ОСОБЛИВОСТІ СЕКЦІЙНОЇ РОБОТИ З ЄДИНОБОРСТВ У ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОМУ НАВЧАЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ (ID:107664)

ВСТУП Актуальність. Сучасний розвиток дзюдо характеризується зростанням конкуренції на міжнародній арені, підвищенням вимог до техніко-тактичної підготовленості, особливо у зв`язку зі змінами умов змагальної діяльності, обумовлених постійним удосконаленням правил змагань [53]. Широке розповсюдження вітчизняної школи боротьби, а також значно досконаліші можливості науки і техніки, які дозволяють основним конкурентам детально вивчати особливості техніко-тактичної майстерності провідних українських спортсменів, обумовили необхідність постійного пошуку та ретельного вивчення, аналізу й узагальнення всього того величезного досвіду, який був накопичений як у нашій країні, так і за її межами з проблем розробки і наукового обґрунтування змісту та методики формування і удосконалення техніко-тактичної майстерності бійців на різних етапах багаторічного тренування [52]. Основні положення багаторічного тренування бійців, його етапи й зміст частково відображені в роботах В. С. Дахновського, С. С. Лещенко [17], О. О. Новікова та С. Н. Смоляра [46], Р. Петрова [49], Г. С. Туманяна [67], В. П. Кожарського та Н. Н. Сорокіна [27], Ю. А. Шахмурадова [72] та ін. При значній кількості досліджень і методичних робіт з техніки і тактики ведення бою необхідно відмітити, що однією з проблем теорії й практики дзюдо залишається відсутність розробленої методики навчання техніці на початкових етапах підготовки і питання удосконалення змісту й послідовності вивчення базової техніки. Ця проблема має постійну актуальність, яка пояснюється гострим суперництвом бійців на міжнародних змаганнях, розширенням арсеналу технічних і тактичних дій, наявністю великої кількості шкіл з різноманітною спрямованістю в технічній і тактичній підготовці спортсменів та частою зміною правил змагань[9,15,51]. Досягнення високих результатів в спорті неможливе без удосконалення системи початкового навчання, де важливо закласти основи правильного виконання техніко-тактичних дій. Нажаль в теорії дзюдо цьому питанню приділено мало уваги, переважна більшість досліджень проведено зі спортсменами високої кваліфікації. Методика початкового навчання в недостатній мірі враховує вікові особливості юних дзюдоїстів, багато в чому повторює методику навчання, яка використовується дорослими [23, 66]. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами Дослідження проведені у відповідності до цільової комплексної програми „Фізичне виховання – здоров’я нації” № 963/98, крім того, напрямок досліджень співпадає з основними положеннями „Проекту концептуальних засад подальшого розвитку фізичної культури і спорту в Україні”. Мета роботи: дослідити розвиток фізичних якостей дзюдоїстів 10-12 років на початковому етапі підготовки, як необхідну складову формування широкого арсеналу техніко-тактичних дій. Завдання дослідження 1. Провести аналіз програм початкового навчання для ДЮСШ і літературних джерел, що висвітлюють стан проблеми дослідження. 2. Вивчити зміст технічної підготовленості борців початківців. 3. Виявити зміст та об`єм базової техніки на початковому етапі підготовки у юних дзюдоїстів. Об’єкт дослідження: навчально-тренувальний процес в групах початкової підготовки з дзюдо. Предмет дослідження: особливості розвитку фізичних якостей дзюдоїстів на етапі початкової спортивної підготовки. Наукова новизна: - розглянуто проблему базової підготовки юних борців на початковому етапі занять; - проведено аналіз техніки дзюдо під час змагань; - виявлено базову техніку дзюдо, необхідну для оволодіння широким арсеналом техніко-тактичних дій. Практичне значення полягає в тому, що шляхом аналізу змагальної техніки дзюдо та існуючих програм для ДЮСШ виявлені базові прийоми початкового навчання в стійці і партері, тобто та мінімальна кількість прийомів, оволодівши якими, на базовому етапі, борці зможуть використовувати в різноманітних комбінаціях інші прийоми такого виду. Особистий внесок здобувача полягає у виявленні змісту та об’єму базової техніки дзюдо на етапі початкової підготовки, розвитку фізичних якостей дзюдоїстів – початківців, апробації результатів дослідження. Апробація результатів: Матеріали дослідження були предметом розгляду на Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні проблеми фізичного виховання і спорту різних груп населення» м. Суми, Сум ДПУ ім. А.С. Макаренка 24 - 25 квітня 2014 року. РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СПОРТИВНОЇ ПІДГОТОВКИ ЮНИХ БОРЦІВ - ДЗЮДОЇСТІВ 1.1. Аналіз проблем та перспектив розвитку дзюдо в Україні Кінець 20-го сторіччя відрізняється бурхливим розвитком Олімпійських видів спорту і міжнародних спортивних федерацій. До їхнього числа відноситься найбільш могутня й авторитетна міжнародна федерація дзюдо. Створене в другій половині IXX століття японським учителем Дзигаро Кано, дзюдо перестало бути тільки японською системою фізичного виховання й одержало широке поширення на всіх п'ятьох континентах земної кулі. В даний час більш 175 країн є членами міжнародної федерації дзюдо (IJF). Оригінальна і повна система дзюдо Дзигаро Кано складається з наступних розділів: ● кидки 7-ю частинами тіла по восьми напрямках; ● болючі прийоми на суглоби тіла (включаючи хребет і ноги); ● задушливі прийоми (на шию і тулуб); ● утримання (контрольовані утримання); ● нанесення ударів по життєво важливих нервових крапках. Міжнародні правила змагань по дзюдо обмежують застосування всієї техніки дзюдо, ґрунтуючись на тім, що змагальне дзюдо повинне бути безпечним для здоров'я спортсмена і реалістичним для об'єктивного суддівства. Тому що засновники дзюдо японці, те вся суддівська термінологія і назва техніки, використовувані IJF, японською мовою. Згідно прийнятим у Кодокані (міжнародний інститут дзюдо) правилам (1996) назви новим прийомам до техніку дзюдо мають право давати фізичні особи, що володіють найвищим ступенем визнання -10 Дан. Так загальноприйнята термінологія дзюдо історично склалася з наступних джерел: - інструкторів Кодокана, що мали 10-й Дан: Куизо Мифуне, Сакьюро Якояма, Сумиико Котани; - світової системи навчання, проведеної по п'ятьох принципах, розробленим Дзигаро Кано і названими їм “Гокио”, що включають 5-ть груп прийомів по 8 прийомів до кожній групі; - експертів дзюдо, що мають 10-й Дан як живучі в Японії, так і за кордоном, таких як Гуньі Койзуми в Великобританії чи Миконосуки Каваиши у Франції; - технічних прийомів дзюдо, включених у “ката” (заздалегідь обумовлена система рухових дій), розроблені засновником дзюдо Дзигаро Кано. Кодокан випускає періодично офіційно визнаний список технічних прийомів дзюдо (у стійці й окремо в боротьбі лежачи ). Ротація технічних прийомів до Токіо відбувається в Кодокане дуже повільно, що гальмує розвиток змагальн дзюдо, його видовишність (барвиста демонстрація двобоїв дзюдоїстів, одягнених у різнобарвне кимоно по телебаченню), конкурентноздатність з ударними бойовими мистецтвами. Так на виконкомі IJF (Міжнародної Федерації дзюдо), що відбувся у Макухари (Японія) вересень 1995р. було відхилене пропозиція Європейського союзу дзюдо про проведення найбільших світових змагань Чемпіонати Світу й Олімпійські турніри - у різнобарвних кимоно. Суддівський департамент IJF позитивно відгукнувся про використання кольорових кимоно, тому що при цьому значно зменшується кількість помилок у виявленні переможця. Лише тільки на конгресі IJF у Парижеві в 1997р. японське “вето” удалося перебороти. З огляду на названі обставини. Міжнародна Федерація дзюдо (IJF) випускає свій офіційний реєстр техніки (The Official Technique List of the International Judo Federation). Це видання призначене в основному для суддів дзюдо, але об'єктивно відбиває динаміку розвитку дзюдо у світі. Так у групі Leg Throws (техніка ногами) на третій позиції з'явилася оригінальна техніка нашої колишньої радянської школи боротьби “HABARELLI” (одноопорні кидки в різні напрямки з захопленням пояса зверху, штанів кимоно і підсадами “маховою” ногою). У недалекому майбутньому варто очікувати поява в суддівському реєстрі IJF такої високоефективної змагальн техніки