феномен вікових новоутворень індивіда (ID:225686)

ВСТУП Актуальність дослідження. Розвиток гуманістичної орієнтації сучасної освіти і реалізація особистісно-розвиваючих моделей навчання й виховання підростаючого покоління суттєво залежать від науково обґрунтованого виявлення психологічних характеристик та нормативів розвитку дітей різного віку. Важливого значення у зв’язку з цим набуває поглиблене вивчення феномену новоутворення, який є вираженням і сутнісною ознакою психічного розвитку, критерієм його періодизації, важливою складовою “психологічного портрету” вікових періодів дитинства, діагностичним показником рівня психічного розвитку дитини (Л.С. Виготський, І.Д. Бех, Л.І. Божович, М.Й. Боришевський, В.В. Давидов, Д.Б. Ельконін, О.В. Запорожець, Г.С. Костюк, В.К. Котирло, С.Д. Максименко, Л.М. Проколієнко, В.Е. Чудновський та ін.). Теоретична і практична значущість проблеми новоутворень психічного розвитку зумовлює традиційно високий інтерес до неї як в загальній, так і в галузевій психології (передусім віковій, педагогічній, психодіагностиці), стрімко зростаючу останнім часом кількість праць, присвячених тим аспектам вивчення психологічних новоутворень, які відповідають теоретичним підходам дослідників. При цьому поза увагою науковців залишається питання експлікації поняття “новоутворення”, визначення й обґрунтування його логіко-теоретичного статусу, ролі і місця у поняттєво-термінологічному апараті психологічної науки. Здобутий протягом десятиліть рівень знань з проблеми новоутворень (теоретичних положень, конструктивних ідей, емпіричних даних) потребує критичного аналізу, переосмислення, узагальнення, створення на цій основі багатовимірної, системної моделі цього явища. Актуальним є завдання різнобічного та комплексного вивчення феномену новоутворення психічного розвитку як складної психологічної реальності у єдності функціональних, процесуально-генетичних і структурно-змістових вимірів. Це дозволить більш чітко визначити місце і роль вікових новоутворень у процесі психічного розвитку в онтогенезі, їх функціональне значення у динамічній реорганізації структури психічного розвитку при переході від одного етапу вікового розвитку до іншого. Це також сприятиме глибшому розумінню психологічних особливостей вікового розвитку, подальшому удосконаленню системи навчання і виховання, оптимізації цілеспрямованих впливів на розвиток і формування психологічних новоутворень дітей різного віку. Об’єкт дослідження – феномен вікових новоутворень індивіда. Предмет дослідження – характеристики вікових новоутворень та їх роль у діагностиці розвитку індивіда. Мета роботи полягає у вивченні функціональної ролі, місця і призначення феномену вікових новоутворень в динаміці розвитку в онтогенезі, визначенні базових вимірів їх аналізу і систематики та їх роль в діагностиці індивіда. Гіпотеза дослідження: феномен вікових новоутворень є складним багатовимірним явищем, єдністю процесуально-генетичних, функціонально-генетичних і структурно-змістових характеристик, він відіграє провідну функціональну роль у реорганізації структур психічного розвитку, рекомбінації системи детермінант і переході від однієї вікової стадії до іншої. Для досягнення мети дослідження та перевірки гіпотези було поставлено такі завдання : 1) здійснити теоретичний аналіз стану дослідження проблеми новоутворень; розкрити сутність і зміст поняття „новоутворення”; 2) проаналізувати особливості динаміки психічного розвитку в онтогенезі як цілісного, системно-організованого процесу; 3) теоритично дослідити особливості структурно-змістових, процесуально-генетичних і функціонально-генетичних характеристик феномену новоутворення; Методи дослідження: аналіз наукових літературних джерел, узагальнення, синтез, систематизація наукових даних. Теоретико-методологічну основу роботи складають основні положення філософської методології пізнання розвитку, загальнонаукові підходи до вивчення його як системно-цілісного процесу, загальнопсихологічні принципи розвитку, системності, детермінізму, єдності свідомості та діяльності, принцип активності, положення про розвиток психіки в діяльності (Л.С. Виготський, Г.С. Костюк, М.О. Леонтьєв); концепція віку, запропонована Л.С. Виготським і розвинена у роботах І.Д. Беха, М.Й. Боришевського, Л.І. Божович, О.В. Запорожця, В.В. Давидова, Г.С. Костюка, В.К. Котирло, Д.Б. Ельконіна, С.Д. Максименка, В.Ф. Моргуна, Л.М. Проколієнко та інших; основні положення теорії генетичної психології (Г.С. Костюк, С.Д. Максименко). В ході виконання роботи спираюся на теоретичні положення, розроблені у вітчизняній та зарубіжній психологічній науці з питань розвитку особистості, її свідомості, самосвідомості та саморегуляції. Для розв’язання поставлених завдань застосовувався комплекс взаємодоповнюючих методів: аналіз та узагальнення положень, викладених в літературі з проблеми новоутворень психічного розвитку. Теоретична значущість роботи визначається розробкою концептуальних основ дослідження феномену новоутворення як компоненту структури психічного розвитку і системи його детермінант у контексті узагальнення і поглиблення уявлень про психічний розвиток в онтогенезі як динамічний, системно-організований процес. Отримані узагальнені теоретичні дані можуть бути використані: з метою оптимізації процесів навчання і виховання; в практиці підготовки і перепідготовки вчителів та психологів; в навчальних посібниках, спецкурсах, лекціях з метою удосконалення знань про особливості динаміки, сутність та характеристики вікових новоутворень дитинства. Структура і обсяг курсової роботи. Курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу і загальних висновків, списку використаних джерел, додаток, загальним обсягом 70 сторінок. РОЗДІЛ І АНАЛІЗ НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНИХ ДЖЕРЕЛ З ДОСЛІДЖЕННЯ ПОНЯТТЯ ВІКОВИХ НОВОУТВОРЕНЬ У ПСИХОЛОГІЇ ТА ІНШИХ НАУКАХ 1.1 Наукові дослідження проблеми новоутворень індивіда Появі поняття “новоутворення” у психології передував тривалий шлях подолання варіантів метафізичної концепції розвитку, яка заперечувала стрибки, перерви поступовості, істотні якісні зміни і появу нового в процесі розвитку, яка знайшла у кінці ХІХ – першій третині ХХ ст. втілення у яскраво виражених преформістських тенденціях (особливо у віковій психології дитинства). Типовою ознакою преформізму було розуміння розвитку дитини як реалізації від самого початку наперед визначених фізичних та психічних властивостей, тобто заперечення виникнення та утворення якісно нового у психічному розвитку, розуміння його як простого збільшення, відтворення ознак, властивостей, наперед визначених спадковістю або незмінним середовищем, або тим та іншим (В. Штерн, С. Холл, Е. Торндайк, К. Бюлер). На противагу преформістським тенденціям поступово формувалося розуміння психічного розвитку як процесу кількісних та якісних змін, основним показником якого є виникнення нового. Елементи такого погляду на процес психічного розвитку з’являються у роботах В. Вундта, В. Джеймса, В. Прейєра, Г. Спенсера, А. Гезелла, К. Коффки, Ж. Піаже. В. Вундт, наприклад, висловив ідею щодо появи нового як найважливішого показника психічного розвитку. У гештальтпсихології сутність розвитку розглядалася як утворення нових структур та їх подальше удосконалення. “Коффка почав із запитання, як можливі новоутворення у ході психічного розвитку” [35]. В роботах Кречмера (1928), А. Гезелла (1932), Ж. Піаже (1948), К. Коффки (1934) термін “новоутворення” використовується в значенні того, що з’являється вперше. Однак, антидіалектичність поглядів зарубіжних психологів на процес психічного розвитку не дозволила нікому з них поставити проблему новоутворень психічного розвитку з методологічно та теоретично чітко обґрунтованих позицій. Еволюціоністське (в значенні преформістське) розуміння самої природи розвитку, трактування його як поступового, безперервного процесу встали на заваді пояснення “основного в процесі розвитку: виникнення новоутворень” [39]. Автором постановки проблеми новоутворень у психологічній науці можна вважати Л.