Зразок роботи
РОЗДІЛ 1. ЛІНГВО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ОПТАТИВНОЇ МОДАЛЬНОСТІ
1.1. Природа модальності як синтаксичної категорії
У лінгвістиці висловлено ряд думок про категорію модальності як таку, що разом з часом формує предикативність. Морфологічним ядром вираження синтаксичної модальності виступає категорія способу. В українській мові, співвідносячи граматичні значення способу й реченнєві структури, спостерігаємо певну закономірність.
А. П. Загнітко висловив думку, що «вживання імператива пов’язане із спонукальними реченнями, а морфологічні форми дійсного та умовного способу – з розповідними та питальними реченнями» [16, с. 244].
Розглядаючи категорію способу на тлі модальності та враховуючи комунікативну мету висловлювання, а також формальне представлення в ньому предиката, конструкції спонукальної модальності як інваріантні з погляду вираження функціональної сфери апеляції репрезентовані формами наказового й спонукального способу, умовний спосіб структурує розповідні й питальні речення умовної модальності, дієслова бажального способу формують конструкції з бажальною модальністю.
Модальність має ширшу семантику, ніж спосіб. В. Г. Гак зазначає: «Синтаксична категорія модальності ширша від морфологічної категорії способу дієслова. Вона різноманітніша щодо форм вияву й гами виражених нею значень. Категорія модальності відображає відношення мовця до змісту висловлення й змісту висловлення до дійсності. У модальності виражено суб’єктивний момент висловлення, відбиття відрізка об’єктивної дійсності через свідомість мовця» [9, с. 58–59].
А. П. Грищенко свою теорію будує на таких засадах: «…діапазон модальних значень речення ширший порівняно з тими семантичними ознаками, які імпліцитно виражають дієслівними формами способу» [13, с. 17].
У деякі вчені трактують її як категорійну одиницю, що має ширшу систему морфологічних репрезентантів: «Якщо перейти до граматичних, точніше до морфологічних способів вираження модальних відношень, то тут насамперед у структурі дієслівного типу речень виступають форми часу й способу дієслова» [5, с. 62], – наголошує В. В. Виноградов.
У сучасному мовознавстві усвідомлення двомірної цілісності як основи ідентифікації конкретної лінгвістичної одиниці призвело до перегляду пріоритетів і до відмови від переваги форми над значенням.
Полярну позицію займають учені, які потрактовують указану категорійну одиницю з різних точок зору (комунікативної, семантичної, логіко-граматичної), послуговуються широким та вузьким її тлумаченням тощо.
Основоположником теорії модальності вважають Ш. Баллі. Він підкреслює, що модальність – це «душа речення; як і думка, вона утворюється переважно внаслідок активної діяльності суб’єкта, який говорить» [1, с. 44]. У кожному висловленні, на думку Ш. Баллі, можна вирізнити основний зміст (диктум) і модальну частину (модус), що містить інтелектуальне, емоційне або вольове судження мовця щодо диктуму. Дослідник наголошує на логічній функції модальності й
О. Л. Доценко вважає модальність універсальною логіко-граматичною категорією та зазначає: «Принцип нерозривного взаємозв’язку мисленнєвих та мовленнєвих процесів, визначений основою дослідження, дозволяє стверджувати, що модальність синтаксичних конструкцій оформлюється вже на довербальному етапі їх формування, тобто на рівні судження, не залежить від структури певної мови і не може розглядатися як суто лінгвістична категорія» [14, с. 4].
Орієнтацію на функціонально-семантичний підхід простежує Е. Бенвеніста. Для підтвердження теорії про речення як одиниці мовлення дослідник наводить ряд аргументів. Вирізняючи стверджувальні, питальні, спонукальні структури, він вважає, що «реченню властиві три модальності, пов’язані з відображенням трьох головних позицій мовця, який впливає на співрозмовника своїм висловленням: мовець або хоче передати співрозмовнику елемент знання, або – отримати від нього інформацію, або –наказати щось зробити. Саме ці три пов’язані зі спілкуванням функції мовлення відображені в трьох формах модальності речення, кожна з яких відповідає одній з позицій мовця» [2, с. 140].
Крізь призму семантичної інтерпретації розглядає модальність Т. В. Телецька й надає цьому мовному явищу статусу функціонально-семантичної категорії [31, с. 5–6].
Адекватне пізнання сутності модальності пов’язане з тлумаченням її насамперед як синтаксичної категорії, яку не можна розглядати поза межами комунікативного акту, оскільки саме в безпосередньому стосунку з ситуацією мовлення, у процесі мовленнєвої взаємодії вона реалізує своє значення.
Модальність становить складну комунікативно-прагматичну категорійну одиницю синтаксису. Її прагматичні особливості знаходять реалізацію насамперед в конкретній мовленнєвій ситуації, на основі ґрунтовного аналізу якої можна визначити семантику повідомлюваної мовцем інформації й відповідно з’ясувати питання про роль указаної категорії в певному мовленнєвому контексті.
Л. О. Кадомцева вважає, що синтаксична модальність разом з часовою віднесеністю становлять постійні компоненти зовнішньо-синтаксичної сфери
структури речення. «Поза цими двома синтаксичними категоріями, які знаходять прояв у відповідних граматичних показниках, не може функціонувати жодне речення української мови. Третя категорія – значення граматичної особи – переходить до зовнішньо-синтаксичної сфери структури речення лише в односкладних реченнях з дієслівним головним членом» [29, с. 118].
І. Р. Вихованцем, включаючи модальність до сфери синтаксичних категорійних одиниць, вважає її складником комплексної семантико-синтаксичної категорії предикативності [6, с. 62].
Певною мірою перегукуються з поглядом І. Р. Вихованця міркування М. В. Мірченка, який потрактовує модальність як підкатегорійний складник предикативності й надає їй статусу комплексної синтаксичної реченнєвої категорії, комунікативної надкатегорії [22, с. 290].
Синтаксична категорія модальності належить до сфери тих категорійних одиниць, що насамперед відображають різноманітні акти мовлення. На такій спеціалізації наголошує І. Р. Гальперін. За його твердженням, модальність –комунікативно-синтаксична категорія, функціонування якої пов’язане передусім з рівнем мовлення. Вона має стосунок «до категорій, властивих мові в дії, тобто в мовленні, і саме тому виступає самою сутністю комунікативного процесу» [11, с. 113].
В. Г. Гак, вирізняючи комунікативні категорії, орієнтовані на мовця, і категорії, орієнтовані на співрозмовника, включає модальність до групи перших [9, с. 58–59].
Протягом тривалого часу з’являлися та продовжують з’являтися різні спроби інтерпретації цієї категорійної одиниці. У вивченні проблем категорії модальності насамперед прослідковується дві тенденції.
Прибічники першої розуміють модальність широко, включаючи всі форми вираження, які відображають реальність/ірреальність дії та суб’єктивне ставлення мовця до неї. У такому разі до модальності належать:
«1) цілеспрямованість висловлення: його розповідне, питальне, спонукальне значення (на основі тог
Магістр