Зразок роботи
Вступ.
На сьогодні в Україні зроблені перші кроки до запровадження повноцінного ринку землі шляхом залучення до вільного обігу земель сільськогосподарського призначення, що викликало в суспільстві діаметрально протилежні думки і очікування. Між тим природа набуття права власності на земельні ділянки за чинним законодавством викликає багато запитань під час правозастосування, що й обумовлює актуальність цього дослідження.
Питання виникнення земельних прав є багатоаспектним і багатогранним. В умовах сьогодення воно набуває теоретичної ваги і практичного значення для їх реалізації. Насамперед це стосується набуття права власності на земельну ділянку. Земельне законодавство не містить чіткого розмежування підстав та умов набуття земельних ділянок у власність громадян, що призводить до термінологічної плутанини та неузгодженості між такими поняттями, як «підстави» та «умови» виникнення права власності на землю. Кожна із цих категорій має самостійне значення в аспекті набуття прав на землю. Виникнення права власності на землю потребує визначення в законі умов, за яких передбачені в Конституції України суб’єкти можуть стати власниками земельних ділянок.
Земля з давніх-давен вважалась чи не найбільшою цінністю людства. Згідно Біблії Бог створив землю на рівні з небом. Саме за землі найчастіше велись війни. Саме через землю вбив Сава свого рідного брата Михайла у творі Ольги Кобилянської «Земля» лише для того, щоб перейшла вона йому у спадок. Для українців, що завжди були прикріплені до землі, проблема права власності на землю залишається актуальною у всі часи. Недарма народне прислів’я голосить «На чиїй землі живеш, того і воду п’єш». Саме тому право власності на землю дає можливість розпоряджатися нею в особистих інтересах і передбачає процес приватизації – передачу майна від держави до особи з конкретним наміром. [22] Власник може добровільно започатковувати власні кооперативи, асоціації, спілки, товариства, господарства тощо на вільній основі, тобто стає економічно активним, повноцінним жителем країни. Проте досить поширеною є думка, що земля неспроможна називатись об'єктом приватного права, бо вона є всього лиш природнім ресурсом, а, отже, створена природою і дана людям виключно з наміром задоволення їх потреб внаслідок користування, а не привласнення.
Право власності на землю вивчали такі вчені : Каракаш І.І., Ковальчук Т.Г., Кулинич П.Ф., Носік В.В., Погрібний А.А., Семчик В.І., Шульга М.В.,
Заставська Л.П., Андрейцев В.І., Балюк Г.І., Басай В.Д., Бобкова А.Г., Гавриш Н.С., Святоцький О.Д., Домашенко М.В., Кравченко С.М. та інші.
Принцип правомірності, закріплений в Основному Законі України стосовно набуття суб’єктивних прав на землю, потребує законодавчого визначення підстав, умов, а також порядку виникнення таких прав на землю. У земельному законодавстві підстави та умови набуття права власності на земельні ділянки закріплюються за аналогією із цивільним правом, але не завжди дозволяють враховувати особливості землі як об’єкта права власності Українського народу при вирішенні конкретних питань реалізації суб’єктивного права власності на земельні ділянки [3, c. 363]. В. Носік зазначає, що «оскільки за Конституцією України право власності на землю набувається виключно до закону, то з формально-правової точки зору в законі перелік підстав виникнення для громадян, юридичних осіб і держави права власності на земельні ділянки має бути вичерпним». Тому на сьогодні існує гостра потреба в чіткому законодавчому визначенні вичерпного переліку не тільки підстав, а й умов, за яких громадяни України можуть ставати власниками земельних ділянок.
Підстави набуття права власності на землю являють собою об’єктивні події, вольові дії тих чи інших суб’єктів, які визначені нормативно-правовими актами земельного та інших галузей законодавства. Це завершені, комплексні, складні, правовстановлюючі фактичні склади, що включають законодавчо визначену, послідовну систему юридичних фактів і призводять до набуття суб’єктивних прав на землю громадянами України. Умови ж набуття таких прав на землю необхідно розглядати під кутом зору певних обставин, норм, правил. За наявності таких умов громадяни можуть стати власниками земельних ділянок. У поєднанні з підставами набуття прав на землю ці умови забезпечують можливість суб’єктам земельних правовідносин одержати земельну ділянку на юридичному титулі права власності.
РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика права власності на землю.
1.1. Право державної власності на землю
Відносини власності, включаючи відносини земельної власності, закріплені в Конституції України, Цивільному кодексі, Земельному кодексі, Законі «Про власність» та в інших законодавчих актах. Розглядаючи питання влас¬ності на землю, необхідно коротко охарактеризувати загальні ознаки права власності.
