Розвиток концепцій біхевіоризму та «постбіхевіористична» революція в сучасній зарубіжній політології (ID:548327)

Біхевіоризм як напрямок в політології в середині ХХ століття досить міцно утвердився в наукових колах світу. Однак цей напрямок не надавав конкретні та вичерпні відповіді на усі питання, які цікавили дослідників, тому починає зароджуватися та поступово затверджуватися відповідна його критика. Так, наприкінці 60-х років XX століття американські політологи дійшли висновку про необхідність перегляду деяких існуючих положень біхевіоризму. Так, 2-6 серпня 1969 року в Нью-Йорку відбувся 65-й з'їзд Американської асоціації політичних наук (ААПНУ На з'їзді з доповіддю «Нова революція н політичній науці» виступив президент асоціації Девід Істон, заслужений професор Каліфорнійського університету). У його доповіді йшлося про постбіхевіоризм, про вимоги переглянути деякі положення біхеовіоріального підходу в політичних дослідженнях. Суть постбіхевіоріальної революції полягає в неприйнятті такого політичного дослідження і вивчення, яке прагне перетворити вивчення політики, політичну науку в більш жорстку наукову дисципліну, яка базується на методології природничих та точних наук. Постбіхевіоризм має розвивати політичну науку за новими напрямами і не повинен прагнути законсервувати або зруйнувати певні методологічні підходи. Це одночасно і рух як об'єднання різноманітних людей, а також інтелектуальна теорія [17, c. 21]. Потрібно відзначити, що основні положення постбіхевіоризму сформулював також Д. Істон. Вони мали такий вигляд: 1. Зміст дослідження соціальних проблем є важливішим, аніж найбездоганніше володіння технікою дослідження. 2. Надмірне захоплення дослідженням лише поведінки призводить до втрати зв'язків з реальністю. 3. Вивчення та розробка цінностей є невід'ємною частиною вивчення політики. 4. Політологи мають бути відповідальними перед суспільством і захищати людські цінності. 5. Знати означає діяти, втручатися в реальне життя. Ці принципи, на думку Д. Істона, відбивають лише основні характерні риси постбіхевіоріальної революції [18]. Теоретичні дослідження біхевіоріалістів, наукові здобутки політичних соціологів – Г. Моски, У. Парето, Р. Міхельса і М. Вебера, позитивістська методологія Д. Х'юма, О. Конта і Г. Спенсера сприяли формуванню в сучасній політичній науці також ортодоксальної парадигми. Постбіхевіоріальна теорія, а також концепції Г. Гегеля і К. Маркса в сукупності з принципом історизму лягли в основу протилежної – радикальної парадигми [1, c. 88]. Вихідним принципом постбіхевіоризму стала теза про те, що представники цього напряму мають залучатися до процесу оновлення суспільства й нести відповідальність за всіх інтелектуалів, за дієвість своїх знань; історична роль його представників як репрезентантів інтелектуального потенціалу полягає в тому, щоб захистити гуманістичні цінності людської цивілізації.