Колективний договір як джерело трудового права в Україні (ID:614174)

В умовах ринкової економіки договірне регулювання трудових відносин набуває особливого значення. Воно дозволяє враховувати інтереси працівника та роботодавця, галузеву і локальну специфіку підприємства, фінансово–економічний стан роботодавця тощо. Колективні договори є важливими засобами договірного регулювання трудових відносин, з одного боку, виявляючи гнучкість у встановленні умов праці, а з іншого – спонукаючи роботодавця враховувати вимоги працівників. Колективний договір у всьому світі є тим значимим інститутом, за допомогою якого узгоджуються інтереси власника та трудового колективу, вирішуються питання організації праці. І саме ступінь ефективності налагодження колективної співпраці безпосередньо впливає на виробничий процес, стимулює результативність та продуктивність праці. Проте, попри практику активного укладання колективних договорів в інших країнах світу, умови сьогодення засвідчують, що в Україні значна кількість роботодавців не вбачає необхідності укладати колективні договори, розглядаючи їх як зайві поступки працівникам. Це є наслідком складних процесів становлення ринкової економіки, що спричинило до перетворення колективних договорів на суто формальні угоди, які фактично ніяк не впливають на узгодження інтересів сторін колективних правовідносин. Таким чином, нівелюється сутність колективного договору і перекреслюється його значення для встановлення прав та обов‘язків сторін колективних правовідносин, вагомого чинника реалізації захисту трудових прав працівників. Юридичне значення колективного договору зазначеного періоду полягає в тому, що робітники одержували заробітну плату по тарифу, встановленому колективним договором, і працювали стільки годин у день, скільки було встановлено договором, а за надурочні роботи одержували додаткову винагороду у розмірі, зазначеному в договорі. Проте недоліком колективних договорів того часу було те, що законодавство і судова практика не визнавали їх юридичної сили. Як письмова угода про соцiальне партнерство колективний договiр укладається мiж власником пiдприємства (або уповноваженою ним особою) та трудовим колективом(через профспiлки чи iншi уповноваженi ними органи), стосовно врегулювання виробничих, трудових i соцiально–економiчних вiдносин, що потребують додаткової регламентацiї порiвняно з чинним законодавством, i має обмежену сферу дiї. Колективний договiр як iнститут трудового права – це система правових норм, якi регулюють трудовi i соцiально–економiчнi вiдносини мiж власником i найманими працiвниками або їх уповноваженими. Своєрiднiсть колективного договору як правової форми встановлення умов працi полягає в тому, що вiн комплексно регулює найрiзноманiтнiшi питання, якi стосуються рiзних сторiн змiсту колективних трудових правовiдносин. Як локальний нормативнооправовий акт колективний договiр мiстить комплекс нормативних положень i колективно–договiрних зобов’язань, спрямованих на регулювання трудових, соцiально–економiчних i органiзацiйно–управлiнських вiдносин, що складаються на пiдприємствах, в установах, органiзацiях (незалежно вiд форми власностi господарювання та кiлькостi працiвникiв), якi мають право юридичної особи i використовують найману працю Ступінь дослідження теми курсової роботи. Над темою «Колективний договір як джерело трудового права в Україні» працювали такі українські вчені: Волинець В., Дмитренко Ю., Журавель В., Заболотна Н., Запара С., Кисельов И., Кисельова О., Чередниченко Н., Чумаченко І. та ін. Об’єктом дослідження виступає загальна характеристика колективного договору як джерела трудового права в Україні. Предметом дослідження є характеристика теоретичних понять колективного договору. Мета курсового дослідження: дослідження поняття, сторін, змісту колективного договору та загальна характеристика порядку укладення колективного договору та відповідальності в галузі колективних договорів. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань: • загальна характеристика поняття, сторін та змісту колективного договору; • дослідження порядку укладення колективного договору; • визначення відповідальності у сфері дії колективного договору; • дослідження міжнародного досвіду колективно-договірної роботи Методи дослідження. Під час дослідження були використанні такі методи, як: • метод аналізу; • метод порівняльно–правовий; • історичний метод; • системний метод; • метод узагальнення. Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів та підрозділів, висновку та списку використаної літератури. Загальний обсяг курсової роботи становить 30 сторінок. Розділ 1. Поняття та характеристика колективного договору 1.1 Поняття і характеристика колективного договору У трудовому праві колективний договір традиційно вважається одним із основних інститутів галузі права, що охоплює досить значну кількість правових норм різного рівня – як централізованого, так і локального, з допомогою яких забезпечується регулювання відносно самостійної групи трудових відносин. Колективний договір є угодою найнижчого рівня колективно-договірного регулювання і повинен враховувати та відповідати змісту генеральної, галузевих та регіональних угод [21, с. 132]. Колективний договір можна розглядати також і як елемент методу правового регулювання трудових відносин. Так, одним із елементів методу трудового права є сполучення державного та договірного регулювання трудових, і тісно пов'язаних з ними відносин. Використання для регулювання трудових і тісно пов'язаних з ними відносин двох основних способів, обумовлено необхідністю враховувати інтереси сторін трудових відносин і держави, забезпечити сполучення гнучкості управління працею зі стабільною системою трудових прав і гарантій, наданих працівникам [31, с. 112]. Колективний договір інколи називають «основним законом» підприємства, установи чи організації [11, с. 138]. Однак єдиного уніфікованого визначення колективного договору у юридичній науці немає. Зокрема, Н. Пархоменко вважає, що колективний договір є важливим правовим документом, у якому сформульовані права та обов’язки адміністрації підприємства чи установи та колективу працівників, а також встановлені нормативні положення з питань, зарахованих до компетенції адміністрації та представників трудового колективу [27, с. 25]. Відповідно до Рекомендації Міністерства охорони праці № 91 «Про колективні договори» 1951 р. [7] під «колективним договором» розуміється усяка письмова угода щодо умов праці та найму, яка укладається, з одного боку, між роботодавцем, групою роботодавців або однією чи кількома організаціями роботодавців та, з другого боку, однією чи кількома представницькими організаціями працівників або, за відсутності таких організацій, – представниками самих працівників, належним чином обраними і уповноваженими згідно з законодавством країни. Єдиним поняттям «колективний договір» охоплюються всі колективні договори, які укладаються роботодавцями та їх організаціями з організаціями працівників, незалежно від їх рівня і секторів, що випливає із змісту п. 2 ст. 6 Європейської соціальної хартії (переглянутої) [16]. На думку російських науковців, колективний договір є локальною нормативно-правовою домовленістю: нормативною, тому що передбачає норми права; локальною через те, що укладається і діє у межах певного підприємства, установи, організації чи їх структурного підрозділу; домовленістю, – бо укладається за згодою сторін [29, с. 33]. Н. Дівеєва, наприклад, вважає, що колективний договір містить конститутивні ознаки договору як засобу узгодженої організації суспільних відносин і одночасно є нормативною домовленістю локального характеру, що має публічно-правову природу [14, с. 48]. Особливості творення колективного договору в Україні регламентуються Законом України «Про колективні договори та угоди» від 1 липня 1993 року [4], а також окремою главою у Кодексу законів про працю України під назвою «Колективний договір» [2]. Відповідно до їх положень, колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи, між власником або уповноваженим ним органом (особою), з одного боку, і первинною профспілковою організацією, яка діє відповідно до свого статуту, – з іншого [18, с. 405].