Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (Конституційне право) (ID:944509)

В С Т У П Актуальність теми. Пріоритетність людини як найвищої соціальної цінності проголошено у ст. 3 Конституції України. У другому розділі Конституції України, що має назву "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" містяться перелік відповідних прав і свобод та конституційні гарантії їх забезпечення. Однією з найважливіших гарантій є право на захист. Захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами має право кожна людина і громадянин. Це право вона може здійснювати як особисто, так і за допомогою правозахисних органів і організацій: за допомогою судових органів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, міжнародних судових установ або відповідних органів міжнародних організацій тощо. Міжнародні стандарти прав людини і громадянина визначають певний ряд обов’язків сучасної правової держави в області захисту цих прав. Саме цьому важливими для розгляду питаннями є обсяг цієї охорони в рамках нашої держави, юридичні засоби її здійснення, а також компетенції відповідних органів крізь призму наявного та бажаного. Так, абзац 2 ст. 55 Конституції України закріплює право кожного на звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Забезпечення права людини на таке звернення є важливим правовим інститутом, можливості якого, безумовно, не вичерпані і ще не досить вивчені. Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, або інститут омбудсмана, як він ще називається у світі, як гарантія прав і свобод людини є відносно новим інститутом, що вимагає фундаментального вивчення, але, попри це, вже був предметом дослідження в низці наукових робіт В.В. Бойцової, Ю.М. Грошевого, Н.І. Карпачової, Г.О. Мурашина, В.Я. Тація, М.В. Цвіка, Ю.С. Шемшученка та інших. Метою написання даної роботи є висвітлення питань стосовно правового статусу уповноваженого верховної Ради України з прав людини. Для досягнення поставленої мети слід вирішити наступні завдання: - зробити історичний аналіз становлення інституту омбудсмена у розвинених демократичних країнах та в Україні; - визначити правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; - дослідити сферу компетенції Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Об’єктом курсової роботи є суспільні відносини, що пов’язані із діяльністю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Предметом курсової роботи є інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Структура курсової роботи зумовлена поставленою метою і завданнями дослідження і складається зі вступу, 4 розділів, висновків, списку використаної літератури. 1. Загальна характеристика інституту омбудсмена в різних країнах світу. До останнього часу інститут омбудсмена, як і сам термін “омбудсмен”, в Україні були відомі лише порівняно вузькому колу фахівців-правників. І це не дивно. Адже ця інституція виникла й розвивалася на основі західноєвропейських демократичних цінностей, що ґрунтуються на засадах поділу влади та верховенства права, і тому до кінця 80-х років не викликав особливої зацікавленості офіційної радянської правової доктрини. З посиленням процесів демократизації у країнах Східної Європи на початку 90-х років зростає інтерес до нових демократичних механізмів захисту прав людини, зокрема інституту омбудсмена, його витоків та історії. Характерною особливістю інституції омбудсмена стало те, що її утвердження в більшості країн світу відбувалося в уже існуючій системі органів державної влади і тому необхідно було враховувати національні, правові, культурні та інші особливості. Тому, попри єдині принципи концептуальної побудови цього інституту, у світі важко знайти дві такі інституції, які були б цілком тотожні. Але можна виділити окремі загальні риси, які об’єднують всі ці інституції під однією родовою назвою – омбудсмен, хоча в Україні це Уповноважений Верховної Ради з прав людини, в Іспанії, у ПАР – захисник народу, у Польщі – речник громадянських прав, у Франції – посередник Французької Республіки, в Литві – контролер сейму, в Греції – захисник громадян, у Молдові – парламентський адвокат, у Швеції, Фінляндії, Данії – омбудсман. Однією з головних функцій омбудсмена у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина. В цьому сенсі важливим невід’ємним правом омбудсмена є право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсмена максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави. Характерною особливістю є незалежність інституції, що виявляється передусім у високому статусі посади омбудсмена, яка у більшості країн закріплена Конституцією, а також в обранні омбудсмена парламентом держави, що забезпечує його незалежність від усіх гілок влади, включаючи законодавчу. Незалежність омбудсмена передбачає неприпустимість і пряму заборону втручання у його діяльність органів державної влади, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації. В суспільстві омбудсмен виступає своєрідним арбітром між людиною та владою, тому має діяти незалежно і неупереджено. Внутрішній аспект незалежності омбудсмена передбачає наявність у нього достатніх фінансових ресурсів для виконання своїх повноважень, а також з огляду на персоніфікованість інституції незалежність у здійсненні кадрової та організаційної політики. У зв’язку з відсутністю у омбудсмена імперативно-владних повноважень одним з головних засобів його впливу на прийняття необхідного рішення є гласність та поширення інформації про порушення прав і свобод людини у державі, передусім шляхом оприлюднення щорічної та спеціальних доповідей. Наведені характеристики у своїй сукупності відображають лише найважливіші риси інституції омбудсмена. Залежно від обсягу повноважень, сфери компетенції та інших факторів умовно можна виділити кілька моделей омбудсмена в світі. Найбільш поширеною з них є так звана класична, або сильна, модель омбудсмена, вперше запроваджена у Швеції на початку XIX ст. До цього часу не можна з упевненістю сказати, які саме соціально-історичні передумови привели до створення цієї інституції у Швеції. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовікова традиція верховенства права та поваги до індивідуальних прав людини, з другого – гостра боротьба за