С. Виготського, який не тільки сформулював її, але і запропонував варіант власного розв’язання цієї проблеми. Цьому передувала зроблена ним величезна критична робота по аналізу існуючих на той час зарубіжних теоретичних концепцій розвитку [35-41] під кутом зору діалектико-матеріалістичного розуміння природи психічного розвитку. “Як взагалі можна створити теорію без роботи над поняттям ?” [35], – запитував Л.С.Виготський, і відповідав: “Нові факти і нова точка зору на них зобов’язують до нових слів”, які дають разом зі словом, яке називає факт “філософію факту, його теорію, його систему” [35]. Саме таким “новим словом” був термін “новоутворення”, який став для Л.С.Виготського одним із основних у його теоретико-концептуальних побудовах, і краще ніж будь-яке інше відобразив діалектичність поглядів Л.С. Виготського на процес психічного розвитку. Сама сутність розвитку, за Л.С. Виготським, виявляється у виникненні у ньому психологічних новоутворень [35], [36], [39], [40], [41]. “Розвиток характеризується у першу чергу наявністю якісних новоутворень ...” [39], тобто “... безперервним виникненням та утворенням нового, не існуючого на попередніх ступенях” [39]. Саме тому, що процес розвитку полягає у виникненні нових утворень на кожному ступені розвитку [39], які є основним його показником і ознакою, проблема новоутворень є, з точки зору Л.С. Виготського, однією із центральних у проблематиці розвитку [35], [39], [40]: “Це дійсно пробний камінь для будь-якої теорії, яка намагається пояснити розвиток” [35]. Переважна більшість конструктивних і евристичних ідей щодо розуміння сутності, ролі та значення психологічних новоутворень було висунуто Л.С. Виготським в межах концепції віку як одиниці аналізу психічного розвитку дитини. Новоутворення є результатом, продуктом вікового розвитку, який виникає наприкінці кожного вікового періоду дитинства [39] і виступає “основним критерієм розподілу дитячого розвитку на окремі віки” [39]. “Немає і не може бути іншого критерію для визначення конкретних епох дитячого розвитку або віків, крім тих новоутворень, які характеризують сутність кожного віку” [39]. Принцип вікових новоутворень став, таким чином, основним та єдиним критерієм побудованої Виготським періодизації психічного розвитку дитини [39]. Динаміку віку (або динаміку розвитку) Л.С. Виготський характеризує і розуміє як “сукупність тих законів, якими визначається період виникнення, зміни та зціплення структурних новоутворень кожного віку” [39]. Вважаючи, що психологічні новоутворення є основним, найбільш істотним змістом розвитку у кожному віковому періоді дитинства, Л.С. Виготський надавав великого значення їх дослідженню. Саме їх аналіз є центральним моментом розробленої ним у главі “Проблема віку” [39] схеми аналізу психічного розвитку у окремий віковий період. “Підходячи до вивчення кожного віку... раніше за все потрібно спитати, які новоутворення виникають у даному віці”, тобто завданням аналізу є “по-перше, простеження шляху, генезису новоутворення, по-друге, опис самого новоутворення і, по-третє, встановлення зв’язку між новоутворенням та подальшими етапами розвитку” [39]. Л.С. Виготський розумів психологічні новоутворення як різноякісний, складний феномен, психологічна природа якого не є однорідною та генетично незмінною. Конкретизуючи поняття “новоутворення” та уточнюючи його зміст, він фактично заклав основи класифікації виникаючих у розвитку новоутворень. По-перше, Виготський розмежовує новоутворення критичних і літичних періодів [39], аналізуючи особливості їх генезису та динаміки, специфічні ознаки, значення і долю у подальшому розвитку. Найтиповіші риси новоутворень критичних періодів, їх своєрідність і специфічність [39] пов’язані з тим, що вони є продуктами кризи як якісно особливого типу розвитку [39]. Для того, щоб проаналізувати симптоми кризи, необхідно відповісти на питання, яке новоутворення виникає в цей період та яка його доля по закінченні цього періоду [39]. Типова риса новоутворень критичних періодів – їх перехідний характер. Вони, на відміну від новоутворень стабільних періодів, не залишаються на подальше життя” [39], “ніколи не призводять до зрілих утворень” [39], “зникають, відмирають, поглинаючись новоутвореннями стабільного періоду” [39]. Однак вони не зникають безслідно, вони тільки втрачають самостійне існування та входять в якості підкореної інстанції в психічні новоутворення більш високого порядку. “Вони мають велике генетичне значення: вони є начебто перехідним мостом...”, тобто “виконують певну генетичну функцію при переході від однієї стадії розвитку до іншої [39]. Специфіка генезису новоутворень стабільних періодів розвитку полягає у тому, що вони народжуються повільно, літичним шляхом, за рахунок незначних (молекулярних, мікроскопічних) внутрішніх змін, які накопичуються до певної межі, потім стрибкоподібно знаходяться у вигляді якогось вікового новоутворення [39]. Новоутворення стабільних періодів виникають у кінці вікового періоду [39] як підсумок тривалих процесів латентного розвитку. Вони зберігаються в подальшому розвитку [39], „знімають” у трансформованому вигляді новоутворення критичних періодів розвитку. По-друге, новоутворення кожного вікового періоду розвитку Виготський диференціює на центральні (основні) і похідні (побічні, часткові), які є продуктами центральних та побічних ліній розвитку [39]. Переважну увагу він приділяє визначенню сутності центральних (основних) новоутворень, які виникають як в стабільні, так і в критичні періоди розвитку та “в самому головному і основному визначають свідомість дитини, її відношення до середовища, її внутрішнє та зовнішнє життя, весь хід її розвитку у даний період” [39]. Виготський намагався розглядати вік як цілісне утворення, цілісну структуру змін, певну “форму розвитку” [39] у загальному процесі онтогенетичного розвитку, тому завдання аналізу віку, з його точки зору, полягало не в тому, щоб покласти поряд декілька новоутворень, а в тому, щоб знайти центральні серед них [39]. Тому Виготський багаторазово повертається до характеристики їх особливостей, істотних рис і специфічних властивостей [39]. “Центральне новоутворення віку є провідним для всього процесу розвитку” у цей період [39], всі процеси розвитку, пов’язані з ним, є “центральними лініями розвитку” [39]. Воно призводить до того, що змінюється і перебудовується уся структура особистості та свідомості дитини [39], внаслідок чого руйнується стара і виникає нова ситуація розвитку, що означає закінчення однієї епохи розвитку та перехід до наступного, або вищого, вікового ступеню. Центральні новоутворення, таким чином, виступають як «фундамент» [39] і “вихідний момент подальшого розвитку” [39]. Поставлена Виготським проблема перетворюючого впливу феномену новоутворень на подальший розвиток (зв’язок між новоутворенням та подальшими етапами розвитку, вплив його на подальші зміни) у концепції віку проаналізовано ним досить схематично і тільки в декількох аспектах. Є, однак, певні підстави стверджувати, що більш детальне розв’язання цієї проблеми імпліцитно закладено в багатьох роботах Л.С. Виготського. Вважаємо, що цілісний погляд Л.С. Виготського на проблему новоутворень можно скласти лише на основі синтезу тих положень, конструктивних ідей і висновків, які було сформульовано ним в різних роботах. Виявивши значущість та багатоаспектність проблеми новоутворень, Л.С. Виготський не зміг охопити всього комплексу питань, пов’язаних з її розв’язанням. Фактично поза межами його уваги залишився, наприклад, аналіз ролі, значення, психологічного статусу та сутності тих новоутворень, які він називав частковими, побічними, похідними. Це не лише унеможливлювало повну характеристику внутрішньої структури вікового розвитку індивіда, але й породжувало певні протиріччя у теоретичному аналізі статусу новоутворень. Частково ці суперечності були пов’язані з відсутністю чіткого визначення “новоутворення” у працях Л.С. Виготського. Зміст цього поняття було розкрито вченим частково при аналізі “центральних новоутворень”. За межами розробки концепції віку “новоутворення” було для Л.С. Виготського лише терміном, який він використовував в різних смислових контекстах і з дуже широким діапазоном значень. Л.