як: “SMADGA-KOGA” (кидки через спину з захопленням однієї руки і штанів кимоно зворотним захопленням). “JEON” (кидки через спину з колін із глибоким сідом з просмикуванням руки, рук між ніг) “KOSMYNIN”(зашагиванння з кидком через груди) і деяких інших. Інтерес для нашої школи дзюдо представляють біомеханічні принципи, закладені японцями в назвах техніки в системі Гокіо (табл. 1). Таблиця 1 Техніка в системі Гокіо № п/п Найменування техніки Японо-англійська назва Розшифровка назви техніки 1 Техніка Гаку Gake - hooking Техніка зачепів 2 Техніка Гари Gari - reaping Техніка підсікання 3 Техніка Хараи Harai - sweep Техніка підмітання 4 Техніка Макікомі Makikomi - winding Техніка скручування з обертанням 5 Техніка Гурума Guruma - wheel Техніка перекриття ноги 6 Техніка Тцурікомі Tsurikomi - lift Техніка витаскування, вивудження 7 Техніка Сукаші Sukashi - slip sidestep Техніка ковзання кроком убік 8 Техніка Гаеші Gaeshi - counter Техніка контрприйомів 9 Техніка Чошіваза Choshiwaza - timing technique Техніка вибору часу проведення прийомів У науковій проблематиці, зв'язаної з вивченням дзюдо, можна виділити три основних напрямки (люди, їхня діяльність, умови сприятливі діяльності - виходячи з теорії діяльності): 1. Дослідження, зв'язані з моделями і модельними характеристиками дзюдоїстів на всіх етапах багаторічної підготовки в дзюдо. 2. Дослідження змагальн діяльності дзюдоїстів на всіх етапах багаторічної підготовки в дзюдо. 3. Дослідження засобів і методів підготовки дзюдоїстів. Перша група досліджень повинна допомогти рішенню двох основних задач: - дослідження характеристик дзюдоїстів високого класу (модельних характеристик), їхнього оптимального сполучення, необхідного для демонстрації високих спортивних результатів у дзюдо; - установлення закономірностей змін характеристик дзюдоїстів у процесі багаторічного тренування - від новачка до майстра спорту міжнародного класу (тобто встановлення оптимальних етапних модельних характеристик дзюдоїстів). В другій групі дослідницьких задач мова йде про комплексне вивчення діяльності дзюдоїстів в умовах змагань, а також про дослідження впливу змагальн діяльності на психіку й організм спортсменів. Тут можна виділити наступні основні напрямки: 1). Аналіз дій (поводження) спортсменів під час змагань і між ними. Дослідження комплексу показників техніко-тактичної підготовленості дзюдоїста, обумовлений в умовах змагань і адекватно відбиває основні сторони його майстерності. Необхідно дати відповідь на питання, який повинна бути технічна підготовленість дзюдоїстів на кожнім з етапів багаторічної підготовки? При цьому, приймаючи в увагу, що оптимальна модель дзюдоїстів високого класу визначається наступними моментами: ● наявністю не менш п'яти доведених до досконалості прийомів, що відносяться до чотирьох (і більш) кваліфікаційних груп технічних прийомів дзюдо; ● високою тренованістю, що дозволяє дзюдоїсту протягом усього змагання вести сутички на досить високому рівні інтенсивності, починаючи в середньому по трьох-чотирьох спроби в хвилину, дві-три з який оцінюються суддями, у результаті чого кількісний показник ефективності досягає величини не менш 0,65; ● результативністю, рівним 332 балам [1], що еквівалентно “іпону” (чистій перемозі), при якісному показнику ефективності не менш 166 балів, що еквівалентно “ваза-арі” (підлога перемоги). 2). Аналіз техніки дзюдо. Зрозуміло, такий аналіз може мати різну глибину дослідження кінематичних і динамічних даних. При нинішньої щодо малої вивченості біомеханічних основ техніки дзюдо можуть виявитися науково цікавими і практично корисними дослідження техніки, виконані при відносно невисокій апаратурній оснащеності біомеханічного експерименту, але отримані в двобоях з активно опірним суперником. Тут великі перспективи відкривають відеокомп'ютерні дослідження змагальн діяльності. Крім згаданих, ще два напрямки досліджень змагальн діяльності викликають науковий і практичний інтерес: - дослідження фізіологічних і біомеханічних реакцій організму, викликаних змагальн діяльністю; - вивчення психічної діяльності дзюдоїстів у період змагань. У третьої, найбільш великій групі питань, зв'язаних з дослідженням підготовки дзюдоїстів, найбільш актуальні наступні: 1). Проблема добору дітей у дзюдо. 2). Початкове навчання техніці дзюдо. 3). Дослідження багаторічної підготовки дзюдоїстів. Проблематика, зв'язана з багаторічною підготовкою, недостатньо розроблена в більшості видів спорту. Відносна молодість українського дзюдо збільшує існуючі труднощів. Основними питаннями, що підлягають дослідженню, тут є структура багаторічного тренування і спрямованість занять на її окремих етапах. Для правильного їхнього рішення важливу роль грають знання про вікову динаміку спортивних досягнень і факторів, її визначальних. Проблема добору дітей у дзюдо не постає так гостро на відміну від видів спорту, де результат визначається відносно невеликим числом факторів. У дзюдо спортивні досягнення залежать від великого числа функціональних властивостей і якостей, деякі з який можуть взаємно компенсувати один одного. Тому процес добору багаторівневий, розтягнуть на кілька років. Початкове навчання техніці дзюдо. У багаторічній техніко-тактичній підготовці дзюдоїстів виділяють як мінімум чотири послідововних етапи: а) формування основ ведення єдиноборства; 6) формування базової техніки; в) формування комбінованого стилю ведення боротьби, г) індивідуалізація підготовки. Перші два етапи закладають фундамент майбутньої техніко-тактичної майстерності. Техніка виконання рухів, раціональна для всіх спортсменів, як відомо, називається стандартної. Індивідуальна техніка, змінена в залежності від особливостей спортсмена, не повинна спотворювати основу рухової дії. Для формування свого спортивного стилю дзюдоїст повинний мати високий рівень стандартної техніки (школи). Розглядаючи систему початкового навчання з цього погляду, неважко помітити, що система підготовки українських дзюдоїстів має серйозні вади. Становлення стандартної техніки за рубежем досягається за допомогою “ката”. Ці рухи формують точне артистичне виконання рухів ногами, руками, тілом. Прийнята в українській школі дзюдо система навчання заснована на формуванні відразу цілісної індивідуальної (не завжди правильної) техніки. Дотепер недостатньо розроблена послідовність навчання базової техніки дзюдо. Тренери навчають юних спортсменів кожний на свій лад. Це приводить до безсистемності, утраті якості і темпу навчання. Іноді спортсмени, що досягли високих результатів, не можуть досить правильно показати кидки, що входять до складу базової техніки дзюдо. Багато питань, зв'язані з початковим навчанням техніці дзюдо, ще чекають свого рішення. 1). Побудова річних циклів тренування. У рамках багаторічного тренування завжди виникає необхідність у розробці тренувальних планів на щороку. Вони не можу бути однаковими на початкових і наступних роках підготовки. Однак конкретні питання, зв'язані з побудовою річних циклів ще чекають свого рішення. 2). Дослідження підготовки дзюдоїстів високого класу до відповідальних змагань, перехід від узагальнених моделей підготовки до розробки індивідуальних модельних характеристик - вимагає самої пильної уваги фахівців дзюдо. 3). Дослідження, зв'язані з завершальним етапом багаторічної підготовки, участь у змаганнях серед ветеранів, спад спортивних результатів - процес природний, викликаний в основному біологічними процесами старіння в організмі. Однак припинення спортсменом активних занять у великому спорті не повинне приводити до втрати інтересу до нього, а також до активної участі у високопродуктивній праці. Це питання залишається ще мало вивченим. 4). Дослідження організаційно-методичних питань підготовки дзюдоїстів. Тут зважується зараз майбутнє українського дзюдо. Це питання створення сучасних життєздатних клубів, залучення спонсорів, розробка правових норм діяльності спортивних організацій з податковими адміністраціями і т.