Зразок роботи
Вступ
Актуальність вивчення ревнощів як фактора любовних стосунків для сучасної психології полягає в тому, що ревнощі - це складне, суперечливе почуття. Незважаючи на те, що вони давно внесені в список пристрастей низинних, у свідомості сучасної людини зберігається повір'я: "Ревнує - отже любить". Мабуть, із цим з відносною часткою умовності можна погодитись. У розумних межах ревнощі природні, пояснювальні й навіть доцільні, вони є ознакою небайдужості, свідченням сильних почуттів і живих людських емоцій. Підсвідомо багато з людей вважають їх одним з доказів любові й нерідко сприймають позитивно. Ревнощі здатні приймати як природні форми (побутові подружні ревнощі), так і може доходити до афекту й перетворюватися в щиросердечну хворобу (марення ревнощів). Шкідливо не саме почуття ревнощів, а крайні форми їх прояву, що виходять за межі норми (підозрілість, необґрунтовані щиросердечні роздирання, образи, бажання помсти). Ревнощі приводять до проблем, розривам близьких стосунків, тому їх дослідження може послужити основою для розробки методів надання психологічної допомоги.
Незважаючи на те, що феномен ревнощів є предметом досліджень таких вчених, як Айванхов О., М.П. Куттер, соціолог Девіс, А.Н. Волкова, Т.М. Заславська, В.А. Гришин та інші, він є недостатньо дослідженим і потребує подальшого вивчення.
Ми визначили по Волковій А.Н. реакції ревнощів:
а) когнітивні реакції виражаються в прагненні аналізувати факт зради, шукати її причину, шукати винного (я - партнер - суперник), вибудовувати прогноз ситуації, простежувати передісторію, тобто створювати картину події;
б) афективні реакції виражаються в емоційному переживанні зради. Найбільш характерні емоції - розпач, гнів, ненависть і презирство до себе й партнерові, любов і надія;
в) поведінкові реакції виступають у вигляді боротьби або відмови. Боротьба виражається в спробах відновити стосунки (пояснення), втримати партнера (прохання, угоди, погрози, тиск, шантаж), усунути суперника, ускладнити зустрічі з ним, привернути увагу до себе (викликання жалості, співчуття, іноді кокетство).
1. Поняття і психологічна характеристика любовних стосунків
1.1 Психологічна сутність кохання
Любов - винятково складний об'єкт для психологічного аналізу. Насамперед, треба з'ясувати, чи відрізняється комплекс пов'язаних з нею почуттів від тих, які зв'язуються з іншими переживаннями, такими як дружба й секс.
Французький психолог Ж. Мезоннєв вивчив численні описи любові й дружби й позначив якісні розходження між "любовним" і "дружнім" часом і простором. "Любовний" час здається людям скороминучим, мінливим, позбавленим тривалості. Це "час, коли забувають про час", його ритм визначається "биттям серць". Життя, будні течуть як би мимо закоханих. "Дружній" час виглядає більше спокійним і однорідним.
Любов прагне до повного знищення відстані між люблячими, зливаючи їх в одне ціле. Навпроти, дружба, навіть сама інтимна, у силу свого духовного характеру припускає деяку делікатність і стриманість, збереження певної психологічної дистанції між друзями.
Таким чином, любов, любовні переживання являють собою самостійне явище, що не збігається ні із дружніми, і із сексуальними відносинами.
Цікавий той факт, що кохання з'являється в часи, коли жінка попадає під панування чоловіка [1]. Можна припустити, що кохання виникло в історії як психологічне відшкодування за жіноче рабство. Але цей підхід однолінійний.
Безперечно те, що народження кохання, як і інших людських почуттів, залежало від безлічі причин, головна з яких - духовне ускладнення людини, народження в ній нових ідеалів, підйом на нові щаблі етичного й естетичного розвитку. Входячи в життя людства, кохання міняє весь лад її цінностей. Це зовсім новий стимул людського поводження, і, з'являючись, він кидає свій відсвіт на всі інші стимули, зміщає їхню рівновагу, різко міняє пропорції. Простота людського життя тепер пропадає, народження любові заплутує, ускладнює індивідуальне життя, позбавляє її колишній ясності й цілісності. І здавна стало зрозуміло людям: кохання приносить людині не тільки світло, але й морок, воно не тільки піднімає, але й гнітить людини.
Кохання являє собою засіб соціалізації людини, залучення його в систему суспільних зв'язків. Кохання – це єдиний спосіб зрозуміти іншу людину в його найглибшій сутності [1]. Тільки в коханні й через неї людина стає людиною. Без кохання вона неповноцінна істота, позбавлена справжнього життя й глибини й не здатне не діяти ефективно, не розуміти адекватно інших і себе.
