«Голодомор в Україні у 1932-1933 рр. : причини, наслідки, правова оцінка» (ID:889991)

ВСТУП Актуальність теми. Гoлoдoмop є одним з найвиразніших злочинів комунізму та центральною подією ХХ ст. в історії української держави, яка спонукала до тотального переосмислення історії як мінімум останніх століть. Жахливі події Голоду в Україні 1932-33 рр. ретельно приховувались та заперечувались радянською владою, тому тривалий час залишалися поза увагою вітчизняної та зарубіжної історико-правової науки. Відтак недостатня історіографічна розробка відносно до інтелектуального виклику, який поставив світовий та національний науковий дискурс з історії Голодомору і окремо, окреслення основних передумов на наслідків геноциду українського народу, здійснюваного радянською владою у 1932-33 рр., визначають актуальність нашого дослідження. Актуальність даної теми підтверджує і ступінь її наукової розробки. Дослідженням різних аспектів історіографічного та правового висвітлення теми Голодомору 1932-1933 рр. займались у своїх працях, зокрема, такі українські вчені як С. Кульчицький, В. Васильєв, В. Марочко, Ю. Шаповал, В. Сергійчук, Н. Романець. Об’єктом дослідження є події Голодомору в Україні 1932-1933 рр. Предметом дослідження є висвітлення основних причин та наслідків українського геноциду 30-х рр., та оцінки зазначеної події з точки зору права. Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є на основі комплексного аналізу історичних джерел, новітніх наукових досліджень та правових актів висвітлити основні передумови та наслідки Голодомору 1930-х рр., та його правової оцінки серед української та міжнародної спільнот Для досягнення зазначеної мети поставлено такі завдання: – окреслити основні особливості національної політики радянської влади щодо України у 20-30-х рр ХХ ст.; – встановити негативний вплив хлібозаготівельної політики, проведення насильницької колективізації та інших антиселянських заходів тоталітарного режиму, що призвели до голоду-геноциду 1932-1933 років; – дослідити законодавчу і нормативну базу правового регулювання радянського уряду щодо господарста у 20-30-х рр. ХХ ст.; – показати специфіку та динаміку Голодомору в Україні, окреслити основні масштаби та наслідки голодного лихоліття для української спільноти; – обґрунтовати історико-правову оцінку Голоду 1932-1933 рр. в Україні з погляду міжнародного права та українського законодавства. Структура роботи. Моя робота складається зі вступу, 2 розділів, 6 підрозділів, висновку і списку використаних джерел. Методи дослідження. Відповідно до дослідницьких завдань, у роботі комплексно застосовано такі методи дослідження : За допомогою конкретно-історичного методу було з’ясовано історичні передумови, причини та наслідки Голоду 30-х рр.; Синхронічний метод дав змогу проаналізувати політику радянського уряду щодо інших союзних республік, окрім України, виявити певні відмінності; Метод історіографічного аналіз та синтезу створив можливість критичного розгляду наукового доробку міжнародних та вітчизняних вчених щодо визнання Голодомору актом геноциду українського народу; Використання методу кількісного аналізу дозволило визначити приблизну кількість демографічних втрат від Голоду 1932-1933 рр.; Описовий та порівняльний методи допомогли з’ясувати особливості висвітлення Голодомору в сучасній українській та зарубіжній думці. РОЗДІЛ І. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ОБСТАВИНИ УКРАЇНИ 1932-1933 РР. 1. 1. Радянська національна політика щодо України Національна політика є невід’ємною складовою частиною державної політичної діяльності, що покликана регулювати міжнаціональні відносини в різних сферах життя суспільства. У процесі здійснення національної політики значна роль належить передусім державі, яка покликана забезпечити права та свободи громадян, незалежно від їх національної ідентичності. Курс на об’єднання декількох національних республік, що виникли в результаті розпаду російської імперії, був основною проєкцією політики більшовиків. Становлення радянської влади в Україні формально розпочалося з грудня 1917 р., під час створення Української Народної Республіки Рад. У грудні 1922 року відбувся І з’їзд Рад СРСР, що проголосив утворення союзу, до якого увійшли Українська і Білоруська СРР, та російська і Закавказька федерації. Зазначене об’єднання у формі федеративної соціалістичної держави призвело до кризи у національному питанні. З перших днів утвердження тоталітарного режиму в Україні сутність національної політики урядових кіл полягала, з одного боку, у спробах денаціоналізувати соціалістичне будівництво в країні, а з іншого, у наданні національного характеру процесам державотворення [1, с. 310]. Політика радянської влади у вирішенні національного питання здійснювалась у двох різних