С. Виготський заклав основи вивчення проблеми новоутворень, але не встиг створити концептуально чітке та детальне бачення психологічної сутності феномену новоутворення психічного розвитку. Це надало можливість для “підключення” до його наукового пошуку кількох поколінь психологів, які значною мірою успадкували не тільки евристичні ідеї та конструктивні положення Л.С. Виготського, але і певні притаманні їм суперечності. 1.2 Особливості вікових новоутворень на різних етапах онтогенезу Саме в процесі розвитку, а не зростання, виникають якісно нові психологічні утворення, і саме вони становлять сутність кожного вікового етапу. Психологічне новоутворення - це: - По-перше, психічні та соціальні зміни, що виникають на даному ступеню розвитку і визначають свідомість дитини, його ставлення до середовища, внутрішнього і зовнішнього життя, хід розвитку в даний період; - По-друге, новоутворення - узагальнений результат цих змін, всього психічного розвитку дитини у відповідний період, який стає вихідним для формування психічних процесів і особистості дитини наступного віку (Виготський Л. С, 1984). Кожен віковий період характеризується специфічним для нього психологічним новоутворенням, яке є провідним для всього процесу розвитку і при цьому характеризує перебудову всієї особистості дитини на новій основі. На думку Л.С. Виготського, воно виступає «основним критерієм розподілу дитячого розвитку на окремі віки» (Виготський Л.С, 1984, с. 254). Під новоутвореннями слід розуміти широкий спектр психічних явищ від психічних процесів (наприклад, наочно-дієве мислення в ранньому дитинстві) до окремих властивостей особистості (скажімо, рефлексія в підлітковому віці). Значимість поняття «психологічне новоутворення» полягає в тому, що поява принципово нових психічних характеристик істотно змінює психологічну картину віку. Вже сама по собі ця нова картина може викликати неадекватну реакцію батьків, педагогів або лікарів. Для батьків і педагогів нове в поведінці дитини нерідко здається проявом упертості чи примх. А для лікарів нові властивості або якості, які проявляються в поведінці дитини, можуть стати причиною постановки невірного діагнозу і помилкового лікування, особливо якщо це «нова» поведінка розгортається на фоні патологічного процесу. Імовірність діагностичних помилок в такі періоди вікового розвитку збільшується, так як лікар може не знати ні про зновувиникаючі психологічні якості, ні про особливості періоду розвитку, який передує їх появі (криза розвитку). Новоутворення періоду новонародженості З перших годин життя дитини дорослі є для нього джерелами звукових і слухових сигналів. Вони дивляться на новонародженого, показують йому різні предмети, розмовляють з ним, активізуючи таким чином його орієнтовні реакції. При спостереженні за народженням і першими тижнями життя дитини були отримані наступні результати. Дитина починає своє життя з крику, і це вважається нормальним. Потім крик стає проявом негативних емоцій. Новонароджений кричить, коли виникають неприємні відчуття, пов'язані з потребою у сні, в їжі, теплі, крик є реакцією на мокрі пелюшки і т. д. Крик супроводжується мімічними змінами: сморщуванням обличчя, почервонінням шкіри, крім того, дитина починає здійснювати некоординовані рухи. У перший тиждень життя на обличчі новонародженого під час сну відзначаються рухи, схожі на посмішку. Так як це відбувається уві сні, дослідники порахували їх спонтанним і рефлекторним скороченням м'язів. Також в перший тиждень життя неусвідомлена усмішка виникає на обличчі дитини при високих звуках і різних звукових стимулах, але вже до п'ятого тижня життя просто людський голос не викликає посмішку, дитині потрібні зорові стимули, зокрема вид людського обличчя. Реакція на образ і голос дорослого проходить наступним чином: у дитини виникає гальмування загальних рухів, через 10 секунд на обличчі з'являється виразна усмішка, яка через 35 секунд зникає. Так відбувається спілкування з дорослим, яке вважається проявом першої соціальної потреби дитини. Поступово, приблизно до одного місяця, у новонародженого виробляється особлива емоційно-рухова реакція: при вигляді обличчя матері він зупиняє на ньому погляд, простягає до неї ручки, швидко рухає ніжками, видає радісні звуки і починає усміхатися. Така реакція називається комплексом пожвавлення. Поява комплексу пожвавлення є новоутворенням даного періоду, вважається завершеним періоду новонародженості і свідчить про перехід до дитинства. Д.Б. Ельконін писав: «Посмішка на обличчі дитини ... є кінцем кризи новонародженості. З цього моменту у нього починається самостійне психічне життя. Подальший психічний розвиток дитини є насамперед розвиток засобів його спілкування з дорослими »(Ельконін Д.Б., 1989). М.І. Лісіна вважала, що комплекс пожвавлення свідчить про появу потреби дитини в спілкуванні з дорослими. Р. Шпитц і Ф.А. Вольф в своїх дослідженнях довели, що у віці від 2 до 5 місяців дитина посміхається будь-якій людині, а з 4-5 місяців починає усміхатися матері і побачивши інші знайомі обличчя. За допомогою посмішки між дитиною і батьками встановлюється позитивний емоційний контакт, який призводить до прихильності і ніжним, теплим відносинам. Комплекс пожвавлення виходить на перший план, коли в полі зору дитини потрапляє дорослий, - тоді інші потреби втрачають своє значення. Дитина починає усміхатися і рухатися, бажаючи привернути увагу дорослих. Така реакція на близьких людей говорить про те, що вони є для дитини не тільки необхідною умовою для розвитку, але і його джерелом. Також встановлено, що часте, доброзичливе спілкування дорослого з дитиною сприяє розвитку комплексу пожвавлення, а рідкісне і байдуже - перешкоджає, що може привести до затримки психічного розвитку дитини. Новоутворення дитячого віку. Новоутвореннями дитячого віку є хапання, ходьба і перше слово (мова). Розглянемо кожен акт докладніше. Хапання - це перша організована дія, яка виникає приблизно в 5 місяців. Воно організовується дорослим і народжується як спільна діяльність дорослого і дитини. Для того щоб виникло хапання, треба, щоб рука немовляти перетворилася в орган дотику, іншими словами - «розкрилася». Справа в тому, що у немовляти кисть руки стиснута в кулак, тому тільки коли він зможе його розтиснути, відбудеться акт хапання. Дуже цікава поведінка дитини: він дивиться на свої ручки, слідкує, як рука наближається до предмету. Цей акт дає йому можливість розширити можливості маніпулювання з предметами: у віці від 4 до 7 місяців дитина починає переміщати предмети, рухати, витягувати з них звуки; в 7-10 місяців формуються співвідносні дії, т. т. він маніпулює двома предметами відразу, віддаляючи їх від себе і співвідносячи між собою (відводить предмет від себе і наближає до іншого, щоб покласти, поставити, нанизати на нього). З 10-11 до 14 місяців починається етап функціональних дій: дитина виробляє більш досконалі дії нанизування, відкривання, вкладання, маніпулюючи з усіма можливими об'єктами. Акт хапання має велике значення для розвитку предметного сприйняття. Образ предмета виникає при наявності практичного, дієвого контакту між зображенням і предметом. Завдяки хапання у дитини починає розвиватися відчуття простору, так як, щоб схопити предмет, треба витягнути руку.Пространство, що з'являється у дитини, - це простір витягнутої руки. Крім того, щоб схопити предмет, треба розтиснути кулак, що веде до розвитку руки. Прагнення дотягнутися до предмета і взяти його (схопити) стимулює процес сидіння, який, в свою чергу, відкриває перед дитиною світ інших предметів. З'являються предмети, до яких дотягнутися неможливо, отримати їх можна тільки за допомогою дорослих. Тому між дитиною і дорослим виникає новий вид спілкування - спілкування, що виникає в результаті появи у дитини бажання оволодіти предметом, в даний момент йому недоступним. М.І. Лісіна назвала таке спілкування ситуативно-діловим. Зі зміною спілкування змінюється і спосіб впливу на дорослих: виникає вказуючий жест. З приводу цього жесту Л.С. Виготський писав: «Спочатку вказівний жест є просто невдалий рух схоплення, спрямований на предмет і позначає майбутнє дію. Дитина намагається схопити предмет який занадто далеко стоїть , його руки, простягнуті до предмету, залишаються висіти в повітрі, пальці роблять вказівні руху. Ця ситуація - вихідна для подальшого розвитку ... Тут є рух, об'єктивно вказує на предмет, і тільки. Коли мати приходить на допомогу дитині і осмислює його рух як вказівку, ситуація істотно змінюється. Вказівний жест стає жестом для інших». До 9 місяців немовля починає ходити. Д.