбуваються через певний термін, визначений Конституцією і законами про вибори.
Голосування — процес прийняття рішення групою людей (зборами, електоратом), при якому загальна думка формулюється шляхом підрахунку голосів членів групи.
Виборчі цензи — сукупність умов, відповідність яким становить підставу для допуску громадян до участі у виборах.
Види виборчих цензів: необхідність володіти встановленим мінімумом власності (майновий ценз), вимога певного мінімального рівня письменності або освіченості (ценз письменності та освітній ценз), вимога певний час проживати у цій країні чи навіть у цій місцевості (ценз осілості), певний визначений строк мати громадянство цієї країни (ценз громадянства).
Розрізняють виборчі цензи права обирати і права бути обраним. Так, особа, яка бажає бути обраною, зазвичай повинна відповідати більш жорстким умовам, ніж та, що голосує.
61. Сутність виборчої системи і типологія виборів.
ВИБОРЧА СИСТЕМА:
Виборча система — сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип організації влади, участь суспільства у формуванні державних представницьких, законодавчих, судових і виконавчих органів.
Нині у світі існує понад 150 різновидів виборчих систем. Головною ознакою, що відрізняє одну виборчу систему від іншої є порядок визначення результатів виборів. Якщо взяти дану ознаку за критерій класифікації виборчих систем, то можна виділити такі основні типи: мажоритарну, пропорційну та змішану.
Мажоритарна виборча система
В основі цієї виборчої системи лежить принцип більшості, який означає те, що перемагає той кандидат, який набрав найбільше голосів.
Мажоритарна виборча система існує в трьох різновидах, це залежить від того, якої більшості для обрання депутатів вимагає закон:
1) мажоритарна система абсолютної більшості – для обрання кандидата вимагає зібрати більше половини голосів виборців, тобто діє формула 50 % + 1 голос. У разі якщо жоден кандидат не одержав більше ніж половину голосів, проводиться другий тур виборів, на якому представляється лише двоє кандидатів. Для перемоги необхідно набрати просту більшість голосів. Ця система діє у Франції, Україні, Еквадорі.
2) мажоритарна система відносної більшості – є найпростішою різновидністю мажоритарної системи. У разі її запровадження обраним вважається кандидат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців. За умов однакової кількості набраних голосів двома або більше кандидатами, використовується процедура жеребкування. При цій системі голосування відбувається в один тур. Така виборча система зберігається в США, Великій Британії, Канаді, Японії та інших країнах.
3) мажоритарна система кваліфікованої більшості – обраним вважається кандидат або список кандидатів, який отримав певну, кваліфіковану більшість голосів виборців. Кваліфікована більшість встановлюється законодавством і, як правило, перевищує абсолютну більшість. На практиці виборів дана система застосовується дуже рідко. Основна причина цього полягає в її не результативності. До 1993 р. вона діяла в Італії при виборах Сенату, також застосовується в Чилі.
Пропорційна виборча система
Другим видом виборчих систем є пропорційна система. Вперше вона запроваджена у 1889 р. в Бельгії, а тепер 57 країн використовують цю систему, в тому числі Ізраїль, ФРН, Іспанія, Італія, Португалія.
Ця система ґрунтується на пропорційній відповідності між кількістю завойованих голосів та кількістю отриманих мандатів.
При пропорційній системі депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу. При застосуванні цієї системи округи завжди багатомандатні.
Розрізняють наступні види пропорційної системи:
1) з жорсткими списками;
2) з преференціями;
3) з напівжорсткими списками.
1. При застосуванні жорстких списків виборець безпосередньо голосує за список партії, що він обирає. У виборчому бюлетені вказуються тільки назви, емблеми партій, іноді певна кількість перших кандидатів у партійних списках. Система жорстких списків практикується в Іспанії, Португалії, Ізраїлі, Росії, Україні.
2. При застосуванні системи преференцій виборець не просто голосує за списки партії, що обирає, а й робить помітку навпроти номеру того кандидата в кандидатському списку від партії, якому він віддає свій голос. Таким чином, обирається той, хто отримав найбільше число преференцій, в разі рівності кількості преференцій у кількох кандидатів від партії перевагу віддають тому, хто займає вище місце у партійному списку. Система преференцій практикується у Фінляндії, Бельгії, Нідерландах.
3. Напівжорсткі списки — коли мандат обов’язково одержує кандидат, який очолює партійний список, а розподіл інших мандатів, що їх одержала партія, здійснюється залежно від кількості голосів, які одержав кандидат (в Італії, Австрії, Швейцарії).
Змішана виборча система
Змішана виборча система передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем.
Існує досить широкий набір змішаних систем, які є поєднанням мажоритарної та пропорційної систем. Приблизно 20 країн світу застосовують їх.
Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої — пропорційним. У цій системі виборець одержує два голоси: один подає за одного із кандидатів, а другий — за один із партійних списків. Саме така система нині існує в Україні.
ТИПОЛОГІЯ ВИБОРІВ:
Вибори - це форма безпосередньої демократії, народного волевиявлення, в процесі яких шляхом голосування формуються державні органи та органи місцевого самоврядування, а також заповнюються вакантні виборні посади, зокрема, пост глави держави.