д. 1.2. Базова техніка Дзюдо. Дзюдо почало свій розвиток у Японії 1882 року, коли в Токіо 21-річний японець Дзігоро Кано (1860-1938) відкрив школу дзюдо "Кодокан". Дзюдо було сформовано на основі одного із східних одноборств "джиу-джитсу". Дзігоро Кано узагальнив досвід роботи різних шкіл, систематизував кращі прийоми, вилучивши небезпечні для життя прийоми, створив боротьбу дзюдо ("мякий шлях"). У 1886 році в Японії був проведений турнір між школами східних одноборств, в результаті якого школа Дзігоро Кано отримала репутацію найкращої. Першу школу дзюдо в Європі у 1889 році Кано відкрив у Франції. У 1956 році в Токіо пройшов перший чемпіонат світу, в якому взяли участь представники з 21 країни. Вперше дзюдо увійшло в програму Олімпійських ігор у 1964 році, спортсмени змагалися у 4 вагових категоріях. ДЗЮДО це складно-координаційний, ситуаційний, швидкісно-силовий вид спортивних одноборств, суть якого зводиться до поєдинку двох спортсменів дзюдоїстів, кожен з яких прагне отримати перемогу за допомогою техніки боротьби стоячи (кидки) або техніки боротьби лежачи (больові прийоми, удушаючі прийоми, утримання) у відповідності з Правилами змагань. Поєдинки в дзюдо проводяться на спеціальному килимі, який називається татамі. Кожен поєдинок починається та закінчується поклоном обох дзюдоїстів один одному. Змагання, як правило, проводяться за олімпійською системою з втішальними зустрічами від півфіналістів або за коловою системою чи за змішаною системою. Учасники змагань діляться за ваговими категоріями. У юнаків та дівчат існує по 9 вагових категорій. Костюм дзюдоїста називається дзюдога та складається з трьох частин: куртка, штани та пояс, колір якого визначає рівень технічної підготовленості дзюдоїста. Дзюдога повинна бути синього кольору в учасника, якого викликають першим та білого кольору у другого учасника. Суддівство поєдинку здійснює бригада суддів, у склад якої входить арбітр та два бокових судді. Поєдинок завжди починається з положення стоячи за командою арбітра «ХАДЖИМЕ». При необхідності зупинити поєдинок арбітр оголошує команду «МАТЕ». Після сигналу про закінчення поєдинку арбітр дає команду «СОРО-МАДЕ». При однакових оцінках дзюдоїстів в кінці поєдинку або відсутності їх, надається додатковий поєдинок «ГОЛДЕН СКОР», який продовжується до першої оцінки або до першого покарання. Якщо поєдинок «ГОЛДЕН СКОР» закінчився без оцінок, переможець визначається рішенням бригади суддів «ХАНТЕЙ». Оцінки на змаганнях мають чотири рівні: Вища оцінка «ІППОН» (чиста перемога) оголошується арбітром та поєдинок зупиняється, якщо виконана технічна дія відповідає наступним критеріям: а) коли дзюдоїст кидає суперника на більшу частину спини зі значною силою та швидкістю, здійснюючи контроль атакуючого дзюдоїста; б) коли дзюдоїст втримає свого суперника в положенні утримання 25 секунд; в) коли дзюдоїст двічі похлопає рукою або ногою чи промовить «МАІТА» (здаюсь) при виконанні йому утримання, удушаючого або больового прийому. Оцінка «ВАЗА-АРІ» (пів перемоги) дається за виконану технічну дію, яка відповідає наступним критеріям: а) коли дзюдоїст кидає суперника, здійснюючи контроль, але в кидку частково відсутній один з трьох елементів, необхідних для оцінки «ІППОН»; б) коли дзюдоїст втримає свого суперника в положенні утримання 20-24 секунди; Якщо дзюдоїст отримує другу оцінку «ВАЗА-АРІ», арбітр оголошує його переможцем «ВАЗА-АРІ АВАСЕТ ІППОН». Оцінка «ЮКО» оголошується, якщо виконана технічна дія відповідає наступним критеріям: а) коли дзюдоїст здійснюючи контроль, кидає суперника на бік; б) коли дзюдоїст втримає свого суперника в положенні утримання 15-19 секунд. Оцінка «КОКА» оголошується, якщо виконана технічна дія відповідає наступним критеріям: а) коли дзюдоїст здійснюючи контроль, кидає суперника на одне плече або на стегно чи сідниці; б) коли дзюдоїст втримає свого суперника в положенні утримання 10-14 секунд. При незначних порушеннях спортсмен отримує покарання «ШИДО», яке являється теж оцінкою. Коли спортсмен отримав три «ШИДО» на четвертий раз йому оголошується дискваліфікація «ХАНСОКУ-МАКЕ». При грубому порушенні, він зразу отримує дискваліфікацію «ХАНСОКУ-МАКЕ». Колір пояса в залежності від рівня кваліфікації: 5 кю – жовтий пояс - 2 юн.р.; 4 кю – оранжевий пояс - 1 юн.та 3 сп.р.; 3 кю – зелений пояс - 2 сп.р.; 2 кю – синій пояс - 1 сп.р.; 1 кю – коричневий пояс - КМС; 1-5 дан – чорний пояс - МС, МСМК, ЗМС; 6-10 дан – червоний пояс. 1.2. 1. Поняття базової техніки та її значення в удосконаленні техніко-тактичної майстерності Дзюдо – спорт, основа якого полягає в тому, щоб перемогти суперника фізичною, технічною і тактичною перевагою. Дзюдо включає різноманітні прийоми, що вимагають великої спритності і координації рухів. Контакт між суперниками починається з моменту захоплення спортивного костюма – кімоно, або атакуючих дій. Техніка Дзюдо складається з чотирьох частин: ударів в стійці, кидків, боротьби лежачи і боротьби стоячи. В положенні стоячи боєць кидає суперника на спину в будь-якому напрямку швидко і досить сильно. Для боротьби лежачи характерні три силових прийоми: утримання, удушення, больові прийоми. У першій группі прийомів ефект визначається часом утримання, при удушенні – діючим короткочасним обмеженням припливу крові в мозок і при больовому прийомі – болем у будь-якому суглобі. Ліктьовий суглоб обраний насамперед через те, що в цьому місці найвища чутливість до болю, навіть при малому поштовху. Суглобні пропріоцептори сприймають біль, і ефект інтенсивно сигналізується в мозок. Це і припускає найменше ушкодження даного суглоба. У техніку Дзюдо входять й інші типові елементи: різні способи пересувань по ковру, прийоми самостраховки, ритуал вітання, сигнал про здачу і т.д. Слово “база” (з грецької “базис”) означає “фундамент”, “основа”. Не тільки в Дзюдо, а і в будь-якому виді спорту чим би ви не займалися, не майте надію досягти успіхів без знання бази. Початкові базові знання: 1. Техніка Дзюдо; 2. Складові частини Дзюдо; Є два методи опрацювання базової техніки Дзюдо – рандорі та ката. Ката – це форма роботи, де атака та захист обумовлені завчасно. Рандорі – це вільно вибрані атака і захист. Різновиди ката: - ката кидків – 15 елементів. - ката партера – 15 елементів. - ката рішучих рухів – 20 елементів. - ката гнучкості – 15 елементів. - ката давнього стилю – 21 елемент. Базові рухи: Стійки: 1. Вихідне положення. Звичайне положення корпусу з рівномірним розподіленням напруження по тілу. Лівостороннє і правостороннє вихідне положення. 2. Захисна позиція (ноги ширше ніж у вихідному положенні, коліна зігнуті, корпус нахилений вперед ). Захвати: 1. Захват з основної стійки; 2. Захват із захисної стійки. Переміщення. Переміщення вперед, назад, ліворуч, праворуч в залежності від обставин та ситуації (поперемінний крок, ковзаний крок, одна нога весь час попереду, друга позаду ). Виведення з рівноваги. Щоб виконати цей прийом, необхідно спочатку привести суперника в нестійке положення. Це один з основних базових принципів Дзюдо. Виведення з рівноваги можливе по одному з восьми напрямків. Контроль корпусу – це властивість пересуватися в більш зручному положенні, як при захисті, так і при атаці, при цьому зберігає власну стійку і рівновагу ( вперед, назад, поворот на рух вперед, поворот на рух назад). Також нам відоме, що до базових рухів відносяться страхування. Техніка правильного падіння, котра дозволяє звести до мінімуму можливості пошкодження при падінні, як при самостійному, так і на кидку суперника [2]. Основні елементи техніки: • стійка; • захват • пересування • повороти • падіння Вивчення техніки окремого виду спорту на основі відокремлення та засвоєння базових дій у переважної більшості дослідників не викликає сумнівів. Підтвердженням цьому є робота Н. Г. Озоліна, де автор, звертаючись до завдання раціональної добудови навчальних програм з акробатики, висуває як одну з актуальних проблем оволодіння руховими навичками, які органічно входять до структури переважної більшості акробатичних вправ. Він підкреслює, що дане формування рухових навичок дозволяє на основі простого навчати складному [47]. Новий підхід, який ґрунтується на дидактичному принципі – від простого до складного, пропонує І. І. Аліханов [2]. Він вважає, що базова техніка – це сукупність базових прийомів різних груп. Під базовими прийомами він розуміє варіанти прийомів, які відбивають структуру своїх груп, є простими у вивченні і на їх основі в майбутньому засвоюють інші варіанти прийомів. В. Н. Платонов [52] до базових відносить рухи і дії, які складають основу техніки даного виду спорту, без яких неможливо ефективне проведення змагальної боротьби з дотриманням існуючих правил. Засвоєння базових рухів, вважає він, є обов’язковими для спортсмена. Підхід, орієнтований на кінцевий результат – успішний виступ в змаганнях, і який підкреслює зв’язок техніки і тактики, пропонує О. О. Маркіянов [35]. На його думку, “під базовою технікою і тактикою слід розуміти мінімальний обсяг рухів із різноманітних груп класифікації, засвоєння яких забезпечує формування необхідної техніки і тактики та створює передумови швидкого вивчення будь-якого нового руху зі змісту розширеної (усієї основної) техніки і тактики боротьби. Тобто, визначення базової техніки надається з точки зору біомеханічного взаємозв’язку дій з урахуванням необхідності забезпечення ефекту позитивного перенесення [14]. Для визначення базової техніки, відмічають автори, важливо враховувати застосування і результативність техніко-тактичних дій в змагальних поєдинках. 