Право земельної власності означає панування власника над земельною ділянкою у визначених законодавством межах. Вони визначаються сукупністю наданих йому повноважень, які називаються «правом власності». Право власності на зем¬лю юридична категорія - виступає у формі норм права, які закріплюють економічні відносини з володіння, користування і розпорядження землею.
Право власності на землю має основні ознаки загального вчення про власність. Тому його можна розглядати в об'єктив¬ному і суб'єктивному значенні. В об'єктивному значенні пра¬во власності на землю являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини власності. У суб'єктивному розумінні право власності на землю — це сукупність повноважень влас¬ника з володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктивне право власності незалежно від форми власності захищається законом. Держава забезпечує захист всіх суб'єктів права власності і господарювання.
Відносини власності на землю в Україні регулюються Кон¬ституцією України, Законом України «Про власність», Земельним кодексом України та іншими зако¬нодавчими актами. Закон України «Про власність» виз¬начає право власності як врегульовані законом суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.
Повноваження власника з володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою і є змістом права влас¬ності на землю, яке реалізується громадянами, юридичними особами і державою відповідно до закону.
Володіння землею — означає наявність фактичного пану¬вання конкретного власника над земельною ділянкою, мож¬ливість здійснення будь-яких дій з нею, а також утримання землі у сфері господарювання.
Користування — гарантована правовими нор¬мами можливість вилучення з землі корисних властивостей, можливість її господарської експлуатації та отримання прибутків від неї.
Розпорядження — визначення власником юридичної або фактичної долі землі.
Обмеження права власності на землю розділяють на постійні та тимчасові. Постійні обмеження прав власника — це закріплені в законодавстві обов'язки виконувати вимоги раціонального використання і охорони земель; не порушу¬вати своїми діями права й законні інтереси інших власників, користувачів землі, виконувати особливі умови використан¬ня особливо охоронюваних територій, охоронних зон. До тимчасових обмежень відносяться обмеження на здійснення купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення, ведення будівництва з відхиленнями від існу¬ючих норм і правил та без проекту забудівлі.
З метою захисту права власності на землю чинне законодав¬ство встановлює спеціальний порядок оформлення права власності на землю. Документом, який підтверджує право власника на землю, є Державний акт на право власності землею, форма якого встановлена Постановою Верховної Ради України. Держав¬ний акт на право власності землею засвідчує право влас-ності, а також є підставою для здійснення земельно-право¬вих та цивільно-правових угод, а також інших дій шодо роз¬порядження земельною ділянкою у відповідно до чинного земельного законодавства.
Закон України «Про власність» встановлює гарантії захисту права власності на землю. Громадянина можна позбавити пра¬ва власності на земельну ділянку тільки на підставі рішення суду, у випадках, передбачених законом. Якшо за рішен¬ням суду необхідно вилучити земельну ділянку для задово-лення державних або громадських потреб, колишньому влас¬нику надається інша рівноцінна за якістю земельна ділянка. Підстави припинення права власності на землю передба¬чені земельним законодавством.
Ст. 3 Земельного кодексу України встановлює, що власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну і приватну. Слід зазначити, що з прийняттям нової Кон¬ституції України 28 червня 1996 р., дещо змінилися пріори¬тети щодо земельної власності. Так, якщо в Земельному Ко-дексі на першому місці стоїть державна власність на землю, то в Конституції першою є приватна власність.
Згідно з Земельним кодексом у державній власності перебу¬вають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність.
Суб'єктами права державної власності на землю є:
1) Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України;
2) Верховна Рада Республіки Крим — на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;
3) обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народ¬них депутатів — на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.
Землі, що перебувають у державній власності, можуть пе¬редаватися в колективну або приватну власність і надаватися в користування, у тому числі в оренду, за винятком випадків, передбачених законодавством України.
Земельним кодексом визначена певна категорія земель, які перебувають виключно у державній власності і не можуть передаватись у колективну та приватну власність: землі загального користування населених пунктів (май-дани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набе¬режні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та державної виконавчої влади; землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетич¬ної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 гек¬тарів) ділянок лісів, що входять до складу угідь сільськогос¬подарських підприємств, селянських (фермерських) господарств; землі водного фонду, за винятком невеликих (до 3 гектарів) ділянок водойм і боліт, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермер¬ських) господарств; землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів, державних сортовипробу¬вальних станцій і сортодільниць, елітно-насінницьких і насінницьких господарств, племінних заводів, племінних радгоспів і конезаводів, господарств по вирощуванню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду.
