Зразок роботи
Вступ
В основі життя та існування людини і суспільства лежить користування природою. Спілкування людини з природою постійно необхідне їй для забезпечення свого існування. Тому історично та фактично природокористування становить фундамент суспільного життя, базові відносини у сфері взаємин суспільства і природи. Природокористування є головною умовою існування та життєдіяльності людини і суспільства.
За допомогою природокористування задовольняються матеріальні та духовні потреби. При цьому природокористування може здійснюватися не тільки на основі права власності, а й на засадах права користування природними ресурсами. Тому дослідження правового регулювання користування природними ресурсами становить значний інтерес.
Право природокористування тривалий час виступало основним і найбільшим інститутом екологічного права, оскільки природні ресурси перебували лише в державній власності й іншим суб’єктам надавалися лише у користування. У сучасних умовах його роль, з одного боку, дещо звузилася в результаті законодавчого закріплення плюралізму власності на природні об’єкти, з іншого – з’явилися нові види природокористування, невідомі радянському законодавству, які мають забезпечити правовий інструментарій для оптимальної реалізації прав та економічних інтересів власників і користувачів природних об’єктів, а також раціональну і невиснажливу експлуатацію природних ресурсів.
РОЗДІЛ 1. Природокористування, як можливість реалізації права на природні ресурси.
1.1. Поняття та зміст права власності на природні ресурси
Поняття права власності щодо природних ресурсів можна розглядати в об’єктивному та суб’єктивному значенні.
В об’єктивному значенні право власності на об’єкти НПС - це сукупність правових норм та інших правових засобів, що закріплюють та охороняють відносини власності щодо природних ресурсів (землі, надр, вод, лісів, рослинного та тваринного світу, об’єктів природно-заповідного фонду), і які забезпечують можливість реалізації суб’єктом правомочностей власника.
У суб’єктивному значенні право власності на природні ресурси – це сукупність повноважень відповідних суб’єктів (державних органів, юридичних та фізичних осіб) щодо володіння, користування та розпорядження належними їм природними ресурсами.
Суб’єктивне право власності виникає у зв’язку з передачею чи придбанням у власність природних ресурсів. Воно підтверджується, як правило, державними актами на право власності чи цивільно-правовими угодами на придбання (купівлю, продаж, дарування, обмін тощо).
Із контексту ст. 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» можна зробити висновок, що в Україні власність щодо об’єктів НПС виступає в таких формах: державна, комунальна та приватна.
Зміст державної форми власності проявляється в ст. 13 Конституції України, відповідно до якої власником природних ресурсів, які знаходяться в межах України є народ України. Проте, як зазначає М. Шульга, встановлення власності народу України на природні ресурси необхідно розуміти як перехід їх до України як самостійної та суверенної держави. В зв’язку з цим, державна власність виступає як категорія тотожна загальнонародному привласненню і означає належність природних ресурсів народу в особі обраних ним представницьких органів державної влади.
Таким чином, право державної власності - це сукупність правових норм, що закріплюють та охороняють належність природних ресурсів народу України в особі обраного ним представницького органу влади, а також інших уповноважених органів державної влади та місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» лише в державній власності можуть перебувати такі природні ресурси:
а) територіальні та внутрішні морські води;
б) природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської)
економічної зони;
в) атмосферне повітря;
г) підземні води;
д) поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території
більш як однієї області;
е) лісові ресурси державного значення;
є) природні ресурси в межах територій та об’єктів природно-заповідного
фонду загальнодержавного значення;
ж) дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об’єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України ―Про тваринний світ‖ і які перебувають у державній власності, а також об’єкти тваринного світу, що у встановленому законодавством порядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об’єктами загальнодержавного значення.
з) корисні копалини, за винятком загальнопоширених.
Порівняно новим видом права власності в галузі екології є право комунальної власності на природні ресурси, яке можна визначити як сукупність правових норм, що встановлюють правові підстави виникнення повноважень щодо володіння, користування та розпорядження природними об’єктами у територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо, або через утворені ними органи місцевого самоврядування, мають право управляти майном, вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
Особливою формою власності на природні ресурси є право приватної власності. Право приватної власності, в контексті екології, являє собою правовий інститут, що закріплює індивідуальну належність природних об’єктів фізичним або юридичним особам.
Як вже було зазначено, коло природних об’єктів, які можуть знаходитьсь у приватній власності невелике. Найпоширенішим об’єктом приватної власності в Україні є, безперечно, земля.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про тваринний світ» право приватної власності на об’єкти тваринного світу може виникати в зв’язку із вилученням об’єктів тваринного світу із стану природної волі, розведенням (отриманням) у напіввільних умовах чи в неволі або набуттям іншим не забороненим законом шляхом.
Відповідно до ч.2 ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд», регіональні ландшафтні парки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.