Б. Ельконін вважав головним у акті ходьби, по-перше, розширення простору дитини, а по-друге, те, що дитина відділяє себе від дорослого, і вже не мама веде його, а він веде маму. Це свідчить про розрив старої ситуації розвитку. Поява першого слова (мови) - ще одне новоутворення даного віку. Мова ситуативна, автономна, емоційно забарвлена, зрозуміла тільки близьким, специфічна за своєю структурою і складається з обривків слів. Така мова називається «мовою нянь». Проте дана мова - це нова якість, яке може служити критерієм того, що стара соціальна ситуація розвитку дитини вичерпала себе і між дорослим і дитиною виникло інший зміст - предметна діяльність. Новоутворення раннього дитинства (1-3 роки) У ранньому дитинстві поряд з розвитком пізнавальної сфери йде і особистісний розвиток. В першу чергу відбувається особистісна соціалізація дитини, так як, спостерігаючи за дорослими, він намагається наслідувати їх: робити так, як роблять вони, поводитися так, як вони поводяться в тих чи інших ситуаціях. Процес наслідування йде через спілкування і взаємодія дорослого і дитини. Таким чином, спостереження за поведінкою людей і наслідування їм стає одним з основних джерел особистісної соціалізації дитини. У розвитку особистості важливу роль відіграє і почуття прихильності, яке формується у дитини до кінця першого року життя і продовжує розвиватися в ранньому дитинстві. Причина прихильності, можливо, криється в тому, що дорослі задовольняють основні потреби дитини, знижують їх тривожність, забезпечують безпечні умови існування і активного вивчення навколишньої дійсності, формують основу для нормальних взаємин з людьми в більш зрілому віці. Коли мати знаходиться поруч з дитиною, вона більш активна і схильна до вивчення навколишнього середовища. Позитивна оцінка вчинків і особистих якостей дитини батьком, формує у неї почуття впевненості в собі, віру в свої здібності і можливості. Якщо дитина прив'язаний до своїх батьків і вони платять їй тим самим, то вона більш слухняна і дисциплінована. Якщо батьки доброзичливі, уважні і прагнуть задовольняти потреби дитини, то у неї виробляється особиста, персональна прихильність. Якщо дитина позбавлена постійного позитивного емоційного контакту з матір'ю або близькими людьми, то у неї в подальшому виникнуть проблеми у встановленні нормальних, довірчих відносин з іншими. У ранньому дитинстві відбувається становлення самосвідомості. Розвиток самосвідомості введе до формування самооцінки самостійності. Фраза «Я сам» як не можна краще говорить про її прояві. Дитина вже не завжди хоче, щоб йому допомагали. Оволодівши ходьбою, вона знаходить собі перепони, перешкоди і намагається їх подолати. Все це доставляє дитині задоволення і свідчить про те, що у неї починають складатися такі якості, як сила волі, наполегливість, цілеспрямованість. У цьому віці у багатьох дітей виявляється неслухняність. Коли їм кажуть, що так робити не можна, ті продовжують робити по-своєму. Найчастіше це відбувається через прагнення дітей якомога швидше пізнати навколишній світ. З 1,5 років дитина починає усвідомлювати свої можливості і власні якості особистості. Дворічна дитина розуміє, що може впливати на людей і домагатися бажаної мети. У дітей починає розвиватися емпатія - розуміння емоційного стану іншої людини. Можна спостерігати, як півторарічна дитина прагне втішити засмучену людину: вона обіймає його, цілує, дає йому іграшку і т.д. У дитини з'являється потреба в досягненні успіху. Ця потреба формується поетапно. Спочатку дитина починає усвідомлювати свої успіхи і невдачі, потім може пояснити успіхи і невдачі інших людей, потім він набуває здатності розрізняти завдання за ступенем складності і оцінювати міру розвитку власних умінь, необхідних для виконання даного завдання, і, нарешті, може оцінювати свої здібності і прикладені зусилля. Новоутворення дошкільного віку До новоутворенням дошкільного віку Д.Б. Ельконін відніс наступні. 1. Виникнення першого схематичного абрису цільного дитячого світогляду. Дитина не може жити в безладі, йому треба все привести в порядок, побачити закономірності відносин. Для того щоб пояснити явища природи, діти використовують моральні, анимістичні причини. Це підтверджують висловлювання дітей, наприклад: «Сонце рухається, щоб всім було тепло і світло». Це відбувається тому, що дитина вважає, ніби в центрі всього (починаючи з того, що оточує людину і до явищ природи) знаходиться людина, що було доведено Ж. Піаже, який показав, що у дитини в дошкільному віці відзначається артифікалістічий світогляд. У віці п'яти років дитина перетворюється в «маленького філософа». Вона міркує з приводу походження місяця, сонця, зірок, грунтуючись на переглянутих телепередачах про космонавтів, місяцеходи, ракети, супутники тощо. У певний момент дошкільного віку у дитини з'являється підвищений пізнавальний інтерес, вона починає всіх мучити питаннями. Така особливість її розвитку, тому дорослим слід розуміти це і не дратуватися, не відмахуватися від дитини, а по можливості відповідати на всі питання. Настання «віку чомучок» свідчить про те, що дитина готова до навчання в школі. 2. Виникнення первинних етичних інстанцій. Дитина намагається зрозуміти, що добре, а що погано. Одночасно із засвоєнням етичних норм йде естетичний розвиток ( «Красиве не може бути поганим»). 3. Поява підпорядкування мотивів. У цьому віці обдумані дії превалюють над імпульсивними. Формуються наполегливість, уміння долати труднощі, виникає почуття обов'язку перед товаришами. 4. Поведінка стає довільною. Довільною називають поведінку, опосередкованою певним уявленням. Д.Б. Ельконін говорив, що в дошкільному віці орієнтує поведінку образ, спочатку існує в конкретній наочній формі, але потім стає все більш узагальненим, виступаючим в формі правил або норм. У дитини з'являється прагнення керувати собою і своїми вчинками. 5. Виникнення особистої свідомості. Дитина прагне зайняти певне місце в системі міжособистісних відносин, в суспільно-значущої та суспільно-оцінюваної діяльності. 6. Поява внутрішньої позиції школяра. У дитини формується сильна пізнавальна потреба, крім того, вона прагне потрапити в світ дорослих, почавши займатися іншою діяльністю. Ці дві потреби ведуть до того, що у дитини виникає внутрішня позиція школяра. Л.І. Божович вважала, що дана позиція може свідчити про готовність дитини навчатися в школі. Новоутворення молодшого шкільного віку До новоутворення молодшого шкільного віку відносяться пам'ять, сприйняття, воля, мислення. Пам'ять. У цьому віці великі зміни відбуваються в пізнавальній сфері дитини. Пам'ять набуває яскраво виражений пізнавальний характер. Добре розвивається механічна пам'ять, трохи відстає у своєму розвитку опосередкована і логічна пам'ять. Це пов'язано з тим, що дані види пам'яті в навчальній, трудовій, ігровій діяльності не затребувані і дитині вистачає механічної пам'яті. Йде інтенсивне формування прийомів запам'ятовування: від найбільш примітивних (повторення, уважний тривалий розгляд матеріалу) до угруповання і осмислення зв'язків різних частин матеріалу. Сприйняття. Відбувається перехід від мимовільного сприйняття до цілеспрямованого безпідставного спостереження за предметом або об'єктом. На початку даного періоду сприйняття ще диференційоване, тому дитина іноді плутає схожі по написанню букви і цифри. Якщо на початковому етапі навчання у дитини переважає аналізуюче сприйняття, то до кінця молодшого шкільного віку розвивається сприйняття синтезу. Вона може встановлювати зв'язки між елементами сприйманого. Це добре видно на наступному прикладі. Коли дітей просили розповісти, що намальовано на картині, то діти від 2 до 5 років перераховували зображені на ній предмети, від 6 до 9 років - описували картину, а дитина старше 9 років давала свою інтерпретацію побаченого. Воля. Навчальна діяльність сприяє розвитку волі, так як вчення завжди вимагає внутрішньої дисципліни. У дитини починає розвиватися здатність до самоорганізації, вона освоює прийоми планування, підвищуються самоконтроль і самооцінка. Формується здатність зосереджуватися на нецікавих речах. Істотні зміни в цьому віці відбуваються в області мислення. Пізнавальна активність дитини молодшого шкільного віку дуже висока. Це виражається в тому, що вона ставить багато питань і цікавиться всім: якої глибини океан, як там дихають тварини тощо. Дитина прагне до знань. Вона вчиться оперувати ними, представляти ситуації і при необхідності намагається знайти вихід з тієї чи іншої ситуації. Дитина вже може представляти ситуацію і діяти в ній у своїй уяві. Таке мислення називається наочно-образним. Це основний вид мислення в цьому віці. Дитина може мислити і логічно, але, оскільки навчання в молодших класах успішно йде тільки на основі принципу наочності, цей вид мислення поки необхідний. На початку молодшого шкільного віку мислення відрізняється егоцентризмом - особливою розумовою позицією, обумовленою відсутністю знань, необхідних для правильного визначення деяких проблемних моментів. У молодшому шкільному віці починає розвиватися теоретичне мислення, що веде до перебудови всіх психічних процесів, і, як говорив Д.