Зразок роботи
1.1 Поняття, ознаки та причини правопорушень
Поняття правопорушення носить конкретний історичний зміст і визначається його суспільною природою, походженням, коріннями, змістом, а також суспільним призначенням його законодавчого визначення. Правопорушення зазвичай розглядається як юридична категорія, але його можна також розглядати в інших контекстах, серед яких основні - психологічний, соціальний, історичний, кримінальний, кримінологічний та соціологічний аспекти. Правопорушення в першу чергу представляє собою прояв людської поведінки, в якій виявляється і конкретизується саме вторгнення в суспільні відносини, його суспільна небезпечність та неправомірність. Загалом, правопорушення можна описати як суспільно небезпечну або шкідливу, неправомірну (протиправну) винну дію (чи бездіяльність) особи, яка має юридичні наслідки [12, 113].
Ознаками правопорушення є такі:
1. Протиправність. Правопорушення суперечить конкретному правовому нормативу і представляє собою невиконання обов’язку або порушення заборони.
2. Винність. Як ознака правопорушення, винність виявляється у внутрішньому ставленні суб’єкта до власних дій та їхніх наслідків. Правопорушенням вважається лише дія, вчинена навмисно або з необережності.
3. Шкідливість. Ця ознака вказує на нанесення шкоди особі, суспільству, державі, природі. З юридичної точки зору, шкідливість виявляється в перешкоджанні використанню суб’єктивних прав, невиконанні юридичних обов’язків та порушенні заборон. Фактично, шкідливість правопорушення проявляється у завданні фізичної, матеріальної або моральної шкоди правоохоронюваним інтересам.
4. Форма дії чи бездіяльності. Правопорушення завжди має форму конкретної дії або бездіяльності. Висловлювання думок, переконань, або утворення установок, якими б антигуманними чи зловмисними вони не були, залишаються поза сферою кримінальної відповідальності.
5. Відповідальність. Відповідальність за правопорушення може бути покладена лише на деліктоздатну особу.
6. Караність. Правопорушення передбачає конкретний вид і міру юридичної відповідальності, хоча на практиці не завжди застосовується відповідне покарання до правопорушника [11, 431].
Щодо причин скоєння правопорушень, то ними є об’єктивні та суб’єктивні фактори, які стимулюють особу до порушення закону. Об’єктивні фактори, згідно сучасної науки, включають обставини, що не залежать від індивіда, такі як соціальні проблеми у вигляді безробіття, бідності, низький рівень правової культури, недоліки в роботі державних органів, зловживання владою та недосконалість законодавства. Суб’єктивні фактори скоєння правопорушень пов'язані із правосвідомістю особи та безпосередньо визначаються нею. Наприклад, ці фактори включають незнання вимог закону, відсутність поваги до права і закону, а також психологічну установку на вчинення протиправної поведінки [13, 563].
Причини правопорушень завжди привертали увагу філософів і юристів, і на сьогоднішній день вони не мають єдиного пояснення. Існує кілька теорій, які намагаються пояснити причини неправомірної поведінки.
Теологічна теорія, основною ідеєю якої є розвиток, переважно в християнстві, вбачає причину правопорушень у недосконалості світу, що є полем боротьби між Богом і дияволом. Бог і диявол змагаються за людину і її душу: Бог пропонує вищі та світліші аспекти людської душі, тоді як диявол спокушає різноманітними спокусами. Коли людина піддається дияволу і дозволяє себе очолити одному чи кільком смертним гріхам, вона вступає на шлях порушення як божественних, так і людських законів [16, 198].
З цієї теорії випливає, що єдиним шляхом усунення правопорушень є релігійне виховання людини та покаяння тих, хто порушив Божі заповіді.
Метафізична теорія, яку розвинули старогрецькі мислителі та німецький філософ XIX століття Артур Шопенгауер, стверджує, що причини правопорушень знаходяться поза межами людини і людського світу. Людськими діями керують абстрактні та безособові сили, такі як доля чи світова воля, які подолати людина не здатна. Ці надприродні сили, зазвичай, або дуалістичні, об'єднуючи в собі як добро, так і зло, або відкрито ворожі добробуту. Наприклад, у вченні Шопенгауера Світова Воля виступає як сліпа і зла сила, яка перетворює людину на подібність тигра або гієни. Лише функція права та держави, захищаючи від самознищення, запобігає такому розвитку подій. З перспективи цієї теорії перехід до вирішення правопорушень є дуже песимістичним. Людство вимушене миритися із недосконалістю світового порядку і лише намагатися зменшити прояви зла [20, 324].
Магістр