1.3. Зміст і послідовність техніко-тактичної підготовки дзюдоїстів. Як засіб фізичного виховання Дзюдо направлений на розвиток сили, вміння повністю розкрити свої можливості. Існує чотири розділи техніки Дзюдо: кидки, боротьба лежачи, боротьба стоячи та бойовий розділ. Кидки: Кидки без падіння кидаючого поділяються на три групи: 1. Виконуючи руками (передня підніжка, кидок через спину, “мельниця”, виведення з рівноваги ривком, виведення з рівноваги ривком становлячись на коліна, інші прийоми проводяться в основному руками). 2. Стегнові (кидок через стегно з обхватом спини, підхват під залишену ногу, кидок через спину і стегно з захватом за комір, підсад гомілкою, кидок через спину і стегно із захватом руки під плече). Кидок у відповідь на намагання провести кидок через стегно, інші прийоми в основному проводяться стегном. 3. Виконуючи ногами (підсікання в коліні, зачеп з внутрішньої сторони, відхват, передня підсічка, підсічка в темп кроків, бокова підсічка під дві ноги, бокова підсічка, підсічка з внутрішньої сторони, задня підсічка, кидок через ногу, підхват під одну ногу, інші прийоми, котрі проводяться в основному ногами). На нашу думку, технічна підготовленість характеризується ступенем освоєння спортсменом системи рухів, що відповідають особливостям даного виду спорту і високих результатів, що забезпечують досягнення. Боротьба Дзюдо відноситься до видів спорту з надзвичайно складною і різноманітною технікою рухів. Складовими техніки боротьби є основні прийоми і стійки, їхні модифікації, складні техніко-тактичні дії (комбінації і контрприйоми), елементарні дії (пересування, захоплення, виведення з рівноваги, страхоуввання і самострахування). Задачі, що випливають з особливостей змагальної діяльності Дзюдоїстів. Нам відомо, що необхідно приділити більше уваги технічній підготовці на початковому етапі тренувального процесу. Значимість доцільної побудови процесу технічної підготовки юних бійців загострюється тим, що недоліки в цьому компоненті не дуже помітні в юному віці. Відбувається це тому, що цей пробіл компенсується за рахунок високого рівня фізичної підготовки. Однак недоліки в юнацькому віці, пробіли в техніці виявляються навіть у спортсменів високого класу, причому помилки допущені на ранніх етапах важко, а іноді неможливо надолужити. Адже, з одного боку сформована неправильна навичка заважає створенню нового, правильного, з іншого боку час, зручний для формування спритності, що є основою техніки, упущено. Таке положення накладає велику відповідальність на технічну підготовку юного спортсмена. Як було визначено в попередньому розділі, підвищення якості тренувального процесу (і зокрема виявлення базової техніки) диктує необхідність вивчення змагальної діяльності. Першорядне значення в структурі змагальної діяльності, на думку А. Г. Левицького, має елементарний набір техніко-тактичних дій спортсменів. Ми вважаємо, цей елементарний набір техніко-тактичних дій можна назвати базовим [32]. Згідно з думкою Г. С. Туманяна [66] у процесі навчання необхідно виділити базові і додаткові рухи. До базових відносяться рухи і дії, що складають основу технічної оснащеності панкратіону. Освоєння базових рухів є обов’язковою умовою. Додаткові рухи і дії – це елементи окремих дій і варіанти базових рухів, характерні для конкретного спортсмена в зв’язку з їхніми індивідуальними особливостями. Додаткові рухи і дії формують індивідуальний стиль ведення сутички. На початковому етапі підготовки спортсмена головною задачею є формування бази рухів. Відомо, що використання окремих прийомів у Дзюдо, як правило, не приводить до очікуваного ефекту. Тому застосовуються складні тактичні дії. У зв’язку з необхідністю формування комбінаційного стилю боротьби на початковому етапі підготовки до складу базової техніки включаються сполучення або комбінації, що складаються з базових прийомів. Ефективність комбінацій в сутичці веде за собою зниження стійкості суперника в результаті першої атаки. Найчастіше комбінації і плануються так, щоб у результаті зберегти стійкість у конкретному напрямку. Першою передумовою формування технічної майстерності є висока якість початкового навчання, що укладає необхідність корінного переучування. У боротьбі на основі структуризації конфлікту двобою в спортивних єдиноборствах В. Л. Дементьєв і О. Б. Малков [19] виділяють обсяг достатньої і необхідної техніки. Обсяг достатньої техніки передбачає мінімальну сукупність технічних дій, що забезпечують борцям рішення тактичних задач, що виникають у двобої. Цей обсяг аналогічний елементарному наборові техніко-тактичних дій, тому що дозволяє вести єдиноборства із суперником, але ще не є необхідним обсягом для досягнення спортивної майстерності. «Обсяг необхідної техніки являє собою сукупність технічних дій, що спортсмен може засвоїти з обліком конкретного тренувального процесу і його індивідуальних особливостей»[10]. Поряд із класичними принципами свідомості й активності, систематичності і послідовності, наочності і доступності, на думку Р. Петрова [49], необхідно виділити ще два принципи: принцип наступності і перспективності. Техніко-тактичне озброєння, вважає він, повинне відповідати індивідуальним особливостям юних бійців і прогностичному еталонові майбутніх чемпіонів з витіканням 4-6 років. На думку Р. Петрова, немає однозначної схеми для вказівки послідовності вивчення прийомів, тому існують різні точки зору: - вивчення прийомів за принципом «від простого до складного»; - вивчення декількох прийомів боротьби в партері, а потім у стійці; - оглядове вивчення широкого кола типових прийомів з різних кваліфікаційних груп; - кругове вивчення прийомів по групах; - вивчення обмеженого числа прийомів; - раннє вивчення ефективної техніки. Доцільним, на думку Р. Петрова, є вивчення прийомів за принципом «від простого до складного», насамперед на основі широкого кола типової техніки, поступово звужуючи технічний діапазон і акцентуючи увагу на перспективних і зручних для спортсмена прийомах. В. В. Петровський [48] розглядаючи дане питання, відзначив, що існує два основних способи визначення послідовності вивчення прийомів боротьби: 1. концентричне вивчення, тобто послідовне вивчення прийомів з різних класифікаційних груп технічних дій, при проходженні основних прийомів із усіх груп, повернення до первісної групи і вивчення в цій же послідовності, але вже інших прийомів з цих груп (таке вивчення рекомендується проводити на заняттях у ДЮСШ); 2. лінійне вивчення – спортсмени спочатку освоюють усі прийоми з першої групи, а потім усі прийоми з другої групи і т.