Зразок роботи
ВСТУП
Актуальність теми. Важливим завданням будь-якої країни у сучасному глобалізованому світі є зміцнення її політичних, економічних і культурних позицій, утвердження позитивного іміджу та укріплення авторитету на міжнародній арені. Особливе місце у цих процесах належить «Твердій», «м’якій» та «розумній» силам» («Hard», «soft» and «smart» powers»), як виробленню зовнішньополітичної стратегії країн світу та визначенню певних дій у конкретних умовах на політичній арені.
Поряд із такими поняттями як «війна» і «мир», терміни «тверда», «розумна» та «м’яка сила» є часто вживаними у теорії сучасних міжнародних відносин. Вони є основою теорій, більшість з яких покликані пояснити природу та шляхи розвитку і функціонування міжнародних політичних процесів. Але у той ж час поглиблений аналіз зазначених концепцій лише починає формуватися, і тому ця проблема має потребу в поглибленому вивченні. Необхідність подальшого наукового дослідження також зумовлюється змінами ролі держав у міжнародних процесах.
Метою даної роботи є дослідження концепцій «Твердої», «м’якої» та «розумної» сил («Hard, soft and smart powers») як стратегічної основи політики держав у міжнародних відносинах.
- Для досягнення поставленої мети було визначено наступні завдання:
- розкрити теоретичну основу концепцій «Твердої», «м’якої» та «розумної» сил» («Hard, soft and smart powers»)
- дослідити стратегічну політику країн світу із застосуванням концепцій «Твердої, м’якої та розумної сил» ;
- охарактеризувати Використання та співвідношення «твердої», «м’якої» та «розумної» сили у зовнішній політиці України.
Об’єктом дослідження є концепції «Твердої, розумної та м’якої сил» у міжнародних відносинах.
Предметом дослідження є концепції «Твердої, розумної та м’якої сил» як зовнішньополітичних стратегій країн світу у міжнародних відносинах.
Аналіз джерел та літератури. Досліджуючи проблему також використовувались наукові праці, монографії та статті, які побіжно торкаються зазначеної проблеми, і тому це дослідження має значну цінність. Саме через те, що теми досліджень розвиваються або в більш широкому контексті, або як аспекти інших процесів, зазначена проблематика майже не вивчена, а лише науково визначена.
Досліджуючи концепції «Твердої, розумної та м’якої сил», ми опиралися на зарубіжну літературу, зокрема були використані праці Джозефа С. Найя молодшого – американського політолога, ведучого експерта із міжнародних питань та, безпосередньо, автора концепцій «Твердої, розумної та м’якої сил» («Hard, smart and soft powers») : «Bound to Lead: The Changing Nature of American Power», «Soft Power. The Means to Success in World Politics» та «Power in the Global Information Age. From Realism to Globalization».
Насамперед, теоретичні ідеї «Твердої, розумної та м’якої сил» сучасних міжнародних відносин у рамках розвитку світової політичної, економічної та культурної систем відображені в роботах таких дослідників: Дж. Донахью, Р. Кеохейна, Р. Клайна, К. Кнорра.
Концепцію «розумної сили» («smart power») розробляли та досліджували зарубіжні вчені Джозеф Най, Сюзанна Носсель, Тед Гален Карпентер, Вільям Коен, Моріс Грінберг, Карол Макгіфферт, Крістіан Вітон, Еван Резнік, Сабріна Медейрос, Даніель Пінто, Алан Чонг та ін.
РОЗДІЛ І Теоретична основа концепцій «Твердої, м’якої та розумної сил» («Hard, soft and smart powers»)
Сила є багатовимірним явищем і може розумітися як атрибут, відносини чи структурна характеристика. Сила може бути наявною та латентною, або потенційною. Сила може бути абсолютною та відносною. Поняття «абсолютна сила» вимагає для врахування величезних масивів емпіричних даних: від розмірів території до статистики економічного розвитку.
Одним із перших визначень сили в міжнародних відносинах був відомий афоризм Г. Моргентау про те, що сила «є влада над умами і діями людей» [1, р. 97]. Утім логічна слабкість такого визначення сили втілилася у формулюванні Р. Клайна: «Сила на міжнародній арені може бути визначеною просто як здатність уряду однієї країни змусити керівництво іншої вжити те, що останнє ніколи не зробило б із власної волі, причому це може бути здійснено за рахунок переконання, примусу або відвертого застосування військ» [2, р. 18]. Головною ознакою цього визначення є його зосередженість на процесах взаємодії áкторів, у нашому випадку – держав. Із цього випливають два прояви сили: сила як здатність і сила як результат. Але найбільш розгорнуте тлумачення поняття термінології сили на міжнародній арені дав відомий американський військовий теоретик К. Кнорр: «Сила в зовнішньому світі може розглядатися як володіння здібностями, які дозволяють суб’єкту виступати із достовірними погрозами. Але вона може трактуватися і як фактична реалізація впливу на поведінку сторони, якій загрожують. У першому випадку сила – це якість, якою володіють сильні держави і яку можна акумулювати; тут сила – це можливість. У другому випадку сила – це результат, це вже наданий вплив. Вона виявляється у взаємодії, у зіткненні. При першому підході сила – це щось таке, що держава може сподіватися використовувати в різноманітних майбутніх ситуаціях. У другому випадку вона виникає і формується тільки в умовах конкретної ситуації» [3, р. 18]. Такі теоретичні міркування підводять до аспекту – співвідношення абсолютної та відносної сили. Для держави немає необхідності прагнути досягти якихось певних рівнів, наприклад, кількості ядерної зброї. Натомість для неї життєво необхідно в деяких випадках досягти такої кількості ядерної зброї, яка була б не меншою, ніж кількість аналогічної зброї потенційного супротивника. Із цього випливає відносність сили: сенс в її оцінці з’являється лише за умови наявності об’єкта для порівняння.