Виділяють такі види виборів:
1) за способом волевиявлення виборців:
• прямі (безпосередні) вибори, коли питання про обрання вирішують громадяни-виборці;
• непрямі вибори, коли питання про обрання вирішують не громадяни безпосередньо, а обрані ними особи - виборщики, депутати тощо;
2) за територіальною ознакою:
• загальнодержавні вибори, які проводяться на території всієї держави;
• місцеві вибори - ті, які проводяться на території певної адміністративно-територіальної одиниці або регіону;
3) за об'єктом класифікують вибори до парламенту, вибори глави держави, вибори місцевих представницьких органів;
4) за часом проведення:
• чергові вибори, які проводяться у зв'язку із закінченням строку повноважень виборного органу або посадової особи.
• позачергові вибори;
• повторні вибори.
5) за кількісною ознакою участі виборців:
• загальні вибори, в яких можуть брати участь усі громадяни, які мають право обирати;
• часткові вибори, в яких можуть брати участь тільки громадяни, які проживають на території певної адміністративно-територіальної одиниці або регіону;
62. Політична модернізація: поняття та теорії.
ПОНЯТТЯ:
ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.
В основу концепції політичної модернізації покладено розроблений М. Вебером методологічний принцип, згідно з яким сучасні країни розподіляються на “традиційні”та “сучасні”.
“Традиційні” країни – зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соціальної мобільності.
“Сучасні” країни – засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності.
Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.
ТЕОРІЇ:
ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.
Політичну модернізацію більшість авторів розуміє як поєднання таких складових:
– зростання динамізму політичної системи, її здатність адекватно реагувати на зміни політичних реалій;
– формування нової модернізаторської політичної еліти;
– зниження ступеня відчуження громадян від політичної влади;
– забезпечення реальної участі народу в політичному житті;
– підвищення впливу інформації;
– постійне вдосконалення цінностей та норм у системі політичної культури.
Перелічені складові змісту політичної модернізації тісно переплітаються з процесом демократизації суспільства. Тому, на нашу думку, можна стверджувати, що саме демократизація політичної системи і є основним змістом її модернізації. Сама демократія набуває тут нових якостей. Її сутність пов’язують з ідейним та організаційним плюралізмом, технологіями запобігання та розв’язання суспільних конфліктів, раціональним співвідношенням вертикального і горизонтального вимірів політики.
Теорія модернізації – інтегральна складова “соціології розвитку”, джерелами якої були концепції М. Вебера, Ф. Тенніса і Т. Парсонса.
Змістовим стрижнем теорії стали два ВИДИ МОДЕРНІЗАЦІЇ:
1) оригінальна (або спонтанна) – характерна для країн, що пережили перехід до раціональних соціальних структур через тривалий внутрішній процес (Англія, США, Німеччина, Франція і т. д.);
2) вторинна (або віддзеркалена) – притаманна відсталим країнам, які використовують досвід передових держав; це осучаснення “навздогін”; основний фактор вторинної модернізації – соціокультурні контакти цих країн з центрами індустріальної та постіндустріальної культури.
На цьому етапі виокремилися два головних напрямки теорії модернізації:
1. Ліберальний напрямок – Роберт Даль, Габріель Алмонд, Люсєн Пай.
Ключові ідеї:
– основна мета модернізації – формування відкритої соціальної та політичної системи шляхом інтенсифікації соціальної мобільності та інтеграції населення в політичну спільноту.
– економічне зростання є похідним від демократизації та формування відкритої політичної системи.
– політична модернізація обов’язково передбачає значне збільшення кількості людей та груп, які мають реальне право та можливість брати участь у прийнятті політичних рішень.
Ліберальний напрямок тісно пов’язував модернізацію з демократизацією політичного режиму.
2. Консервативний напрямок – Семюель Хантінгтон, Дж. Нельсон, Хуан Лінц.
Ключові ідеї:
– основна мета модернізації – досягнення економічного росту та встановлення соціального порядку, заради яких можна пожертвувати демократизацією (концепція т.зв. “диктатура розвитку” або “ідея порядку”);
– модернізація не є спонтанним процесом. Це – процес, ініціаторами якого виступають політичні еліти, які впроваджують відповідну політику модернізації. Іншими словами, джерело модернізації – не західні держави, а еліти, що існують всередині відповідної країни;
– характер модернізації (розвитку) залежить від характеру правлячої еліти, зацікавленої в збереженні свого панування.
63. Проблема демократизації, ї основні типи, шляхи та закономірності.
64. Зв'язок демократизації з модернізацією.
Зв'язок демократизації з модернізацією пролявляется в тому, що демкоратізація виступає одним з компонентів модернізації.
Ліберальний напрямок – Роберт Даль, Габріель Алмонд, Люсєн Пай.
Ключові ідеї:
– основна мета модернізації – формування відкритої соціальної та політичної системи шляхом інтенсифікації соціальної мобільності та інтеграції населення в політичну спільноту.
– економічне зростання є похідним від демократизації та формування відкритої політичної системи.
– політична модернізація обов’язково передбачає значне збільшення кількості людей та груп, які мають реальне право та можливість брати участь у прийнятті політичних рішень.
Ліберальний напрямок тісно пов’язував модернізацію з демократизацією політичного режиму.
65. Реформа, революція, переворот, трансформація: сенс понять, іх взаємовідношення.
Реформа – це перетворення, зміна, перевлаштування якої-небудь сторони суспільного життя (порядків, інститутів, установ), що не знищує основ існуючої соціальної структури. З формальної точки зору, під реформою мається на увазі нововведення будь-якого вмісту. Проте в політичній практиці і політичній теорії реформ зазвичай називають більш менш прогресивне перетворення, відомий кро
Магістр