вимірах – колективному та індивідуальному, на кожному з яких поняття національності існувало начебто в різних регістрах. Радянське розуміння нації як колективу передбачало обов’язкову територіальність [2, с. 176]. Передусім нація, як соціально-історичний феномен, формувалась в результаті спільного життя людей з покоління в покоління. Відтак, радянська влада утворила союзні республіки, у складі яких могли також існувати автономні республіки та області для інших національностей, що, з різних міркувань, не були уповноважені окремої радянської державності. Водночас на рівні індивідуальному, у радянській дійсності національність не залежала від місця проживання, а закріплювалась за кожним індивідом і визначалася, насамперед, його біологічним походженням [2, с. 176]. Етноменшини, залишаючи національні республіки, не втрачали своєї національності, навіть в умовах мовної та культурної асиміляції до нового середовища проживання. Вчена О. Ю. Сучкова виділяє наступні етапи у проведенні радянською владою національної політики : 1921-1923 рр. – організаційний; 1924-1928 рр. – період активного впровадження політики коренізації; 1929-1932 рр. –стагнаційний період коренізаційної політики; кінець 1932 р. – перша пол. 1937 р. – курс на зближення націй; з другої пол. 1937 р. – впровадження курсу на «злиття націй», русифікація [3]. Основу національної політики СРСР складали історичні програмні документи Радянської держави (зокрема з 1917 по 1923 р. було прийнято шість спеціальних постанов в сфері міжнаціональних відносин, а з 1923 по 1953р. – жодної), законодавчі акти та матеріали центральних органів влади (РНК, ВУЦВК, Народних Комісаріатів), що стосуються національного та культурного будівництва; та праці тогочасного державного та партійного керівництва, що висвітлюють формування державної етнополітики в 1920-30ті роки ХХ століття. Національна політика більшовиків на початковому етапі становлення радянської влади була передусім спрямована на утримання колишніх територій імперії як важливих економічних ресурсів для існування та зміцнення радянської влади. У цей період були прийняті перші нормативні акти, які хоч і офіційно проголошували рівність етноменшин, проте не визначали загальних принципів радянської національної політики. Національне питання, як складова частина державної політики, уперше було піднесене в березні 1921 року на Х з’їзді РКП(б), у висновках до якого було відзначено, що єдиним режимом, який здатний вирішити національне питання, є режим диктатури пролетаріату [3]. У квітні 1923 р. XII з’їзд РКП(б) проголосив курс на політику коренізації, основні положення якого передбачали залучення представників корінних національностей до державного апарату, впровадження національних мов у всі сфери життя; відродження і розвиток національних традицій і культури» [4, с. 416]. В контексті впровадження цієї політики, у квітні 1924 р. була утворена Центральна комісія у справах національних меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК, до компетенції якої входило збирання і узагальнення матеріалів про економічне і культурне життя етноменшин, врегулювання міжнаціональних взаємин у місцях їхнього проживання та здійснення політики коренізації щодо них [1, с. 137]. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою «українізації». У цей період Україна, внаслідок специфічних історико-культурних обставин, була однією з найбільш строкатих щодо національного складу республік : найчисленнішими етнічними меншинами були зокрема євреї, поляки, німці, греки. В рамках курсу коренізації РНК УСРР у 1923 р. ухвалила постанову «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ» та декрет ВУЦВК та РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови», у яких передбачалося переведення навчання освітніх установ на українську мову (крім установ нац. меншин) протягом 2-х років [4]. Варто зазначити, що українізація мала важливі політичні наслідки. Вона не означала примусової денаціоналізації меншин, а навпаки супроводжувалася створенням сприятливих умов для їх розвитку. Зазначені процеси створювали передумови для формування довкола українського етнічного ядра політичної нації, що охоплювала б мешканців України всіх національностей [1, с. 274]. Незважаючи на певні позитивні сторони та здобутки, головною причиною українізації була передусім потреба зміцнення позиції урядущої партії в Україні та сприяння формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені. Коли ж у 1930-х рр. національне відродження, яке було одним із безпосередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за межі командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто. Тогочасна панівна верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала певних компромісів для утримання влади.