Отже, сила – це вплив на поведінку іншої держави в бажаному для себе напрямі, здатність установлювати різні форми залежності однієї держави від другої, насамперед прямі, непрямі, опосередковані, за допомогою насильства, переконання, обіцянки вигід, позбавлення наявних переваг, створення умов, за яких залишається лише одна альтернатива. Впливу можна досягнути різ- ними засобами, а не тільки шляхом використання військ, загрози або війни.
Протягом світової історії сила держави ототожнювалася головним чином із військовою могутністю. І якщо поняття військової сили диференціювалося, то лише в тому плані, що включало два основні компоненти – реальні зброй- ні сили та військовий потенціал. Р. Арон зазначав, що щонайменше до по- чатку атомної ери суттю війни, її найвищим виявом була битва. Сутичка між солдатами, якою б не була відстань між бойовими шеренгами, що визначалася поступом у озброєннях, залишалася найвищим випробуванням, яке можна було прирівняти до виплат готівкою, якими завершуються врешті-решт усі кредитні операції. У день розв’язки, тобто в день вирішальної битви, долю війни вирішували тільки реально мобілізовані сили, метал і порох, перетворені на гармати й набої, а також громадяни, втягнуті в битву. «Війська потребують не вугілля, сірки та селітри, міді й цинку, з яких виготовляються порох і гармати, а вже готової зброї та набоїв до неї» [4, с. 70]. За часів війни реальна сила – це майже те саме, що воєнна сила (хоча цілком вони не збігаються, тому що перебіг воєнних операцій почасти визначається не мілітарними мо- дальностями боротьби). За мирних часів реальна сила не збігається з воєнною силою, тому що наземні дивізії, військово-морські флоти та авіація, не буду- чи використаними, є лише одним із інструментів, застосовуваних у зовнішній політиці.
Форми безпосереднього прояву воєнної сили здатні коливатися в межах кількох імовірних моделей її об’єктивації [5, с. 140]. При цьому найпростішим сценарієм переходу держави до воєнно-силових акцій і на міжнародній арені, і в межах державних кордонів продовжує залишатися демонстрована нею загроза застосування силових засобів (явна – прихована, реальна – умовна); більш складним видом застосування воєнної сили залишається збройне насильство – прямий фізичний вплив на супротивну сторону за допомогою засобів збройної боротьби з метою її знищення або вигідного перетворення і відповідно – досягнення власних політичних цілей.
Проте під впливом процесів глобалізації та в умовах формування нової міжнародної поліцентричної системи головними чинниками впливу держав на світову політику поряд із воєнною силою почали виступати інші прояви сили у міжнародних відносинах.
Суспільно-політичні напрацювання останніх десятиріч дозволяють визначити нові тенденції застосування сили в міжнародних відносинах.
Тенденція перша стосується застосування «жорсткої сили» («hard power») на міжнародній арені. Термін «жорстка сила» розуміється як форма влади, що пов’язана і використовується із застосуванням військово-політичного або економічного примусу для корекції поведінки та інтересів інших сил. Дж. Най виділяє два ключових першоджерела «жорсткої сили», а саме: відчуття загрози, якого можливо досягнути за допомогою погроз та залякування (відповідні жорсткі резолюції Ради Безпеки ООН, публічні офіційні заяви глав держав, демонстрація сили, як-от: проведення поруч із конфліктним регіоном військових навчань тощо) та практична мотивація, головним інструментом якої виступає матеріальна винагорода (щедре фінансування гуманітарних та освітніх програм, потужні інвестиційні проекти, надання дешевих кредитів тощо) [6].
«Жорстка сила» є агресивною і найефективнішою, коли протидіючий суб’єкт влади має меншу військову або політико-економічну силу. Застосування «жорсткої сили» включає примусову дипломатію, війну або загрозу, залякування і захист власних стратегічних інтересів. «Жорстка сила» є ефективною для короткострокових завдань, але вона не витримує випробування часом. Саме «жорстка сила», або «жорстка могутність», виступає здатністю до примусу, зумовленого військовою, політичною та економічною могутністю держави.
Друга тенденція визначає застосування «м’якої сили» (soft power) на між- народній арені. Під «м’якою силою» Дж. Най та В. Оуен розуміють здатність держави досягти бажаних результатів у міжнародних справах через переконання, а не через нав’язування, насильство, примус, що характерно для «жорсткої сили». «М’яка сила» діє, закликаючи інших слідувати (або домагаючись їхньої згоди слідувати) певним нормам поведінки та інститутам на міжнародній арені, що й призводить до досягнення бажаного результату фактично без примусу [10, р. 21].
«М’яка сила», за Джозефом Наєм, означає здатність країни переконувати інших робити те, що необхідно цій державі, але без сили та примусу, тобто формувати пріоритети інших так, як вигідно цій країні. Якщо в інших будуть сформовані такі ж світоглядні позиції та культурні цінності, то можна буде легко заручитися їхньою підтримкою для досягнення власних цілей. «М’яка сила» країни опирається на три базисні ресурси: культуру (саме в тих її частинах, які цікаві й привабливі для інших), політичні цінності (якщо вони життєздатні і в середині країни, і поза її межами), зовнішню політику (коли вона легітимна та моральна). Успіх у проектуванні «soft power» досягається за допомогою публічної дипломатії, економічної допомоги, спорту, мистецьких проектів, медіапродукції, університетів, шкіл, церков та інших інститутів громадянського суспільства. Оскільки «м’яка сила» має обмежені можливості, то досягти конкретних результатів за її допомогою складно та довго в часі, однак «м’яка сила» необхідна для завоювання
Магістр