Зразок роботи
Актуальність дослідження. Важливі зміни в соціально-економічному житті суспільства наприкінці XX століття значно вплинули на розвиток речового права України. Очевидним є той факт, що речове право є одним із найважливіших факторів, що визначають свободу і економічне процвітання країни. Доктрина речових прав об'єднує домінуючі погляди вчених на речові права, становлячи важливу складову загальної правової доктрини. Аналіз цієї тематики завжди знаходиться в центрі уваги. Незважаючи на зацікавленість науковців у цій області, існують розбіжності в поглядах щодо ключових аспектів речового права, зокрема, щодо його поняття. Речовим відносинам приділяється увага у третій книзі Цивільного кодексу України. Проте слід відзначити, що речові права є неповно врегульованими в чинному цивільному законодавстві України, а легальне визначення речових прав наразі відсутнє.
Актуальність теми дослідження обумовлена не тільки недостатньою повнотою регулювання речових прав в законодавстві, але й відсутністю єдиної наукової концепції стосовно визначення цих прав. Спільно з тим, порушені питання та відсутність єдиної позиції вчених роблять дану тему особливо актуальною, особливо в контексті останніх трансформацій у суспільстві та змін в законодавстві.
Мета роботи — дослідити проблемні питання вчень про речове право.
Для того, щоб досягти даної мети варто вирішити такі завдання:
- проаналізувати поняття речового права;
- висвітлити ознаки речового права;
- дослідити теоретичні конструкції власності та права власності;
- визначити проблематику визначення видів права власності та охарактеризувати вид, виділення якого є найбільш дискусійним.
Об’єкт дослідження — речове право.
Предмет дослідження — проблемні питання вчень про речове право.
Методи дослідження. Під час виконання роботи застосовувались різноманітні загальнонаукові методи дослідження, включаючи експериментально-теоретичні та універсальні. До першої групи належать такі методи, як теоретичне узагальнення, аналіз визначень, історичний метод, порівняння, систематизація, аналогія та дедукція. Друга група включає методи аналізу, конкретизації, узагальнення, аналогії, порівняння, спостереження та графічний метод для наочного відображення результатів аналізу.
Структура та обсяг роботи.
РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ РЕЧОВОГО ПРАВА
Зазвичай, при визначенні поняття речового права, виходять із розуміння права власності як одного з різновидів речових прав, що найбільш повно розкриває їх сутність. Однак важливо не ототожнювати ці два поняття. Як правильно відзначає Г. Г. Харченко, розмежування між правовими категоріями "речове право" і "право власності" має відбуватися умовно, враховуючи як теоретичний, так і практичний аспекти. Поняття речового права переважно представляє собою теоретичну концепцію, що дозволяє на практиці визначати різні режими речових прав, у тому числі окремі види. З іншого боку, право власності має практичний характер і визначається як конкретний режим присвоєння, в якому реалізується потенціал речового права, найбільш повно, але не абсолютно [16].
При розгляді поняття речових прав важливо врахувати специфічні риси, які відрізняють речове право від інших видів прав. В першу чергу, об'єктом речового права може бути лише річ. Ця характеристика відокремлює речові права серед інших цивільних прав. Речове право надає особі, яка їм володіє, можливість вчиняти різноманітні дії з річчю в межах, визначених законом. Зазвичай речові права розглядаються як абсолютні, що означає, що всі треті особи мають пасивний обов'язок не заважати власнику речового права у його правозахисних діях. Таким чином, речові права надають суб'єкту контроль над конкретною матеріальною цінністю, а всі вони є абсолютними, відмінність між якими полягає в правовому статусі об'єкта права – речі.
При визначенні речового права важливо розглядати його як у об’єктивному, так і в суб’єктивному контекстах. Згідно з визначенням Г. Г. Харченка, суб’єктивне речове право є абсолютним майновим правом, яке особа реалізує шляхом самостійного та самодостатнього правового контролю над об’єктом, безпосередньо чи опосередковано, в межах, встановлених законом [16, с. 22].
Речове право в об’єктивному значенні можна визначити як сукупність правових норм, що регулюють відносини, пов’язані з впливом особи на річ.
В Україні наразі, крім традиційних різновидів речових прав, таких як право власності, право володіння, право користування (сервітут) і т. д., в частині 2 статті 190 Цивільного кодексу України закріплено, що майнові права визнаються речовими правами [21]. Ця стаття викликала різноманітні тлумачення в науковому співтоваристві. За словами Шимона С. І., будь-яке майнове право може бути і правом на річ, і правом вимоги стосовно речі (речей, коштів). Він вважає, що практично всі майнові права є речовими правами, будь то існуючі або майбутні [24, с. 209]. З цієї точки зору, положення статті 190 Цивільного кодексу України, яке визнає майнові права неспоживною річчю і вказує на їхнє визнання речовими правами, є теоретично обґрунтованим.