Кохання витлумачується як потяг, порив, натхнення, як воля до влади й разом з тим прагнення до вірності, як особлива форма творчості й одночасно стимул до творчості в різних областях, як предметне вираження глибин особистості і її волі, притім волі, готової вільно привести себе в рабство, як складне перетинання біологічного й соціального, особистісного й суспільно значущого, інтимного, затаєного й разом з тим відкритого, шукаючого, що претендує.
Кохання - не щаслива випадковість і не дарунок долі, а високе мистецтво, що вимагає від людини самовдосконалення, творчість і внутрішню волю [1]. Справжнє кохання рідке ще й тому, що багато хто не готов до неї й навіть боїться його, тому що воно вимагає «живої душі», самовідданості, готовності до вчинку, тривогу й турботу.
Якщо опитати людей, які почуття, наявні в них, вони можуть назвати, то в першу чергу буде назване почуття кохання. Філософи, психологи, фізіологи присвятили їй багато сторінок у своїх роботах. Вже в Древній Греції була розроблена типологія любові: ерос - стихійна й жагуча самовіддача, захоплена закоханість; філія - любов - дружба; сторге - прихильність, особливо сімейна; агапе - жертовне кохання, кохання до ближнього.
У древніх філософських навчаннях кохання виступає як космічна сила, подібна до сили тяжіння. Вона будує, гуртуюча, рушійна енергія світобудови. Навіть рух планет приписувалося коханню (через кілька сторіч Данте писав із цього приводу: «Кохання, що рухає сонце й світила»). Було створене навчання про всесвітню «симпатію» речей і природних сил. Цей погляд існував аж до часів Ґете.
Інша лінія розроблялася Платоном. У діалозі «Бенкет» він витлумачив кохання як почуттєву закоханість та естетичний захват перед чудовим тілом (звідси - платонічна любов) - з однієї сторони (це нижчий щабель сходів духовного сходження по Платону), і як абсолютне благо й абсолютна з іншої сторони (це вищий щабель сходів духовного сходження людини).
Один із ґрунтовних розглядів афекту кохання можна знайти в голландського філософа-матеріаліста XVII століття Б. Спінози. Відповідно до його поглядів, кохання до кого-небудь виникає внаслідок того, що людина, яка зробила добрий вчинок, робить іншому приємність. Таким чином, кохання у Спінози - це не обов'язково сильне почуття, а просто позитивне відношення до іншого, доброзичливість. Він показав залежність емоцій люблячого від емоцій коханої людини: «Хто уявляє, що предмет його любові одержав задоволення або невдоволення, той і сам також буде почувати задоволення або невдоволення, і кожний із цих афектів буде в люблячому тим більше або менше, чим більше або менше він в улюбленому предметі» [2]. Кохання породжує бажання мати й зберігати предмет своєї любові, доставляти йому всякого роду задоволення й заперечувати все те, що заподіює йому невдоволення. У свою чергу в улюбленого виникає відповідне емоційне відношення: «Якщо хто уявляє, що його хто-небудь кохає, і при цьому не думає, що сам подав до цього який-небудь привід... то й він зі своєї сторони буде кохати його. Якщо він буде думати, що подав справедливий привід для любові, то буде пишатися...» [2].
Тема кохання знайшла відбиття й у працях англійського філософа XVIII століття Д. Юма Він також розглядав кохання як позитивне відношення до людини, викликувана його доброзичливістю, знаннями, дотепністю й іншими достоїнствами, але на відміну від Б. Спінози, вважав, що причиною кохання є не людина, що доставляє нам задоволення, а сам її вчинок.
Песимістична філософія XIX століття, яскравим представником якої є А. Шопенгауер, прагнула викрити кохання. Так, Шопенгауер затверджував, що кохання між підлітками є обман, ілюзія, за допомогою якої ірраціональна світова воля змушує обманутих індивідів бути сліпими знаряддями продовження роду.
На рубежі XIX-XX століть 3. Фрейд спробував перевернути платоновську доктрину еротичного кохання. Визнаючи в ньому, як і Платон, єдину причину з'єднання полової пристрасті з духовним життям людини, це натхнення еросу він приймав не за кінцеву мету, а як обман, названого їм лібідо.
Э. Фромм пише, що «навряд чи будь-яке слово оточене такою двозначністю й плутаниною, як слово «кохання». Його використовують для позначення майже кожного почуття, не сполученого з ненавистю й відразою. Воно включає все: від любові до мороженого до любові до симфонії, від легкої симпатії до найглибшого почуття близькості. Люди почувають себе люблячими, якщо вони «захоплені» кимсь. Вони також називають любов'ю свою залежність і своє власництво. Вони справді вважають, що немає нічого легше, ніж любити, труднощі лише в тім, щоб знайти гідний предмет, а невдачу в знаходженні щастя й любові вони приписують своїй невдачі у виборі гідного партнера. Але всупереч всій цій плутанині й прийняттю бажаного за належне, любов являє собою досить специфічне почуття; і хоча кожна людська істота має здатність любити, здійснення її - одна із найважчих завдань. Справжня любов корениться в плодотворності, і тому властиво може бути названа «плідним коханням». Сутність його та сама, будь це любов матері до дитини, любов до людей або еротична любов між двома індивідами… Це - турбота, відповідальність, повага й знання» [1].