д. (таке вивчення проводиться на семінарах і зборах тренерів і в спеціальних фізкультурних навчальних закладах) [48]. Щодо концентричного методу, Г. С. Туманян і Я. К. Коблев [68] вважають оптимальним будувати послідовність навчання в такий спосіб. Застосування концентричного методу передбачає наявність класифікації рухів, у якій визначене число класифікаційних груп. Класифікаційні групи систематизовані за педагогічними правилами, тобто складність рухів збільшується від першої до останньої групи, а усередині кожної групи – від першого до останнього руху [16,17]. Таку класифікацію систематики рухів автори вважають педагогічно виправданої, тому що з її допомогою можна ефективно вирішити питання про вибір найбільш раціональної послідовності розучування визначеної системи рухів. Однак строге дотримання цих дидактичних правил не є завжди оптимальним, тому що в процесі навчання, як вважають автори, іноді бувають необхідними відхилення. Дане положення відзначає і Л. П. Матвєєв, який вказує, що іноді виправдано йти від більш складних структур до менш складних, коли це посильно для тих, хто займається [22]. Як ми бачимо, питання про класифікації, її дидактичній розробленості і педагогічній виправданості, є центральним при застосуванні концентричного методу. Від того, наскільки об’єктивно розроблена класифікація техніки, її основні технічні дії (прийоми), залежить визначення раціональної послідовності їхнього вивчення в процесі багаторічного тренування. Основи класифікації техніки так само, як і термінології, цей вид єдиноборства одержав у спадщину від декількох стародавніх шкіл джиу-джитсу разом із самими прийомами, що склали її кістяк. Як майже кожна класифікація досить складної системи, вона давалася умовно. А властива їй архаїчність ніяк не дозволяє вважати її досить зручною і практичною. Якщо бути точним, слід зазначити, що класифікації в нашому розумінні цього слова в греків власне кажучи не мається. Вони просто виділяють визначені групи прийомів, поєднуючи деякі з них у більш великі відділи. Технічний арсенал Дзюдо поділяється на дві основні частини: техніка боротьби стоячи, під якою мається на увазі виконання кидків, і техніка боротьби лежачи. Особливо вагомі спеціальні розділи, присвячені різним видам стійок, захоплень за кимоно партнера, дистанцій у боротьбі, способів виведення супротивника з рівноваги, при падінні. З логічної точки зору усі вони, імовірно, повинні були бути об’єднані з технікою кидків у єдиний комплекс ведення бою в стійці. Техніка проведення кидків поділяється на дві групи у залежності від того, чи залишається сам той, хто виконує кидок, на ногах, чи для проведення кидка теж опускається на татамі. У свою чергу, кидки, при яких виконуючий кидок сам залишається стояти, підрозділяються на кидки, що виконуються рухом ніг, рухом рук, і за допомогою стегна або пліч. Так звана жертва – це падіння того, хто здійснює кидок в даному випадку назване падіння самого, що кидає(таким чином, значення слова жертва тут близьке за змістом, яке йому надається в шахах). Кидки з власним падінням підрозділяються на два види: з падінням на бік і на спину. Опис будь-якого кидка в посібниках по боротьби містить три стадії: виведення з рівноваги, підготовка, підхід до кидка і його безпосереднє виконання. У таких описах прийняті терміни боєць, що проводить прийом, і боєць, на якому прийом відпрацьовується. Що ж стосується прийомів, застосовуваних у партері: утримання, удушливі захоплення, болючі прийоми. 1.4. Формування тренувальної програми всебічного розвитку фізичних якостей Зміст тренувального процесу включає розподіл засобів і методів протягом певного часу в конкретному їх поєднання. Функціональна обумовленість застосування тренувальних засобів складає основу тренувальних програм. Послідовність їх побудови визначає той чи інший рівень цілісності, що викликає вибірковий розвиток спеціалізованої функції. В ідеальному варіанті кожна тренувальна програма має адекватну відповідь з боку органів і систем організму [36]. Сумування цих змін протягом певного часу дозволяє набувати нові якості. В основі методики побудови тренувальних програм круглорічного тренування лежать моделі макроциклів, періодів, етапів, мезоциклів та мікроциклів. Кожна тренувальна програма складається із двох частин: зовнішньої – комплексу впливів і внутрішньої – комплексу реакцій органів і систем організму людини у відповідь на даний вплив. Всі програми мають свою структуру, що відповідає поставленим завданням. Вони взаємодіють між собою утворюючи єдину інформаційно-енергетичну структуру [35]. Як показав попередній аналіз сучасних положень теорії адаптації організму до фізичних навантажень, в основі формування програми тренувальних завдань повинні лежати наступні керівні положення: • відповідність спрямованості фізичних навантажень очікуваному напрямку адаптації; • оптимальна величина метаболічних процесів у працюючих органах; • стимулювання відновних процесів; • оптимальний інтервал відпочинку між односпрямованими навантаженнями в суміжних заняттях; • оптимальна тривалість застосування одних і тих же тренувальних чинників; • безперервний тренувальний вплив на конкретні структури організму. Реалізація вимоги відповідності спрямованості фізичних навантажень очікуваному напрямку адаптації, з позиції всебічного розвитку фізичних якостей, вимагає адекватної всебічності тренувальних впливів для розвитку усіх якісно відмінних функцій організму. Проблема реалізації цього фактору полягає в прогалинах сучасної теорії і методики фізичного виховання підлітків. Розглянемо детально кожну з них. 1) Із теорії фізичного виховання [23, 51, 78] відомо, що такі якості як сила, швидкість, витривалість, гнучкість та спритність є головними факторами рухових можливостей людини: вони якісно визначають усю різноманітність окремих видів прояву фізичних якостей, під якими розуміють комплексні форми прояву фізичних якостей [18].Про якість можна судити лише по усій сукупності видів її прояву. Тому окремо взятий вид прояву фізичної якості не може виразити у повному обсягу відповідну фізичну якість. З цієї позиції “фізичні якості” – поняття, що відображає якісну визначеність різновидів її прояву, тобто те, що відрізняє або об’єднує їх в якісному відношенні [15]. Отже, в основі розвитку тої чи іншої фізичної якості лежить розвиток усіх видів її прояву, що необхідно враховувати при всебічному розвитку фізичних якостей. Проте теоретичний аналіз показав, що немає єдиної позиції щодо визначення кількості наявних в людини відносно самостійних видів прояву фізичних якостей. Це стоїть на перешкоді чіткій конкретизації тренувальної спрямованості занять з фізичного виховання. Зокрема, до якісно специфічних видів прояву сили більшість відносять максимальну та швидкісну силу. Проте, у визначенні швидкісної сили єдиної позиції не спостерігається. Так ряд авторів [12, 53] швидкісну силу визначають як здатність до мобілізації функціонального потенціалу для досягнення високих показників сили в максимально короткий час. При цьому у швидкісній силі виділять окремі різновидності. Більшість фахівців у швидкісній силі виділяють вибухову як прояв швидкісної сили в умовах достатньо великих опорів [8, 12, 15]. В.Н. Платонов [55] виділяє також стартову силу – прояв швидкісної сили в умовах протидії відносно невеликих і середніх опорів. В.М. Зациорский швидкісну силу диференціює на динамічну, амортизаційну (пліометричний режим скорочення м’язів) та вибухову. Інші вчені [23, 78] під швидкісною силою розуміють відносно самостійний специфічний вид прояву сили у швидкості в певному діапазоні зовнішнього опору. Швидкісна сила тут визначається як здатність з якомога більшою швидкістю долати помірний опір (20-70 % від макс.). Ю.В. Верхошанський у швидкісній силі виділяє ще й реактивну здібність. Вона тотожна амортизаційній силі. Ряд теоретиків до видів прояву сили відносять вибухову силу, але одні з них її розглядають як самостійний специфічний вид прояву сили [23, 78], інші ж [22, 35] різниці між вибуховою та швидкісною силою не бачать. Так, вибухова сила людини в одних випадках [78] визначається як її здатність досягнути в найкоротший час максимальних показників сили при величині зовнішнього опору більше 70 % від максимально можливого в ізометричному режимі скорочення м’язів, в інших [2, 12, 35] – величина зовнішнього опору не вказується. Окремі фахівці [23, 35, 60] виділяють силову витривалість як один і з видів прояву сили і визначають її як здатність тривалий час підтримувати достатньо високі силові показники. Інші дослідники [51, 78] силову витривалість відносять до прояву витривалості. М.М. Линець [36] вказує, що величина опору повинна бути помірною і коливатись в межах 20-70 % від максимальної, В.А. Романенко [64] – 20-40 % від власної маси тіла, а В.