Б. Ельконін: «пам'ять стає мислячою, а сприйняття думаючим». Важливою умовою для розвитку теоретичного мислення є формування наукових понять і застосування їх на практиці. Це можна проілюструвати на такому прикладі. Дітям дошкільного і шкільного віку задавали питання: «Що таке плід?» Дошкільнята говорили, що це те, що їдять і що росте, а школярі відповідали, що плід - це частина рослини, що містить насіння. Теоретичне мислення дозволяє вирішувати завдання, грунтуючись на внутрішніх ознаках, істотні властивості і відносини. Розвиток теоретичного мислення залежить від типу навчання, тобто від того, як і чому дитину вчать. В.В. Давидов в книзі «Види узагальнення в навчанні» (М., 1972) дав порівняльну характеристику емпіричного і теоретичного мислення. Він показав, що для розвитку теоретичного мислення потрібна нова логіка змісту навчальних процесів, так як теоретичне узагальнення не розвивається в надрах емпіричного. До кінця молодшого шкільного віку формуються елементи трудової, художньої, суспільно-корисної діяльності і створюються передумови до розвитку почуття дорослості. Новоутворення підліткового віку Новоутвореннями даного віку є: почуття дорослості; розвиток самосвідомості, формування ідеалу особистості; схильність до рефлексії; інтерес до протилежної статі, статеве дозрівання; підвищена збудливість, часта зміна настрою; особливий розвиток вольових якостей; потреба в самоствердженні та самовдосконаленні, в діяльності, що має особистісний сенс; самовизначення. Почуття дорослості - ставлення підлітка до себе як до дорослого. Розвиток самосвідомості, формування ідеалу особистості направлено на усвідомлення людиною своїх індивідуальних особливостей. Це визначається особливим, критичним ставленням підлітка до своїх недоліків. Бажаний образ «Я» зазвичай складається з цінних якостей і гідності інших людей. Але так як ідеалом для наслідування у нього виступають і дорослі, і однолітки, то образ виходить суперечливим. Виходить, що в даному образі необхідне поєднання рис характеру дорослої людини і молодого, а це не завжди сумісно в одній особі. Можливо, це є причиною невідповідності підлітка своєму ідеалу, що є приводом для переживань. Схильність до рефлексії (самопізнання). Прагнення підлітка пізнати себе нерідко призводить до втрати душевної рівноваги. Основною формою самопізнання є порівняння себе з іншими людьми, дорослими і однолітками, критичне ставлення до себе, в результаті чого розвивається психологічна криза. Підлітку доводиться пройти через душевні муки, в ході яких формується його самооцінка і відбувається визначення свого місця в соціумі. Його поведінка регулюється самооцінкою, сформованою під час спілкування з оточуючими. При становленні самооцінки велика увага приділяється внутрішнім критеріям. Як правило, вона у молодших підлітків суперечлива, тому їх поведінка відрізняється невмотивованими вчинками. Інтерес до протилежної статі, статеве дозрівання. У підлітковому віці змінюються відносини між хлопчиками і дівчатками. Тепер вони проявляють інтерес один до одного як до представників протилежної статі. Тому підлітки починають приділяти велику увагу своєму зовнішньому вигляду: одягу, зачісці, фігурі, манері триматися і ін. Спочатку інтерес до протилежної статі проявляється незвично: хлопчики починають задирати дівчаток, ті, в свою чергу, скаржаться на хлопчиків, б'ються з ними, обзиваються, невтішно відгукуються на їхню адресу. Така поведінка приносить задоволення і тим і іншим. Згодом відносини між ними змінюються: може з'явитися сором'язливість, скутість, боязкість, іноді удаване байдужість, презирливе ставлення до представника протилежної статі і тощо. Дівчаток раніше, ніж хлопчиків, починає хвилювати питання: «Хто кому подобається?». Це пов'язано з більш швидким фізіологічним розвитком. У старшому підлітковому віці між хлопчиками і дівчатками виникають романтичні стосунки. Вони пишуть один одному записки, листи, призначають побачення, разом гуляють по вулицях, ходять в кіно. В результаті у них з'являється потреба стати краще, вони починають займатися самовдосконаленням і самовихованням. Подальший фізіологічний розвиток призводить до того, що між ними може виникнути сексуальний потяг, що характеризується певною недиференційованістю (нерозбірливістю) і підвищеною збудливістю. Це нерідко призводить до внутрішнього конфлікту між прагненням підлітка освоїти нові для себе форми поведінки, зокрема фізичний контакт, і заборонами на такі відносини, як зовнішніми - з боку батьків, так і внутрішніми - власним табу. Однак сексуальні відносини дуже цікавлять підлітків. І чим слабкіші внутрішні «гальма» і менше розвинене почуття відповідальності за себе і іншого, тим раніше виникає готовність до сексуальних контактів з представниками як своеї, так і протилежної статі. Підвищена збудливість, часта зміна настрою. Фізіологічні зміни, почуття дорослості, зміни відносин з дорослими, прагнення вирватися з під їх опіки, рефлексія - все це веде до того, що емоційний стан підлітка стає нестабільним. Це виражається в частій зміні настрою, підвищеній збудливості, «вибухонебезпечності», плаксивості, агресивності, негативізмі або, навпаки, в апатії, байдужості. Розвиток вольових якостей. У підлітковому віці діти починають посилено займатися самовихованням. Це особливо характерно для хлопчиків - ідеал мужності стає для них одним з основних. У віці 11-12 років хлопчики люблять дивитися пригодницькі фільми або читати відповідні книги. Вони намагаються наслідувати героїв, які мають мужність, сміливість, силу волі. У старшому підлітковому віці основна увага спрямована на саморозвиток необхідних вольових якостей. Хлопчики багато часу приділяють спортивним занятям, пов'язаних з великими фізичними навантаженнями і ризиком, таких, де потрібні неабияка сила волі і мужність. У формуванні вольових якостей є деяка послідовність. Спочатку розвиваються основні динамічні фізичні якості: сила, швидкість і швидкість реакції, потім - якості, пов'язані зі здатністю витримувати великі і тривалі навантаження: витривалість, витримка, терпіння і наполегливість. І тільки потім формуються більш складні і тонкі вольові якості: концентрація уваги, зосередженість, працездатність. Спочатку, у віці 10-11 років, підліток просто захоплюється наявністю цих якостей у інших, в 11-12 років він заявляє про бажання володіти такими якостями і в 12-13 років приступає до самовиховання волі. Найбільш активним віком виховання вольових якостей є період від 13 до 14 років. Потреба в самоствердженні та самовдосконаленні в діяльності, що має особистісний сенс. Самовизначення. Підлітковий вік знаменний ще й тим, що саме в цьому віці виробляються вміння, навички, ділові якості, відбувається вибір майбутньої професії. У цьому віці у дітей відзначаються підвищений інтерес до різного роду діяльності, прагнення робити щось своїми руками, підвищена допитливість, з'являються перші мрії про майбутню професію. Первинні професійні інтереси виникають в навчанні і праці, що створює сприятливі умови для формування потрібних ділових якостей. У дітей в цьому віці спостерігається підвищена пізнавальна та творча активність. Вони прагнуть дізнатися щось нове, навчитися чогось і