Свідомість як найвищий рівень психічного відображення (ID:1063935)

1.1. Поняття свідомості у філософській та психологічний науках Свідомість як основа людського існування в наш час є предметом дослідження у таких наукових дисциплінах як соціологія, лінгвістика, мистецтвознавство, педагогіка, фізіологія вищих нервових процесів, інформатика, семіотика, юриспруденція, а також психологія та філософія. У філософському контексті свідомість традиційно розглядається як здатність людини усвідомлювати свій внутрішній світ та зовнішнє середовище, рефлексувати над власними думками, почуттями та сприйняттям. Відомі філософи, такі як Р. Декарт, Д. Локк та І. Кант, акцентували на ролі свідомості у формуванні людського досвіду та пізнання світу. Вже з античних часів, при розгляді питань свідомості, виникали гносеологічні проблеми. Ці питання охоплюють такі теми, як зв'язок між свідомістю та мозком (або тілом людини в цілому), взаємодію між свідомістю та самосвідомістю, відношення між суб'єктивністю та інтерсуб'єктивністю свідомості, розмежування свідомого та підсвідомого, а також питання інтроспекції, рефлексії та взаємозв'язку свідомості з пізнанням [8, C. 70-72]. В епоху середньовіччя, в рамках філософсько-теологічного дискурсу, основна увага приділялася дослідженню внутрішньої структури свідомості: від відчуттів і сприйняття до рівня мислення, медитації та просвітлення. У XVII столітті, в період Просвітництва, Р. Декарт розділив реальність на дві ключові субстанції - духовну, асоційовану зі свідомістю, та фізичну (просторову). Він вважав, що свідомість є незалежною сутністю, ментальною субстанцією, яка базується на процесі мислення, в той час як решта є матеріальною субстанцією, яка існує у просторі. Декарт наголошував на внутрішньому аспекті свідомості, особливо на самосвідомості, спираючись на середньовічні концепції субстанції, природи та душі. Він заперечував арістотелівську класифікацію душі та відкидав ідею про «субстанційні якості» душі. В «Пристрастях душі» Р. Декарт стверджує існування імматеріальної та розумної душі, зазначаючи, що у мозку існує спеціальна залоза (епіфіз), яка з'єднує фізичне та духовне, де "душа проявляє свою активність більше, ніж у будь-якій іншій частині тіла". Таким чином, Декарт заклав основу для механістичного розмежування фізичного та духовного в людині, що превалювало в науці аж до кінця XX століття. Цей підхід став передвісником психофізіології та теорії умовно-рефлекторної діяльності (розвинутої І. Павловим), а також трансценденталізму, який досягнув свого розквіту в системі І. Канта [9, С. 9-11].