І. Філліпович – 80 %. Більшість теоретиків [7, 13, 35, 60] силову витривалість диференціюють на статичну та динамічну, оскільки вони практично не корелюють між собою. Статична силова витривалість визначається як здатність людини якомога довше підтримувати задане зусилля і виражається через імпульс сили (кг  сек.) [35, 66]. Невелике коло вчених [53, 60] до видів прояву сили відносять також і швидкісно-силову витривалість, яка визначається ними як здатність до тривалого виконання швидкісно-силових вправ. Якість швидкості виражається через сукупність таких різновидів її прояву як, швидкість простих і складних рухових реакцій, швидкість поодинокого руху та частота рухів [78]. Глибшу класифікацію рухових реакцій подає В.Н. Платонов (1997). Він виділяє власне реакцію та реакцію прогнозування, які можуть бути простими та складними. Складні реакції, в свою чергу, поділяються на диз’юнктивні (із взаємовиключаючим вибором) та диференціювальні (вибір найбільш адекватної дії-відповіді). Як на нашу думку, в методичній літературі не прослідковується чіткої межі між визначенням реакції вибору та визначенням одного з різновидів спритності – здатність швидко перебудовувати рухову діяльність у відповідності з вимогами обставин, що раптово змінюються. У теорії і практиці фізичного виховання виділяють такі види витривалості, як загальна та спеціальна. Проте, ряд фахівців під загальною витривалістю розуміють здатність людини якомога довше виконувати м’язову роботу помірної інтенсивності (аеробного характеру), яка вимагає функціонування переважної більшості скелетних м’язів [78, 83]. Б.А. Ашмарін (1990) та В. Н. Платонов (1977) акцентують увагу та тому, що всі види витривалості мають єдиний вимірювач – час роботи до початку зниження її інтенсивності. В силу цього розрізняють витривалість в максимальній, субмаксимальній, великій та малій зонах навантажень. У той же час М.М. Линець [36] у спеціальній витривалості виділяє швидкісну та силову витривалість і,таким чином, крім тривалості роботи пропонує визначати також і спосіб регулювання величини фізичного навантаження. За ним швидкісна витривалість – це її здатність якомога довше виконувати роботу з біляграничною та граничною для себе інтенсивністю. Силова витривалість – це здатність людини якомога продуктивніше, для конкретних умов спортивної або іншої рухової діяльності, долати помірний зовнішній опір. При цьому мається на увазі різноманітний характер роботи м’язів: утримування пози, повторне виконання вибухових зусиль, циклічна робота певної інтенсивності, тощо. Серед різновидів прояву гнучкості усі теоретики [78, 86] одностайно виділяють активну і пасивну гнучкість. Таким чином, проведений теоретичний аналіз дозволяє зробити висновок, що на даний момент не існує єдиної позиції щодо аналізу фізичних якостей за видами їх прояву. Це заважає не тільки краще зрозуміти тренувальну суть і класифікувати усі відомі види прояву фізичних якостей, а й удосконалювати тренувальний процес в цілому, робити його більш ефективним, більш адекватним до завдань фізичного виховання. 2) Широко розповсюджене використання явища “позитивного переносу” в розвитку фізичних якостей не має під собою глибокого методичного обґрунтування, оскільки так званий “перехресний” ефект спостерігається тільки при певній спільності механізмів центральної регуляції та енергозабезпечення, або ж виключно на початкових стадіях адаптації, при фізичній підготовці нетренованих людей, особливо похилого віку. По мірі адаптації організму до специфічних навантажень “перехресний” ефект зникає повністю, наступає період формування функціональних систем [4, 20, 35]. Особливе значення тут мають дослідження взаємозв’язку в розвитку фізичних якостей. Встановлено, що силова витривалість (кількість підтягувань) на 80 % залежить від максимальної відносної сили і на 20 % від інших факторів. Між показниками динамічної та швидкісної сили наявний як позитивний кореляційний зв’язок, так і достовірні відмінності [19]. Відомо, що систематичне виконання ізометричних напружень серіями з короткими інтервалами відпочинку призводить до підвищення утилізації кисню і, таким чином, позитивно позначається на розвитку загальної витривалості [15, 83]. Між показниками максимальної сили і витривалості існує складний зв’язок: чим більша сила, тим триваліше підтримується вибране зусилля (більша абсолютна витривалість). Між показниками статичної та динамічної сили існує помірний кореляційний зв’язок. А між витривалістю при статичній та динамічній роботі існує слабкий зв’язок. Показники швидкісної сили мало залежать від максимальної сили. Все це вказує не специфічність їх фізіологічних механізмів, що необхідно враховувати при розвитку фізичних якостей [16]. 3) За даними літературних джерел [72, 78] між показниками рівня розвитку фізичних якостей у різних суглобах не встановлено ніякої залежності. Тому методика всебічного розвитку фізичних якостей вимагає також цілеспрямованого впливу на головні м’язові групи. Про те, проведений нами теоретичний аналіз не виявив чіткої тенденції до збалансованого розвитку конкретної якості в різних м’язових групах, що обмежує повноцінний всебічний фізичний розвиток; 4) у науковому обґрунтуванні методики розвитку фізичних якостей увага зосереджена, головним чином, на вдосконаленні кожної рухової функції зокрема [3, 5, 8, 12, 35], а не на одночасному розвитку цілого їх комплексу. Для забезпечення оптимальної величини метаболічних процесів у працюючих органах програма всебічного розвитку фізичних якостей повинна передбачати: 1) оптимальну вибірковість впливу на конкретні рухові функції в окремому занятті. З позиції теорії адаптації чим більша кількість різних за своєю тренувальною спрямованістю та біомеханічною структурою завдань вирішується на занятті, тим менші можливості для вдосконалення має кожна з функціональних систем. Питання вибіркової мобілізації функціональних систем у контексті одночасного розвитку цілого комплексу якісно відмінних рухових функцій в теорії і методиці фізичного виховання не знайшло свого чіткого наукового обґрунтування. Пояснюється це тим, що більшість теоретиків та практиків [18, 45, 80] зосереджують увагу, головним чином, на вирішенні всієї сукупності тренувальних завдань на кожному занятті. Це, з позиції оперативної адаптації до фізичних навантажень, призводить до незначного і короткочасного напруження широкого кола морфо-функціональних структур організму [25]. Зокрема, як вважає Л.І. Ратушная (1985) [63], вирішення завдання всебічного розвитку фізичних якостей можливе за умови збалансованого поєднання засобів швидкісної, силової, швидкісно-силової та аеробної спрямованості. Ці вправи необхідно включати у всі уроки, крім уроків лижної підготовки. Окремі спроби забезпечити вибірковий вплив на конкретні рухові функції в окремому занятті розраховані, головним чином, на спортивну спеціалізацію, а тому не спроможні у повній мірі вирішити проблему оптимального навантаження функціональних систем у процесі всебічного розвитку фізичних якостей. Так В.Н. Платонов та Л.