намагаються робити це добре. Подібні процеси відбуваються і за межами школи, причому підлітки діють як самостійно (самі щось конструюють, будують, малюють і тощо), так і за допомогою дорослих або більш старших товаришів. Потреба робити «по-дорослому» стимулює підлітків до самоосвіти, самовдосконалення, самообслуговування. Робота, виконана добре, отримує схвалення оточуючих, що веде до самоствердження підлітків. У підлітків відзначається диференційоване ставлення до навчання. Це пов'язано з рівнем їх інтелектуального розвитку, досить широким кругозором, об'ємом і міцністю знань, професійними схильностями і інтересами. Тому по відношенню до шкільних предметів виникає вибірковість: одні стають улюбленими і потрібними, до інших інтерес знижується. На відношення до предмету впливає також особистість вчителя. З'являються нові мотиви навчання, пов'язані з розширенням знань, формуванням потрібних умінь і навичок, що дозволяють займатися цікавою роботою і самостійною творчою працею. Формується система особистісних цінностей. Надалі вони визначають зміст діяльності підлітка, сферу його спілкування, вибірковість ставлення до людей, оцінку цих людей і самооцінку. У старших підлітків починається процес професійного самовизначення. У підлітковому віці починають формуватися організаторські здібності, діловитість, підприємливість, вміння налагоджувати ділові контакти, домовлятися про спільні справи, розподіл обов'язків та ін. Дані якості можуть розвиватися в будь-якій сфері діяльності, в яку втягнутий підліток: у навчанні, праці, грі. До кінця підліткового віку процес самовизначення практично завершується, і деякі вміння та навички, потрібні для подальшого професійного становлення, виявляються сформованими. Новоутворення старшого шкільного віку (14-15-16-18) Когнітивні зміни У юнацькому віці відзначається філософська спрямованість мислення, яка обумовлена розвитком формально-логічних операцій і емоційними особливостями. Юнакам більш властиво абстрактне мислення, дівчатам - конкретне. Тому дівчата зазвичай краще вирішують конкретні завдання, ніж абстрактні, їх пізнавальні інтереси менш визначені і диференційовані, хоча при цьому вони, як правило, навчаються краще юнаків. Художньо-гуманітарні інтереси у дівчат в більшості випадків переважають над природно-науковими. Багато в цьому віці схильні перебільшувати свої здібності, знання, розумові можливості. У старшому шкільному віці збільшується обсяг уваги, а також здатність довго зберігати її інтенсивність і перемикання з одного предмета на інший. Але увага стає більш вибірковою і залежать від спрямованості інтересів. Розвиваються творчі здібності. Тому в даному віці юнаки та дівчата не просто засвоюють інформацію, але і створюють щось нове. Розумовий розвиток старшокласника полягає як у накопиченні умінь і зміні окремих властивостей інтелекту, так і в формуванні індивідуального стилю розумової діяльності. Можливість інтелектуального просування в цьому віці йде через розвиток навчальних умінь при роботі з текстами, літературою, відпрацюванням формально-логічних операцій тощо. Відбуваються особистісне і професійне самовизначення. Вибір спеціальності характеризується многоступенчатостью. До кінця 9-го класу школярі повинні вирішити продовжити навчання в школі, або почати професійне навчання, Вибір професії залежить від соціальних і психологічних умов. До соціальних умов належить загальноосвітній рівень батьків. Якщо у батьків є вища освіта, то ймовірність того, що їхні діти захочуть навчатися у вищому навчальному закладі, зростає. Психологічні умови визначаються трьома підходами до вибору професії: 1) необхідно, щоб особистісні та ділові якості, від яких буде залежати успіх діяльності, вже сформувалися і були незмінними і постійними; 2) спрямоване формування здібностей, необхідних для діяльності. Існує думка, що у кожної людини можна виробити потрібні якості; 3) дотримання принципу єдності свідомості і діяльності, тобто орієнтація на формування індивідуального стилю діяльності. Найважливішим психологічним процесом в старшому шкільному віці є становлення самосвідомості і стійкого образу «Я». Психологів давно цікавило, чому саме в цьому віці відбувається розвиток самосвідомості. В результаті багатьох досліджень вони прийшли до висновку, що цьому сприяють такі чинники. 1. Йде подальший розвиток інтелекту. Розвиток абстрактно-логічного мислення веде до появи непереборного бажання до абстракції і теоретизування. Юнаки та дівчата готові годинами говорити і сперечатися на абстрактні теми, про які, по суті, нічого не знають. Це їм дуже подобається, тому що абстрактна можливість не знає ніяких обмежень, крім логічних. 2. Відбувається відкриття внутрішнього світу. Юнаки і дівчата починають занурюватися в себе і насолоджуватися своїми переживаннями, по-іншому дивитися на світ, відкривають нові почуття, красу природи, звуки музики, відчуття свого тіла. Юність чутлива до внутрішніх, психологічних проблем. Тому в цьому віці молоду людину вже починає хвилювати психологічний зміст розповіді, а не тільки зовнішній, подієвий момент. 3. З віком змінюється образ сприйманої людини. Він розглядається з позиції кругозору, розумових здібностей, емоцій, вольових якостей, ставлення до праці та іншим людям. Зростає здатність пояснювати і аналізувати поведінку людини, бажання точно і переконливо викладати матеріал. 4. Відкриття внутрішнього світу веде до появи тривожності і драматичних переживань. Поряд з усвідомленням своєї унікальності, неповторності, несхожості на інших з'являється почуття самотності чи страху. Юнацьке «Я» ще розпливчасте, невизначене, нестабільне, тому може виникнути відчуття внутрішньої порожнечі і занепокоєння, від якого, як і від почуття самотності необхідно позбутися. Молоді люди заповнюють цей вакуум за допомогою спілкування, яке в цьому віці стає виборчим. Але, незважаючи на необхідність спілкування, потреба в самоті залишається, більш того, вона життєво необхідна. 5. Цьому віку властиво перебільшення своєї унікальності. Від молодих людей можна почути такі, наприклад, висловлювання: «По-моєму, важче мене немає... З віком це проходить. Чим старша людина, чим більш вона розвинена, тим більше відмінностей знаходить між собою і однолітками. Це призводить до виникнення потреби в психологічній інтимності, яка дозволяє розкритися самому і бути допущеним у внутрішній світ іншої людини, що призводить до усвідомлення своєї несхожості на інших, розуміння свого внутрішнього світу і єдності з оточуючими людьми. 6. З'являється відчуття стійкості в часі. Розвиток тимчасових перспектив пов'язано з інтелектуальним розвитком і зміною життєвої перспективи. Якщо для дитини з усіх часових вимірів найважливішим є «зараз» (вона не відчуває плину часу, і всі важливі переживання відбуваються в сьогоденні, майбутнє і минуле для неї розпливчасті), то у підлітка сприйняття часу охоплює не тільки сьогодення, а й минуле, а майбутнє здається продовженням справжнього. А в старшому шкільному віці відбувається розширення часової перспективи у глибину, охоплюючи віддалене минуле і майбутнє, так і вшир, включаючи особисті і соціальні перспективи. Для юнаків та дівчат головним виміром часу стає майбутнє. Завдяки таких тимчасових змін відбувається переорієнтація свідомості з зовнішнього контролю на внутрішній самоконтроль, зростає потреба в досягненні цілей. З'являється усвідомлення плинності, незворотності часу і кінцівки свого існування. У одних думка про неминучість смерті викликає страх і жах, а у інших - прагнення до діяльності, повсякденних занять. Деякі дорослі вважають, що чим менше молодь думає про сумні речі, тим краще. Але це помилково: саме усвідомлення неминучості смерті змушує людину всерйоз замислитися над сенсом життя. Становлення особистості включає в себе становлення стійкого образу «Я», тобто цілісного уявлення про себе. Відбувається усвідомлення своїх якостей і сукупності самооцінок. Юнаки і дівчата починають міркувати на теми: «Ким я можу стати, які мої можливості і перспективи, що я зробив і що ще можу зробити в житті?» Оскільки властивості людини як індивіда формуються і усвідомлюються раніше, ніж особистісні, співвідношення «тілесних» і морально-психологічних компонентів «Я» в цьому віці неоднакові. Молоді люди порівнюють будову свого тіла і зовнішність з особливостями розвитку своїх товаришів, знаходять у себе недоліки і починають «комплексувати» з приводу своєї «неповноцінності». Як правило, еталон краси в цьому віці завищений і нереалістичний, тому подібні переживання в основному безпідставні. Новоутворення юнацького віку (17-18 - 21-23) Дорослішаючи, людина стає більш впевненою у собі, стурбованість зовнішністю зникає. На перший план виступають такі якості, як розумові здібності, вольові і моральні якості, відносини з оточуючими. У юнацькому віці відбуваються зміни в цілісному сприйнятті образу «Я». Це відбивається в наступних моментах. 