Стилістична роль ускладнених простих речень у романі М. Матіос «Нація» (ID:254451)

ВИСНОВКИ Проаналізувавши стилістичну роль ускладнених простих речень у романі М. Матіос «Нація», ми дійшли таких висновків. 1. Речення, ускладнені відокремленими членами, однорідними членами, звертаннями і вставними словами, характеризуються набором певних семантичних, структурних, інтонаційних та функціональних ознак, що зближують ці побудови як один своєрідний підтип, визначають їхню специфічну синтаксичну природу. Такі речення частково близькі до простих речень, оскільки мають одну предикативну (граматичну) основу, і частково – до складних речень, оскільки можуть характеризуватися поліпредикативністю, додатковою присудковістю (наприклад, у реченнях з відокремленням); однак напівпредикативність відокремлених членів не піднімає їх до «рангу» підрядних частин. 2. За традиційного підходу до проблеми простого ускладненого речення виявляється багато суперечностей, немає одностайності навіть у визначенні ускладнювальних засобів. Основна причина цього полягає в тому, що ускладнення пов’язують лише з формально-граматичним рівнем і зовсім не зважають на семантичний чинник, зокрема на семантичну структуру речення. Щоправда, в українському мовознавстві у працях деяких дослідників, зокрема І. Вихованця, К. Городенської та ін., проблема ускладнення постала як семантичне явище. Особливістю цих досліджень є те, що речення виділяється з урахуванням його власне-семантичної, семантико-синтаксичної і формально-граматичної структури, між якими не існує однозначної відповідності. 3. Прості ускладнені речення різнотипні за власти¬вою їм семантикою, синтаксичною структурою і стилістичними функціями. Усі їх різновиди по-різному співвідносяться зі складними реченнями і з неускладненими простими реченнями. Якщо прості речення з однорідними членами синонімічні переважно зі складносурядними реченнями, становлять з ними стилістично паралельні конструкції, то прості речення з відокремленим членом (членами) співвідносні з певними різ¬новидами складнопідрядних речень. Натомість речення із вставністю, вставленістю чи звертальністю (звертан¬ням) сприймаються тільки в межах простого речення, синтаксично пов’язані не з усією структурою складного речення, а тільки з певною частиною простого речення або ж і з усім простим реченням. 4. Чим більше в реченні однорідних членів, тим повні¬ша в ньому однотипна розчленованість висловлюваної думки, тим вона ширша й багатша, тим повніше охоп¬люються нею певні реалії життя. Особливо виразним є компактне вживання в тексті семантично й синтаксично різнотипних однорідних членів речення. Таким уживанням однорідності забезпечується неповторний лад мислення й мовлення, бо при цьому нагромаджується одноплановість деяких елементів висловлюваного, увага слухача (читача) певним чином привертається до однотипних реалій – осіб, явищ, дій, ознак, обставин, ситуацій. З участю однорідності чи на її основі можуть також створюватись такі стилістичні фігури поетичного мовлення: алітерація, епіфора, ампліфікація, градація та ін. 5. Одним із способів вираження думки, що часто реалізовуються, є речення з відокремленим членом (членами) речення, серед них і з уточнюючим відокремленим членом. Усяке відокремлення в реченні – відокремлене слово чи відокремлений зворот – семантично й граматично доповнює весь склад конкретного речення, своєрідно розгортає його. Тільки взаємозв’язком з елементами всього речення, з його невідокремленою частиною і на фоні позареченнєвого буття всього речення виявляється справжня сутність відокремленої частини в кожному конкретному реченні, його функціональна неповторність, стилістична індивідуальність. 6. Вставне слово надає реченню певної модальної спрямованості, відображає саме таке, а не інше сприймання мовцем ним же мовленого (говореного чи писаного). Вставне слово (з погляду синтаксичного – навіть не член речення) суттєво видозмінює зміст висловлен¬ня, що переконує в його комунікативній важливості. Своєрідний стилістичний ефект може бути створе¬ний і повторенням вставного слова чи сполучення слів в одному реченні. Це посилює модальність, значеннєвість і стилістичну функцію вставної частини у реченні. Стилістична своєрідність вставленості (порівняно із вставністю) найбільше зумовлюється тим, що: у мові всі слова (навіть неповнозначні), сполучення слів, речення можна використати із вставленою функцією; інтонування вставленості енергійніше, виразні¬ше, ніж вставності, воно в більшості випадків прискореніше, виділяється в мовленні повніше й чіткіше, більш тривалою паузою (паузами). 