Зразок роботи
РОЗДІЛ I.
ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ НЕУСТОЙКИ ЯК СПОСОБУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
Неустойка є одним з найдавніших та найпоширеніших способів забезпе-чення виконання зобов'язань. Цей цивільно-правовий інститут сягає своїм корінням, як і багато інших цивілістичних категорій, в римське право. Саму причи¬ну виникнення правового інституту слід шукати в характері тих приватноправо¬вих відносин, які називаються зобов'язальними. В цих право-відноси¬нах безпосереднім об'єктом прав кредитора є не матеріальний предмет, а дія. У зв'язку з цим інтереси правомочної сторони є досить незабезпече¬ними, що створює необхідність розробки штучних способів закріп¬лен¬ня зобов'язаль¬них прав, до числа яких належить і неустойка.
Під неустойкою (stipulatio poenae) римські юристи розуміли умовну домов¬ле¬ність, яка мала на увазі обов'язок особи, яка порушила договір, сплати-ти штраф на користь постраждалої сторони. Мета такої домовленості в розу-мінні римлян полягала в здійсненні тиску на боржника і забезпеченні основ¬ного зобов'язання [1, c. 2].
М. Я. Пергамент у праці «Договірна неустойка та інтерес» провів деталь-ний аналіз правового режиму неустойки в цей часовий період. Він встано¬вив, що в римському праві вимога неустойки позбавляла боржника права вимагати виконання зобов'язання в натурі, і, навпаки, вимагаючи або отримуючи виконан-ня, кредитор позбавлявся права вимагати неустойки. При цьому вчений відмічав, що вимагати і неустойку, і збитки в повному розмірі, було неможливо.
Угода про неустойку мала акцесорний (додатковий) характер; вона визнава¬лася недійсною, якщо недійсним було основне зобов'язання. Крім stipulatio poena, в правових джерелах Стародавнього Риму використовувалися також і категорії штрафу та пені. Але штраф в основному являв собою пока¬ран-ня за кримінальне діяння та порушення процесуальних норм. Натомість пенею називалася сума спонсії — сума, яка обіцялася однією сторо¬ною іншій та підляга¬ла сплаті в разі програшу процесу [2, c. 30].
Після падіння Римської імперії відбувалася активна рецепція римського права в країнах Європи. Тому й не дивним стало те, що з’явилася неустойка. Загальне розуміння інституту в країнах всіх правових систем було однаковим та зводилося до наступного: неустойка визначалася як встановлена в договорі грошова сума або майнова цінність, яку боржник зобов’язується сплатити кредито¬рові в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання. Не-устойка є додатковим зобов’язанням, яке повністю успадковує долю голов¬ного зобов’язання [3, c. 450].
Взагалі саме слово неустойка має східнослов’янське походження. Вважа-ють, що цей термін походить від дієслів «стояти» та «устоять». «Сто¬яти» — означа¬ло стояти на своєму слові, виконувати свою обіцянку. Той, хто "не встояв" і тим самим порушив чуже право мав сплатити певну суму — не-устойку. Це найменування встановилося ще в період існування давньорусь¬кого права і міцно збереглося в нашому українському праві [4, c. 165].
На теренах Російської імперії, в тому числі і на території України, по¬нят¬тя неустойки знайшло своє офіційне закріплення тільки в 1913 р. в Проек¬ті Цивільно¬го уложення Російської імперії. В радянський період положен¬ня про неустойку входили в усі кодифіковані нормативні акти в галузі цивіль¬ного права. Неустойка вважалася «царицею» серед способів забезпечен¬ня вико¬нання зобов’язань та мір цивільно-правової відповідальнос¬ті.
Проте, починаючи уже з цього періоду, предмет неустойки неодноразо¬во змінювався. Зокрема, ЦК УРСР 1922 р. дозволяв встановлювати в якості не-устойки як грошові кошти, так і матеріальні цінності, натомість ЦК УРСР 1963 р. обмежив предмет неустойки виключно грошима [3, c. 452]. У модельному ЦК СНД, який увібрав у себе всі особливості неустойки, які були характерні для неї на різних етапах союзного законодавства, передбачена можливість встановлюва-ти неустойку і у вигляді «іншої майнової цінності» [5, c. 117].
Магістр