1. З віком змінюються когнітивна складність і диференційованість елементів образу «Я». Іншими словами, дорослі розрізняють і усвідомлюють в собі більше ділових і особистісних якостей, ніж юнаки; юнаки - більше, ніж підлітки; підлітки - більше, ніж діти. Це пов'язано з розвитком інтелекту. 2. Посилюється інтеграційна тенденція, від якої залежать внутрішня послідовність, цілісність образу «Я». Це виражається в тому, що підлітки і юнаки вміють давати собі характеристику, тобто описувати свої якості, краще, ніж діти. Але так як рівень їх домагань ще не зовсім визначений і перехід від зовнішньої оцінки до самооцінки поки утруднений, відзначаються внутрішні змістовні суперечності самосвідомості (наприклад, молода людина може сказати про себе: «Я в своєму поданні геній + нікчемність»), які будуть служити джерелом подальшого розвитку. 3. Стійкість образу «Я» з часом змінюється. Дорослі описують себе більш послідовно, ніж юнаки, підлітки, діти. Самоопис дорослих менше залежить від ситуативних, випадкових обставин. Треба врахувати ще той факт, що особистісні риси, з яких складається образ «Я», мають різний ступінь стійкості. Вони можуть змінюватися, зникати, можуть розвиватися інші риси (наприклад, людина була сором'язливою, а стала активною, товариською тощо). 4. Відбуваються зміни в конкретизації, ступенем значущості і виразності образу «Я». Чим доросліша стає людина, тим ясніше він усвідомлює свою індивідуальність, неповторність, відмінність від оточуючих, тим чіткіше може пояснити особливості своєї поведінки. Зі зміною змісту образу «Я» змінюється ступінь значущості окремих його рис, на яких індивід зосереджував увагу, наприклад, в юнацькому віці на перший план виходять зовнішні прояви, в той час як для дорослих пріоритетними стають внутрішні якості. Відбувається усвідомлення своїх переживань, що може супроводжуватися підвищеною увагою до себе, заклопотаністю собою і тим враженням, яке молода людина справляє на оточуючих. Наслідком цих переживань є сором'язливість, властива багатьом юнакам і дівчатам. Відносини з однолітками поділяються на товариські і дружні. Серед однолітків користуються повагою ті, хто володіє такими якостями, як чуйність, стриманість, життєрадісність, щедрість, поступливість, розвинене почуття гумору. Дружба є найважливішим видом емоційної прихильності і міжособистісних відносин юнацького віку. Дружба вимірюється ступенем вибірковості, стійкості й інтимності. Якщо дитина не робить відмінностей між дружбою і товариськими стосунками, то в юнацькому віці дружба вважається винятковим, індивідуальним ставленням. У дитинстві прихильності дитини необхідно постійно підкріплювати, інакше прихильність зруйнується, а в юності дружба може зберігатися і на відстані, вона не залежить від зовнішніх, ситуативних чинників. Юнакам і дівчатам дуже важливе спілкування з дорослими: вони вслухається в їх слова, спостерігають за їх поведінкою, в деяких випадках схильні до ідеалізації. Вибір більш старшого друга обумовлюється потребою в опіці, керівництві, прикладі. Дружба з дорослими необхідна і бажана, але дружба з однолітками важливіше і міцніше, оскільки тут спілкування відбувається на рівних: з однолітками легше спілкуватися, їм можна розповісти все, не боячись глузувань, з ними можна бути таким, який є, не намагаючись здаватися розумнішим. Як зауважив французького психолога Б. Заззо, юність - одночасно щирий і самий нещирий вік. В юності найбільше хочеться перебувати в злагоді з самим собою, бути безкомпромісним; простежується необхідність повного і безоглядного саморозкриття. Але невизначеність і нестійкість уявлень про власне «Я» породжує бажання перевірити себе шляхом розігрування невластивих ролей, малювання, самозаперечення. Молода людина страждає від того, що не може висловити свій внутрішній світ, тому що образ його «Я» ще незавершена і неясний. У ранньому юнацькому віці виникають не тільки дружні зв'язки. З'являється нове почуття: любов. Її виникнення обумовлено: 1) статевим дозріванням, що завершується в ранній юності; 2) бажанням мати близького друга, з яким можна говорити на найпотаємніші теми; 3) потребою в сильної емоційної прихильності, розумінні, душевної близькості. Говорячи про міцність і тривалості любовних відносин, згадаємо слова А.С. Макаренко: «... молода людина ніколи не буде любити свою наречену і дружину, якщо він не любив своїх батьків, товаришів, друзів. І чим ширше ця нестатева любов, тим шляхетніше буде і любов статева ». Змінюються відносини з дорослими. Вони стають більш рівними, менш конфліктними, молоді люди починають більше прислухатися до думки старших, розуміючи, що ті бажають їм добра. Закохані юнаки і дівчата не так емоційно, як в підлітковому віці, реагують на зауваження батьків, що стосуються їх зовнішнього вигляду, роботи по дому, вчення. Відносини переходять в нову стадію: вони будуються так само, як між дорослими людьми. Новоутворення молодості (21-23-30 років) У цей період пізнавальні психічні процеси розвиваються нерівномірно. Інтелектуальний розвиток, людини, яка досягла молодості, проходить у взаємодії з формуванням або трансформацією її особистості. І хоч розвиток психофізичної функції на рубежі 25 років припиняється, інтелектуальний розвиток триває ще багато років. Доросла людина може самостійно контролювати хід свого інтелектуального розвитку і домагатися більших результатів, пов'язаних з працею або творчістю. Успішність людини залежить від ступеня його обдарованості, рівня освіченості і правильно обраного роду діяльності. Цей факт свідчить про те, що розвиток когнітивної сфери людини має індивідуально обумовлений характер. Головними проблемами в емоційній сфері, які вимагають обов'язкового дозволу саме в період ранньої дорослості, є досягнення ідентичності і близькості. Емоційна близькість в людських відносинах виступає як основа любові. Почуття любові має глибоко інтимний характер і супроводжується ситуативно, виникають і змінюються емоціями ніжності, захоплення, ревнощів, яка часто виражається у вигляді гніву, печалі, злості, образи, розчарування і інших емоцій. Любов охоплює досить широке коло емоційних явищ, що розрізняються глибиною, силою та іншими характеристиками: від порівняно слабо виражених відносин (симпатії) до цілком захоплюючих людину переживань, що досягають сили пристрасті. В молодості відбувається розвиток комплексу емоцій, таких як емоція батьківських відносин, що включають в себе радість від спілкування з дитиною, почуття прихильності і довіри, особлива чутливість до потреб дитини, почуття інтересу до дитини, захоплення і гордості за неї. В основному емоційна сфера людини в цьому віці вже сформована і стабільна. Роль мотиваційної сфери дуже велика, тому що в цей життєвий період людина вступає в доросле життя і йому треба буде розв'язати багато проблем, серед яких створення сім'ї, народження дітей, вибір професії. Створення сім'ї - дуже важливий крок у житті кожної людини, який обумовлюється наступними мотивами: любов, духовна близькість, матеріальний розрахунок, психологічна відповідність і моральні міркування. Від того, на які цінності орієнтується людина при створенні сім'ї, буде залежати її майбутнє. Ще одним важливим кроком, яким людина визначає своє майбутнє, є вибір професії. Людина, роблячи цей вибір, керується практичними міркуваннями, батьківськими установками, бажанням реалізувати свій творчий хист, інтересом до професії і орієнтацією на сформовану систему цінностей, яка може змінюватися з віком. Помічено, що ближче до 30 років на зміну романтично пофарбованим цінностям приходять більш