Турбота й відповідальність означають, що кохання - це діяльність, а не пристрасть, і не афект.
Акцентування уваги в коханні на турботі й відповідальності необхідні Э.Фромму для того, щоб обґрунтувати кохання до всього людства й конкретно до кожної людини, оскільки випробовувати пристрасть або емоції із приводу кожної людини нереально. Не випадково кохання до конкретної людини, по Фромму, повинна реалізовуватися через кохання до людей (людству). В іншому випадку, як він вважає, кохання стає поверхневим і випадковим, залишається чимсь дрібним. Повністю погоджуючись із тим, що слово «кохання» у повсякденному розумінні часом губить конкретний зміст (Ф. Ларошфуко, наприклад, добре помітив, що «у більшості людей любов до справедливості - це просто острах піддатися несправедливості») і що любов - не афект (якщо його розуміти як емоцію), важко визнати правоту Фромма щодо того, що любов - це діяльність, що проявляє лише в турботі, відповідальності (я б додав до них і такі поведінкові прояви, як ніжність, пещення). Все це наслідок любові, її прояв, а не її сутність. Сутністю же залишається почуття, тобто емоційно-настановне відношення до кого-небудь [1].
К. Ізард пише: «...Існує кілька різновидів кохання, однак мене не залишає відчуття, що всі вони мають щось загальне у своїй основі, щось, завдяки чому кожна з них важлива й значима для людини, щось, що проходить червоною ниткою через всі типи кохання...» [3].
Звісно, що бути прив'язаним до всіх людей неможливо, тому любов - це інтимна прихильність, що володіє великою силою, настільки великий, що втрата об'єкта цієї прихильності здається людині непоправної, а його існування після цієї втрати - безглуздим. Із цього погляду «любов» учителя до учнів, лікаря до хворих - це в більшості випадків не більш, ніж декламується абстракція, що відбиває прояв інтересу, емпатії, поваги особистості, але не прихильності. Адже прихильність - це почуття близькості, засноване на відданості, симпатії до будь-кого або будь-чого.
Є й інші крайні погляди на кохання. П.В. Симонов, правильно затверджуючи, що кохання - це не емоція й що залежно від обставин воно породжує різні емоції. «Кохання - це різновид потреби, потреби дуже складними, сформованими впливами соціального середовища, етикою й світоглядами даного суспільства», - пише він. Звичайно, у почутті кохання, особливо в її гострій стадії - закоханості, є присутнім потяг, що є різновидом потреби, але зводити кохання тільки до емоцій, значить сильно спростити цей феномен. Кохання проявляється в постійній турботі про об'єкт кохання, у чуйності до його потреб і в готовності задовольнити їх, а також при загостренні переживання цього почуття (сентиментальності) - у ніжності й пещенні. Які емоційні переживання супроводжують людині при прояві їм ніжності й пещення, сказати важко. Це щось неясне, майже ефемерне, що практично не піддається усвідомленому аналізу. Ці переживання те саме що позитивний емоційний тон вражень, що теж досить складно вербалізувати, якщо не вважати, що в людини виникає щось приємне, близьке до легкої й тихої радості [4].
Основним фактором в еволюційному розвитку кохання, є статеве розмноження, при якому самець і самка вносять у процес створення нової істоти рівна кількість генів, що забезпечує генетичну мінливість і, отже, є засобом необхідним для виживання групи.
Інший біологічний феномен, що зіграв особливу роль в еволюції емоцій - родинний відбір. Його визначають як процес, що забезпечує передачу певних ознак індивіда через його гени й гени його родичів. При цьому, вирішальне для еволюції значення грають риси, що представляють особливу цінність для окремого індивіда. Так існують певні докази про те, що родинний відбір вплинув на виникнення й розвиток альтруїстичного поводження в людини, важливим компонентом якого є здатність до емпатії. У свою чергу варто пам'ятати й про те, що істотною частиною емпатії є емоційне переживання, що входить у переживання любові.
Особливістю розвитку людини в онтогенезі є великий період залежності від батьків (особливо матері), від якої потрібна опіка й турбота про немовля. Захист і годівля дитини - свідчення любові.
Останньою біогенетичною причиною кохання в людини стали осілий спосіб життя й полювання. На зорі людства полювання було складною й ризикованою роботою: вона вимагала витримки й наполегливості, чоловіки були змушені скитатися по кілька днів удалині від будинку, перш ніж повернутися «до дому» до жінок і дітей зі свіжим видобутком. З огляду на що це була й фізично важка робота, вони поверталися додому не тільки обтяжені видобутком, але й виснажені погонею й т.п. Причиною, що змушувала їх відправлятися в довгий шлях додому, була прихильність до їхніх жінок і дітей.
Магістр