Зразок роботи
2.1.1. Особливості іменника
Найбільший лексикостилістичний потенціал має іменник, оскільки він вказує на особу, предметі, явище тощо, має такі категорії, як рід, число та відмінок.
У фольклорній мові спостерігаємо виразне стилістичне осмислення середнього роду, що служить для висловлення то негативної, то позитивної характеристики: Золото-зерняточко, / крайноє дитяточко! / Ми зерняток не беремо, / за дитятко дякуємо («Воротар», с. 32).
Більшість слів чоловічого, жіночого й середнього родів використовуються зі зменшено-пестливими суфіксами, наприклад, Пусти коня у городець йа в залізнім путу (Ой як ідеш, милий, на ніч, с. 85); Там на горойці два голубойки ячмінь жнуть / На долинойці дві зазулейки лен беруть (Там на горойці два голубойки ячмінь жнуть, с. 45–46); Ой чи ся видно, чи ся не видно, не дбаю, / Свого братуся в темнім лісойку по голосойку спізнаю (Там на горойці два голубойки ячмінь жнуть, с. 45–46); Свою сестричку в темнім лісойку по голосойку спізнаю (Там на горойці два голубойки ячмінь жнуть, с. 45–46); На тій чемерушці три голуби сидить, / Три голуби сидить та й радочку радять («Не було світа, лише сини мори» (с. 41–42); Золото-зерняточко, / крайноє дитяточко! / Ми зерняток не беремо, / за дитятко дякуємо («Воротар», с. 32).
У прикладах є суфікси, характерні для української мови, наприклад, -ець-, -ичк-, -очк-, -ок-, -к-, а також є суфікси з фонетичними особливостями діалекту, наприклад, -йц- (від -йк-), -шц- (від -шк-). Усі суфікси виконують стилістично зорієнтовані на вираження іменником додаткового значення зменшеності або пестливості, підкреслення позитивного ставлення до особи, предмета чи явища.
У народних піснях іменники часто виконують роль загальномовних (тотожні або близькі за своєю семантикою слова не залежно від контексту) і контекстуальних (слова, які подібні тільки в певному контексті) синонімів. Зазвичай, синоніми виконують функції уточнення, заміщення, синонімічного протиставлення, оцінну та стилерозрізнювальну функцію. У мові народних пісень синоніми-іменники виконують функції стилістичного протиставлення: Тепер Правду бʼють, катують, / Тепер Правду бʼють, карають (Про Праду та Кривду, с. 125). Також функції уточнення та доповнення: То вродиться жито, жито, пшениця, / Жито, пшениця, всіляка пашниця («Не було світа, лише сини мори», с. 41–42); Церкви, костьоли і в церквах престоли («Не було світа, лише сини мори», с. 41–42); я бідна, нещаслива (Не дивуйся, світе красний, с. 125). Однак основною для всіх синонімів є стилістична функція пробудити і розширити спектр емоцій та почуттів тих, хто слухає або читає пісню.
У текстах фольклорних творів, зокрема пісень наявні також антоніми як основний вияв протилежності, наприклад, Вийшла рано, вийшла в вечір (Подивлюся у кватиру, а надворі гучно, с. 93); Про правду та кривду (с. 125); Що-сь пізненько, не раненько («Чом соловій не співає, с. 96–98). Також антоніми у народних піснях виконують стилістичну функції контрасту, який відтворює складність та суперечність зображуваних явищ, передає суперечливу сутність почуттів і думок ліричного героя: Щастя мого десь нема. / Щоби люди не казали, / Що я в смутку так жию, / Бо беру сі я співати («Не дивуйся, світе красний, с. 125). Зле у світі, зле чувати, / Тепер Правди не видати; / Тепер Правду б'ють, карають, / А Неправду виличають (Про Праду та Кривду, с. 125).
Варто зауважити, що у текстах народних пісень наявні застарілі слова (архаїзми та історизми). Використання застарілої лексики української мови зумовлене самою природою застарілих слів: вони належать до стилістично забарвлених одиниць, що мають певну стилістичну значущість, оскільки вже несуть в собі особливий стилістичний відтінок — відбиток застарілості. До того ж застарілі слова рідко вживаються у повсякденному житті і мовленні, тому вони яскраві, своєрідні, контрастні іншим загальновживаним лексемам, і тому вносять у текст певне емоційне навантаження: Моя Гануся хусточки прала, / Ще й в коновочку води набрала («Ци ти, козаче, з чужого краю, с. 104); Чого ж ти йа до мене придуднів, придуднів, / Коль ти мене, жовнірику, не хотів, не хотів? («Ой там на горі два дуби, два дуби, с. 86); Бо він чорний, як грантарка, /А я біла, як фіалка. / Бо він чорний, як каглінка, / А я біла, як панінка (Ой піду я лугом, лугом, с. 105). Архаїзм коновочка (коновка – відро, кухоль) та історизми жовнір (солдат польської армії, каглінка (каглинка – те, чим затуляють каглу), грантарка є засобом створення колориту минулих епох. Для відображення певного історичного періоду у текст уведено окрему групу представників за професією чи родом занять, наприклад, жовнір, а також побутові засоби, наприклад, коновочка і каглінка.
Іменник, виражений кличним відмінком, виконує роль звертання. У текстах народних пісень є велика кількість звертань. Їхня стилістична роль полягає в тому, що за допомогою звертань визначається ставлення мовця до співрозмовника чи якоїсь іншої особи, що про неї йде мова. Наприклад, звертання виражають ласку до особи: Воротаре, воротарчику, / відтвори ворітонька! / Що ж там за пан іде, / що ж то нам за дар везе? /– Золото-зерняточко, / крайноє дитяточко! («Воротар», с. 32); Горобчику, шпачку, шпачку, / Чи бував же ж ти в нашім садку («Мак», с. 34); – Та ци ти, дівчино, родини не маєш, / Що ти, така молоденька, гаю доглядаєш? («Чом соловій не співає?», с. 96–98); / Сідлай, хлопче, сідлай коня вороного, / А на божу волю сідлай і другого («Калина-малина, молода дівчина», с. 100).
Родинно-побутові та ліричні пісні зазвичай мають звертання, які стають емоційними центрами речення та створюють відтінки певної ліричності, інтимності: Будем, серцю, розмов’яти, заким прийде мати («Ой яу ідей, милий, на ніч», с. 85); Треба, [май] синоньку, на інші казати. / Не треба, мамуню, на інші казати, / Бо буде, мамуню, господь бог карати («Ходила дівчина у ліс по калину», с. 100 – 101).
Для звертань у календарно-обрядових піснях характерна урочистість, піднесеність: Радуйся, земле, син божий нам сі народив («Не було світа, лише сини мори», с. 41–42); Ой рівняй, боже, гори, долини рівнейко («Там на горойці два голубойки ячмінь жнуть», с. 45–46). Ой, боже ж мій, боже, що ж то за дівчина, / Що ж то за дівчина, породила сина («Калина-малина, молода дівчина», с. 100).
Отже, стилістичний потенціал іменників дуже вагомий. У текстах народних пісень вони є синонімами, антонімами, застарілими словами (архаїзмами, історизмами) та звертаннями і виконують такі стилістичні функції, як доповнення, увиразнення, надання емоційності тексту, протиставлення, підкреслення ліричності, інтимності або урочистості.
Магістр