Однак цей підхід зазнав критики в науковому середовищі. О. Яворська вважає, що майнові права не можна ідентифікувати з річчю, тому відзначені норми Цивільного кодексу України є несправедливими [25, с. 226]. Це твердження може бути підкріплене особливостями майнових прав на результати інтелектуальної діяльності, які не залежать від права власності на річ, в якій втілений твір (згідно зі статтею 419 Цивільного кодексу України) і можуть функціонувати у цивільному обігу незалежно від обігу цієї речі [22].
Отже, хоча право власності на майно (речове право) і право інтелектуальної власності є різновидами одного правового явища, вони мають певні відмінності, які були підкреслені в літературі.
О. Розгон вказує, що основна різниця полягає в тому, що "звичайне" право власності стосується матеріальних об'єктів, таких як предмети навколишнього середовища. У праві інтелектуальної власності об'єктами можуть бути лише нематеріальні об'єкти, тобто ті, які в римському приватному праві називаються безтілесними. Відмінністю також є те, що об'єкт інтелектуальної власності може бути тиражований, що не характерно для матеріальних об'єктів власності. Ідеї, образи, звуки, символи тощо можуть бути втілені в матеріальному об'єкті багаторазово. Наприклад, книга, що містить інтелектуальну власність автора, може мати будь-яку кількість екземплярів. Проте важливо враховувати, що право інтелектуальної власності стосується саме цієї нематеріальної "речі" (ідеї, образу, символу, поєднання звуків і т.д.), а не щодо матеріальних носіїв, де вона втілена [13, 169].
Положення Цивільного кодексу України чітко встановлюють, що речові права можуть виникати лише щодо матеріальних об'єктів. Аналогічна правова позиція відображена у рішенні Верховного Суду України від 30.03.2016 року у справі № 6-3129цс15, де відзначається, що права власності на нерухомість, яка є об'єктом будівництва (інвестування), не можуть бути розглянуті як речові права на стороннє майно. Це пояснюється тим, що об'єктом цих прав є не стороннє майно, і також ці права не можуть вважатися правом власності, оскільки об'єкт будівництва (інвестування) не існує на момент установлення іпотеки, тому не може бути й права власності на нього [10].
О. А. Мірошниченко, аналізуючи концепцію права власності в розумінні Європейського суду з прав людини, вказує, що при розгляді ст. 1 Першого протоколу Європейської конвенції про захист прав і основних свобод до майна, включаючи рухоме і нерухоме майно, враховуються різноманітні аспекти. Це може включати позови за відшкодування збитків відповідно до внутрішнього законодавства, право на пенсію при внесенні внесків до пенсійного фонду, а також економічні інтереси, пов'язані з управлінням бізнесом, клієнтською базою компанії та інші нематеріальні активи. Таким чином, поняття "майно" в контексті ст. 1 Протоколу не обмежується виключно володінням матеріальними об'єктами [9, с. 372].
Підхід законодавця, який обмежує майнові права лише правами речової природи, може призвести до неправильного застосування положень про договори, які стосуються речей, до договірних відносин, пов'язаних з розпорядженням майновими правами іншої природи, такої як інтелектуальна власність.
На основі аналізу точок зору науковців та чинного законодавства можна зробити висновок, що визнання майнових прав речовими, як передбачено ч. 2 ст. 190 Цивільного кодексу України, є не зовсім коректним. Це положення не в повному обсязі відображає правову природу різних майнових прав, що викликає неоднозначне тлумачення цивільного законодавства. У зв'язку з цим, може бути доцільним внесення змін до ч. 2 ст. 190 ЦК України, зокрема, виключення речення "Майнові права визнаються речовими правами" [21].
Слід розглянути можливість доповнення Глави 13 Цивільного кодексу України окремою статтею, яка чітко визначатиме речові права, яку викласти у такій редакції:
1. “Речовим правом є право особи на річ, яке включає в себе право власності та інші речові права, спрямовані на задоволення інтересів управомоченої особи шляхом безпосереднього впливу на річ.
2. Речове право особа здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, окрім випадків, передбачених законом” [21].
Варто зазначити, що спектр ознак речових прав, який сьогодні надається в юридичній літературі, досить великий.