П. Матвеєв визначають переважну тренувальну спрямованість занять за критерієм, який дозволяє поділити усі відносно незалежні тренувальні завдання на три групи: на вдосконалення швидкісних можливостей, на вдосконалення анаеробної витривалості, на вдосконалення аеробної витривалості. Це значно звужує тренувальну спрямованість занять, але, за умови паралельного вдосконалення усіх якісно відмінних рухових функцій організму і, більше того, при збалансованому їх розвитку у всіх головних м’язових групах, даний методичний підхід лише частково може вирішити проблему вибіркової спрямованості занять; 2) оптимальну послідовність розв’язання завдань різної тренувальної спрямованості як на окремому занятті, так і в системі суміжних занять. За даними літературних джерел [20], якщо комплексне заняття спрямоване на удосконалення шляхів енергозабезпечення роботи, найбільш ефективною буде така послідовність: алактатні анаеробні навантаження – лактатні анаеробні навантаження – аеробні навантаження. Якщо ж в основу розподілу покласти якісні характеристики фізичних навантажень, то раціональною буде така послідовність: швидкісні – силові – на витривалість, або ж силові – швидкісні – на витривалість [46, 52]. Але складність цього розподілу на практиці полягає в тому, що фізичні навантаження можуть характеризуватись одразу цими двома ознаками. Тому проблема послідовності фізичних навантажень потребує подальшого дослідження; 3) новизну тренувальних впливів, яку можна досягти шляхом періодичного оновлення структури занять, форми та змісту фізичних вправ, а також методів їх виконання. Як наголошує А. Н. Воробйов [17], для того, щоб відбулось пристосування організму до певного стрес-навантаження потрібен час. Тому фактор незвичності тренувальних впливів слід розглядати у тісній взаємодії із наступним фактором формування довгострокової адаптації. За висновками ряду дослідників [10, 14, 45] фактор втоми лімітує реалізацію планів тренування. Сате тому пошук шляхів інтенсифікації процесів відновлення є одним із ефективних факторів оптимізації процесу фізичного виховання. Даний фактор адаптаційних процесів не знаходить своєї реалізації в практиці фізичного виховання. При визначенні оптимального інтервалу відпочинку між односпрямованими навантаженнями в суміжних заняттях лежить концепція, яка передбачає виконання наступного тренувального навантаження в фазі суперкомпенсації після попереднього [26, 72]. У процесі рухової активності організм учнів може отримувати фізичні навантаження різної величини. Від них залежить тривалість протікання процесів відновлення та величина фази суперкомпенсації, що, в свою чергу, впливає на частоту тренувальних занять та динаміку росту тренованості. Так розрізняють мале навантаження (20-30 % від доступного), відновні процеси після якого тривають до кількох годин, середнє навантаження (40-50 % від доступного), відновлення після якого триває до 10-12 год., значне (70-80 %), відновлення триває близько доби. Фаза суперкомпенсації в даних випадках практично відсутня, але досягнутий рівень тренованості при цьому зберігається. Лише оптимальне навантаження (90-100 %) призводить до значних зрушень в організмі. Проте відновлення після таких навантажень триває 2-3 доби і більше [20]. З цієї точки зору тренувальна програма всебічного розвитку фізичних якостей повинна передбачати не менше 3-ох односпрямованих занять на тиждень. Тому спроби управляти фізичним розвитком лише на уроках фізичного виховання [38] є безперспективним. При визначенні оптимальної тривалості застосування одних і тих же тренувальних чинників слід керуватись даними літературних джерел [30, 53], які вказують, що етап невідповідності фізичних навантажень підвищеним функціональним можливостям організму наступає приблизно через 4-6 тижнів від початку їхньої дії. Подальше використання тренувальної програми не дає бажаного результату. Аналіз авторських методик розвитку фізичних якостей [26, 27, 31, 33, 68] виявив нехтування цією закономірністю адаптаційних процесів. В основі вимоги безперервного тренувального впливу на конкретні структури організму лежать дані про те, що припинення тренувальних впливів викликає процеси деадаптації. Кім цього, багаторазове чергування процесів адаптації та деадаптації призводить до швидкого зношування апарату структурного вдосконалення клітини [30, 31]. Не дивлячись на важливе значення даного фактору для розвитку тренованості, більшість фахівців з фізичного виховання ним нехтують. Так, на думку А. Г. Рибковського (1998) всебічний розвиток фізичних якостей буде ефективнішим, якщо навчальний процес планується послідовними блоками. Аналогічного підходу до навчального процесу дотримується багато теоретиків [36, 46, 77], які пропагують випереджаючий, щодо формування рухових навичок, розвиток необхідних видів прояву фізичних якостей. Важливими в цьому відношенні є те, що процес деадаптації протікає дуже інтенсивно при повному припиненні тренувальних впливів. В той же час навіть різко знижений обсяг (25-30 %) фізичних навантажень може зберегти досягнутий рівень тренованості протягом 2-3-ох місяців [10]. Окрім цих недоліків забезпечення кожного із зазначених керівних положень формування довгострокової адаптації до фізичних навантажень в теорії і практиці побудови навчально-тренувального процесу нами не було виявлено також і комплексного їх врахування. РОЗДІЛ 2. МЕТОДИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ 2.1. Методи дослідження. Для вирішення поставлених задач застосовувались наступні методи дослідження: 1. Аналіз науково-методичної літератури та документальних матеріалів. 2. Педагогічне спостереження. 3. Тестування фізичної підготовленості. 4. Педагогічний експеримент. 5. Методи математичної статистики. 2.1.1. Аналіз науково-методичної літератури. У відповідності з напрямком досліджень нами була проаналізована науково-методична література вітчизняного та зарубіжного видання. Література обиралась запитаннями, які пов’язані з теоретичними основами початкової базової підготовки борців дзюдоїстів. Одночасно з цим був проведений аналіз програм початкового навчання для ДЮСШ, а саме – для груп початкової підготовки з Дзюдо. Основна увага підчас їх вивчення приділялась питанням виявлення базових прийомів, їх кількості, ефективності та доступності юним борцям, і в тому числі розвитку фізичних якостей. 2.1.2. Педагогічне спостереження. Педагогічне спостереження за навчально-тренувальним процесом борців проводилось систематично, протягом усього процесу досліджень. В наших дослідженнях спостереження використовувалось як один з методів педагогічного контролю в процесі оволодіння базовою технікою Дзюдо на етапі початкової спортивної підготовки з метою отримання первинної (візуальної) інформації, виявлення особливостей формування техніки боротьби та оптимізації навчально-виховного процесу. Результати співставлялись з результатами налізу документальних матеріалів. Результати спостережень заносились у журнали для здійснення початкового контролю. Ґрунтуючись на сучасних науково-методичних підходах в організації педагогічного спостереження, й одержуючи при цьому експертні оцінки, маємо можливість в значній мірі підвищити об’єктивність даних, що визначають рівень ефективності та якість наявної методики. 2.1.3. Тестування фізичної підготовленості. В основу методики визначення рівня фізичної підготовленості ми поклали обов’язковий комплексний тест оцінки стану фізичної підготовленості, передбачений шкільною програмою. Він включає наступні тести: 1) біг 60 м; 2) біг 6 хв; 3) нахил вперед із положення сидячи або стоячи; 4) підтягування з вису на високій перекладині (хлопці) та висотою 95 см (дівчата); 5) “човниковий” біг 4х9 м; 6) стрибок у довжину з місця. 2.1.4. Педагогічний експеримент. Педагогічний експеримент полягав у визначені ефективності розробленої методики програмування навчально-тренувальних завдань юних дзюдоїстів. Педагогічний експеримент проводився у ЗОШ № 3 та ДЮСШ м. Лохвиця, Полтавської області, яка характеризується сприятливою для проведення експерименту матеріально-технічною базою: спортзали, футбольні стадіони з біговими доріжками 400 м, різноманітний стандартний та нестандартний інвентар. Під час експерименту було сформовано дві однорідні групи контрольну та експериментальну: Експериментальна група займалась за запропонованою нами методикою навчально-тренувальних завдань, а контрольна за загально прийнятою. 2.1.5. Методи математичної статистики. Результати досліджень оброблялись методами математичної статистики, що забезпечують кількісний і якісний аналіз показників за допомогою персонального комп’ютера “Intel Pentium III – 550”. Для автоматизації обчислювальних процедур використовувалась програма MS Excel з пакету Microsoft Office 97. Показники, виражені в цифрових значеннях, вводились в ПК з клавіатури. 