практичні. Головними стають зовнішні фактори мотивації праці: заробітна плата і матеріальне заохочення. Людина вже реально оцінює свої можливості, коригує життєві цінності і рівень домагань. На самосвідомість, самооцінку, «Я-концепцію» впливають такі чинники: самовизначення особистості як сексуального партнера, чоловіка, батька, професіонала і громадянина. В даний період спостерігається нормативна криза 30-33 років. Він обумовлений неузгодженістю між життєвими планами і реальними можливостями людини. У цьому віці відбувається перегляд життєвих цінностей і незначні цінності відсіваються. Період молодості характеризується освоєнням професійної діяльності, самовдосконаленням, створенням сім'ї, вихованням дітей, особливостями організації вільного часу (дозвілля), яка дозволяє втілити в життя нереалізований потенціал особистості. Таким чином, кожна сфера людської активності характеризується специфічним характером діяльності та спілкування: праця - суспільно-корисною діяльністю, сім'я - концентрацією і різноманітністю міжособистісних відносин, дозвілля - реалізацією особистісного потенціалу. Провідним чинником розвитку в даний період є трудова діяльність, а головними завданнями ранньої дорослості стають самовизначення і створення сім'ї. Новоутворення зрілого вікового періоду (30-60) У 40-60 років людина виявляється в умовах, які психологічно відрізняються від колишніх. До цього часу вона набуває багатий життєвий і професійний досвід; діти стають дорослими і відносини з ними змінюються, починають носити інший характер; старіють батьки, яким стає необхідна допомога. В організмі людини починають відбуватися закономірні для даного віку фізіологічні зміни, до яких йому доводиться пристосовуватися. Ці зміни носять наступний характер: погіршується загальне самопочуття, зір, сповільнюються реакції, слабшає сексуальна потенція у чоловіків, жінки переживають період клімаксу, причому деякі переносять його дуже важко і фізично і психологічно. Спостерігається зниження характеристик психофізичних функцій, однак це не відбивається на функціонуванні когнітивної сфери людини. Працездатність залишається на тому ж рівні і дозволяє зберігати трудову і творчу активність. У цьому віці ще триває розвиток здібностей, пов'язаних з професійною і повсякденною діяльністю. У зрілому віці інтенсивність інволюції інтелектуальних функцій людини залежать від обдарованості і освіти, які протистоять старінню, гальмуючи інволюційний процес. Головним досягненням цього віку є набуття стану мудрості: людина вміє оцінювати події та інформацію в більш широкому контексті, ніж раніше, здатна справлятися з невизначеністю та ін. Емоційна сфера в цей час розвивається нерівномірно. зрілість - це період розквіту сімейного життя, кар'єри та творчих здібностей. Праця займає головну позицію і стає найважливішим джерелом людських почуттів. На емоційний стан починає впливати успішність трудової діяльності. У цьому віці люди більш схильні до стресу, ніж в роки молодості, нерідко страждають від депресії, переживають почуття самотності. Крім того, людина починає замислюватися про те, що смертна і його час минає. Змінюється структура мотивації, так як у людини з'являється бажання діяти без зволікання і тут же отримувати результат, тобто вона прагне відразу задовольнити свої потреби. Основними потребами є реалізація свого творчого потенціалу, необхідність передати свій досвід іншому поколінню, коригування діяльності, турбота про збереження близьких відносин з рідними і друзями, підготовка до спокійного і забезпеченого життя в старості. В результаті цього відбуваються осмислення і переоцінка життя в цілому, коригування сформованої системи цінностей в трьох сферах: особистої, сімейної та професійної. «Я-концепція» збагачується новими «Я-образами» з урахуванням мінливих ситуаційних відносин і варіації самооцінки. Суть «Я- концепції» - самоактуалізація в межах моральних правил і особистісних самооцінок. Для самооцінки характерна тенденція посилення когнітивного (пізнавального) компонента. Усвідомлене, зважене, реалістичне ставлення до себе веде до того, що знання про себе починають регулювати і вести за собою емоції, що адресуються до власного «Я». Самооцінки набувають узагальнений характер. Провідним видом діяльності стає праця, успішна професійна діяльність, яка забезпечує самоактуалізацію особистості. На перший план виходять проблеми допомоги дітям, відносини в родині, з чоловіком, стабілізуються. Так як дорослість - період активної праці, то людина весь свій вільний час в основному витрачає на роботу. У цей період спостерігається так званий «криза середини життя» (40-45 років). Людина переоцінює свої досягнення і критично оцінює себе. У багатьох виникає відчуття, що «життя пройшло безглуздо, і час уже втрачено». В результаті можуть розвинутися депресивні стани. Багато хто вважає, що кращі роки життя - це період до сорока років, а період після сорока - це гігантська «чорна діра», в якій належить провести залишок життя, що в цьому віці припиняються моральний ріст і розвиток людини, що людині «за сорок» доведеться розпрощатися з юнацькими мріями і планами щодо професійної кар'єри, сімейного життя, особистого щастя. Американський психолог Р. Кесслер вважає таку думку помилковою: «Все говорить про те, що середній вік - це найкращий час життя. Вас ще не турбують хвороби і нездужання похилого віку, і ви вже не мучитеся тривогами молодих людей: полюбить хтось мене? чи зможу я коли-небудь добитися успіху в своїй роботі? » Дослідники підтримують точку зору Кесслера і вважають кризу середини життя швидше винятком, ніж правилом. У багатьох людей перехід в середній вік протікає спокійно, вони вважають його періодом, пов'язаним з перевизначенням цілей. Дана переорієнтація передбачає порівняння себе з іншими людьми, ставити аналогічні цілі в тій самій професійній діяльності. Американський вчений К. Ріфф говорив: «Чим краще ваше психічне здоров'я, тим рідше ви порівнюєте себе з людьми, які змушують відчути вас неповноцінним». Однак даний вік для багатьох стає кризовим тому, що відбувається зростання суперечностей між цілісністю світогляду і однолінійністю розвитку, в результаті чого людина може втратити сенс життя. Якщо виникає криза, то єдиним виходом з положення стає набуття нового сенсу: в загальнолюдських цінностях, розвитку інтересу до майбутнього, до нових поколінь. Якщо людина буде «зациклюватися» на собі, то з часом його почнуть долати хвороби і розвинеться нова криза. Помічено, що кризи середини життя люди, схильні уникати самоаналізу, що не помічають змін у житті і організмі, що використовують механізм заперечення. Американські вчені відзначили, що криза середнього віку у заможних людей спостерігається частіше, ніж у малозабезпечених та представників робітничого класу. Новоутворення старості (55-60 - ...) Багато вчених називають період старше 60 років геронтогенеза, або періодом старіння. Вивченням цього віку займається наука геронтологія. Геронтологія - це область знань, що вивчає процес старіння людини. Старість є завершальним етапом життя людини. Люди, які досягли цього віку, підрозділяються на три групи: 1) люди похилого віку; 2) люди старечого віку; 3) довгожителі. Похилий вік вважається перехідним станом від зрілості до старості. Головною його особливістю є процес старіння, який генетично запрограмований. У цьому віці людина вже не такай сильна фізично, як раніше, зменшується загальний запас енергії, погіршується діяльність судинної та імунної систем, тобто відбувається загальне старіння організму. Більшість сенсорних функцій погіршується, тому відбуваються зміни в розвитку когнітивної системи. Найбільше страждають інтелектуальні функції. Динаміка цих процесів залежить від суб'єктивних факторів, особливостей особистості, області професійної діяльності. Пам'ять ґрунтується на логічних зв'язках, яка тісно пов'язана з мисленням, тому мислення літньої людини досить розвинене. В емоційній сфері з'являється неконтрольоване посилення афективних реакцій (сильне нервове збудження) зі схильністю до безпричинного смутку і сльозливості. Людина стає егоцентричним, менш чуйним, занурюється в себе; знижується здатність справлятися з важкими ситуацій. Відзначається, що чоловіки стають більш пасивними,