2.2. Організація дослідження Дослідження здійснювалось у чотири етапи: Перший етап (червень 2013р. – серпень 2013 р.) був присвячений теоретичному дослідженню проблеми, вивченню і узагальненню наукової літератури та документальних джерел. На другому етапі (серпень 2013 р. – вересень 2013 р.) розроблялась експериментальна методика формування системи навчально-тренувальних завдань та добору адекватних засобів їх вирішення. Третій етап (вересень 2013 р. – квітень 2014 р.) передбачав проведення педагогічного експерименту для оцінки ефективності експериментальної методики. На початку і в кінці експерименту проводилось тестування рівня фізичної підготовленості та соматичного здоров’я. Під час експерименту після засвоєння кожної рухової дії проводилось оцінювання навчальних досягнень. Обстежено 80 учнів віком 10 - 12 років. Всі належали до основної медичної групи і на момент експерименту були здоровими. Ніхто з них не відвідував спортивних секцій. Із числа обстежених було сформовано дві однорідні групи: контрольну (40 чол.) та експериментальну (40 чол.). Ефективність запропонованої методики визначалась шляхом порівняння показників рівня фізичної підготовленості та соматичного здоров’я, а також навчальних досягнень учнів. Четвертий етап (квітень 2014 р. – травень 2014 р.) включав обробку та аналіз отриманих результатів, проведення порівнянь результатів тестування юних дзюдоїстів експериментальної та контрольної груп, апробацію результатів, оформлення роботи. РОЗДІЛ 3. Методика формування комплексного вирішення завдань розвитку фізичних якостей дзюдоїстів на підготовчому етапі. 3.1. Обґрунтування необхідності визначення базової техніки дзюдо для її вивчення на початковому етапі Методика підготовки юних борців повинна відповідати закономірностям розвитку і формування підростаючого організму. Емпіричне вирішення питань тренування, відокремлене від медико-біологічних даних, призводить до сліпого експериментування на дітях, що в умовах сучасного спорту з його величезним навантаженням є неприпустимим і небезпечним для здоров’я . Вік, який нас цікавить – 10-12 років, відноситься до передпубертатного і має свої характерні морфофункціональні й психічні особливості. Так, процеси збудження знову починають переважати над процесами гальмування. В цьому віці необхідно досить тактично підходити до питань заохочення та покарання, визначення переможців в єдиноборствах і іграх. Вивчення вікових особливостей розвитку спортсменів вказує на те, що на етапі початкового навчання відбувається стрімке збільшення зросту тіла в довжину, зв’язочний апарат є більш еластичним, ніж у дорослих. М’язова тканина також росте більш інтенсивно в довжину, ніж в поперечину. Враховуючи, що в даний період організм підлітків знаходиться на етапі формування й розвитку – це найсприятливіший період для розвитку сили м’язів, швидкісних якостей, гнучкості і, в певній мірі, витривалості. Якщо враховувати, що це своєрідний субстат спритності, без якої не можливе оволодіння складними технічними прийомами в сутичці, стає зрозумілим необхідність тренувального процесу з акцентом на формування специфічних навиків. При цьому необхідно враховувати й те, що в даному віці швидше настає втома, менш стійка увага, юнаки в переважній більшості реагують на різноманітні подразники, але, не зважаючи на це, вони здатні виконувати об’єм роботи, пов’язаний з удосконаленням вищеназваних якостей. Для нормальної розумової працездатності організму необхідне оптимальне співвідношення процесів збудження і гальмування в корі головного мозку. Від працюючої в недостатній мірі м’язової системи до головного мозку надходить обмежена кількість інформації, а це не стимулює збудження центральної нервової системи. Цим створюються умови для підвищення рівня втоми, знижується самопочуття та працездатність. Виходячи з цього, необхідність активних фізичних дій не підлягає сумніву. Сутність питання полягає в тому, щоб їх вплив на організм був оптимальним, тобто достатнім, але не занадто високим. Кожен тренер повинен діяти у відповідності з біологічними можливостями юного спортсмена, дотримуватись загальновідомих принципів навчання і тренування. Знання принципів і шляхів їх практичної реалізації робить процес тренування більш ефективним та результативним. В процесі оволодіння технікою, через певну низку причин, в структурі рухів виникають і закріплюються помилки, що не дозволяють в майбутньому в повній мірі використовувати існуючий руховий потенціал. Всі помилки мають свої глибокі корені в початковому вивченні. Звертає увагу на себе той факт, що основні з цих помилок виявляються абсолютно на всіх рівнях спортивної майстерності, тобто набуваються ще при початковому навчанні, а потім все більш закріплюються в руховому навику. Найдрібніші технічні помилки, закріплені в навики, впливають на структуру прийому в ускладнених умовах. Це пов’язане з тим, що нервові зв’язки, які виникли, не порушуються, а приймають участь шляхом процесів гальмування, і можуть з’являтися знову. Недосконала техніка гальмує прогрес спортивних результатів, тому з самого початку необхідно навчати юних бійців раціональній базовій техніці, яка відповідає індивідуальним особливостям займаючихся. Проведений аналіз літературних джерел та програм початкового навчання для ДЮСШ продемонстрував, що недостатньо уваги відведено питанням методики вивчення техніки на початкових етапах багаторічного тренування. Стан цієї проблеми був висвітлений також шляхом анкетування провідних тренерів. На даний момент невідомо, які саме прийоми, різновиди захисту та контрприйоми повинні вивчатись протягом року, в якій послідовності; якою повинна бути гранична кількість повторень виконання вивчаємого прийому протягом одного заняття та достатня кількість повторень виконання для його засвоєння в цілому, що давало б змогу застосовувати його в навчальних сутичках і головне – в умовах змагань. В результаті ретельного вивчення програм початкового навчання для ДЮСШ, а саме для груп початкової підготовки спортсменів, нами були виявлені окремі моменти, на які слід звернути увагу під час організації навчально-тренувального процесу юних бійців в групах початкової підготовки: - будувати взаємовідносини зі спортсменами дотримуючись принципу взаємоповаги та взаєморозуміння; - корегувати діяльність в залежності від успішності навчально-тренувального процесу. - раціонально будувати тренувальне заняття у відповідності з його завданнями та умовами тренування; - планувати навантаження юних спортсменів у відповідності з рівнем фізичної та рухової підготовленості; - активізувати діяльність спортсменів в процесі вирішення завдань тренування, підвищувати емоційність заняття шляхом застосування рухливих і спортивних ігор; - в процесі підготовки юних бійців основну увагу приділяти розширенню арсеналу технічних дій, удосконаленню зв’язок та комбінацій; 3.2. Визначення оптимального тренувального змісту занять. Відповідно до факторів адаптації організму учнів до фізичних навантажень, визначення оптимального тренувального змісту занять полягало у пошуку шляхів забезпечення безперервного впливу на усі різновиди прояву кожної фізичної якості. Проблема цього фактору була пов’язана із надто великою кількістю тренувальних завдань, які передбачалось вирішувати, спостерігалась конфліктна ситуація між необхідністю безперервного вдосконалення усіх визначених видів прояву фізичних якостей та вибірковістю впливу на окремі функціональні системи з метою оптимального навантаження рухових функцій. У пошуках шляхів зменшення кількості паралельного розвитку означених складових при збереженні всебічності впливу ми, з метою виявлення можливостей використання можливостей “позитивного переносу” в розвитку різних видів прояву фізичних якостей, проаналізували та порівняли спільні і специфічні морфо-функціональні компоненти, що зумовлюють їх прояв. Визначимо фактори, що зумовлюють прояв максимальної сили. Зовнішнім показником сили є максимальна величина зовнішнього опору, яку можливо подолати або утримати з допомогою довільних м’язових зусиль. Вони, в свою чергу, зумовлені наступними механізмами. • аферентні фактори: під час подолання чи утримання максимального зовнішнього опору швидкість ланок тіла незначна, тому інформація про його величину сприймається, головним чином, сухожильними рецепторами. Дана інформація поступає в ЦНС де бере участь в рефлекторній регуляції ступеня активності відповідних рухових одиниць [16]. Крім того, збільшення максимального м’язового напруження в цій ланці зумовлене підвищенням порогу нервово-сухожильного веретена, який запобігає виникненню аутогенного гальмування [58]. • центральні фактори: величина максимального м’язового зусилля зумовлена кількістю залучених до роботи швидких рухових одиниць (ШРО) та рівнем їхньої активності. Фізіо