7. Дослідивши граматичну будову речень, особливості текстотворення у збірці Марії Матіос «Нація», ми визначили певні закономірності та домінуючі стилістичні засоби організації тексту письменниці, які притаманні постмодернізму: 1) великі синтаксичні структури, текстові масиви; 2) однорідні члени речення, які часто перетворюються на потік асоціацій; 3) ускладнені синтаксичні конструкції, комплексні засоби стилістичного синтаксису (поєднання однорідних членів речення, парцеляції та періоду); 4) актуалізація додаткових смислів вставленими конструкціями; 5) активне функціонування парцельованих конструкцій, односкладних, неповних речень; 6) особливе графічне оформлення художніх текстів та ін. 8. Аналіз стилістики простих речень у творі М. Матіос показав, що письменниця активно використовує односкладні речення, особливо у репліках персонажів, що репрезентує діалогічність як вид мовлення, який є актуальним для експресіонізму у мові, оскільки так можливо поєднати концепти враження і вираження. Яскравою ілюстрацією до цього є новела «Прощай мене», яка становить собою суцільні діалоги з використанням різних типів односкладних і неповних речень. Як вагомий оцінний засіб привертають до себе увагу односкладні неозначено-особові речення, у яких дійові особи не названі, а все смислове навантаження сконцентроване на діях, у нашому випадку на репресивних діях влади по відношенню до місцевого населення. Нагнітанням такого типу речень створюється трагічний настрій безвиході, безправ’я, беззаконня і страху. Завдяки контексту імпліцитний підмет у цих реченнях набуває цілком зримих рис, емоції читача зосереджуються не тільки на діях, але й на їх виконавцях. Значне місце в «Нації» посідають номінативні речення, що передають динаміку подій, вражень, думок, які швидко з'являються, але так само швидко і зникають, як реалії з поля зору мовця. Завдяки своїй структурній стислості номінативні речення є засобом творення наочно-образних картин життя. Вони легко вводять читача у певну конкретну обстановку і дають можливість її «побачити». 9. Потужною емфатичною семантикою наділені розчленовані синтаксичні конструкції, побудовані на порушенні традиційної граматичної моделі речення. Парцеляція як прийом стилістичного синтаксису в художньому мовленні використовується для створення стилістичних ефектів живомовності, невимушеності, спонтанності спілкування. У збірці М. Матіос використовує їх: в описах для зображення обставин дії, актуалізації окремих деталей; для передачі емоційно-психічного стану персонажа; для конкретизації змісту базової частини вислову; для ритмізації прози, створення у читача ефекту «присутності», безпосередності відчуттів, на які орієнтоване зображення; для створення ефекту невимушеності, спонтанності спілкування; для вираження авторського ставлення до зображуваного; для прихованої іронії; для ефекту «уповільненого кадру» (за допомогою непередбачуваної паузи) або створення враження пришвидшення подій. Отже, парцельовані конструкції у романі «Нація» вирізняються емоційністю, невимушеністю, експресивною силою, підвищеною динамікою у передачі інформації та є характерною ознакою художнього мовлення Марії Матіос. 10. Значне місце в «Нації» посідають слова-речення, або нечленовані комунікати. Аналіз використання письменницею в «Нації» слів-речень (стверджувальних, заперечних, питальних, спонукальних, емоційно-оцінних, слів мовного етикету) доводить, що нечленовані комунікати є важливим засобом характеристики пер¬сонажів та вираження експресивності у розмовному мовленні. Експресивною домінантою у висловленні-реченні може виступати будь-який комунікат, найчастіше виражений службовою частиною мови, а мовленнєва експресія, насамперед, пов'язана з усім комплексом людської психології, поведінки, мислення, досвіду, а також відображає авторське емоційне сприйняття світу та змалювання навколишньої дійсності крізь призму художнього слова. 10. Звернення М. Матіос до однорідних членів нерідко пов'язане з реалізацією найяскравіших описів (коли подається ряд барвистих епітетів або інших тропів); створенням динамічних картин (якщо вживаються однорідні дієслова-присудки); з наочно-образною конкретизацією при зображенні природи, побуту тощо. Однорідний дієслівний ряд може створювати описові картини перспективного і ретроспективного плану. Ці картини можуть розгортатися у просторі й часі, у спогадах і в дійсності. Асоціація за контрастом, що відображає суттєві відмінності однорідних за характером предметів, явищ, дій та ознак, протилежність, але співвіднесеність значення досягається за допомогою антонімів, які створюють бінарність: калік і здорових, старих і молодих, удів і нешлюблених, грамотних і неписьменних. При однорідних членах речення М. Матіос нерідко уживає узагальнювальні слова, які виражають загальне значення однорідних членів і є родовим поняттям до них як видових понять. Узагальнювальні слова служать одним з прийомів потрібної авторові організації позамовного матеріалу. У романі «Нація» М. Матіос часто вдається до стилістичних фігур – ампліфікації та градації. Підсилює цей ефект повторення тих самих однорідних членів речення: Бо згинули їхні ґосподарики, ой згинули…. Отже, просте речення у романі ускладнюється однорід¬ними головними і другорядними членами, що утворюють цілісний структурно-семантичний блок, між компонента¬ми якого наявні єднальні, зіставно-протиставні, розділові, приєднувальні та градаційні відношення. 11. У збірці М. Матіос «Нація» міститься багато відокремлених членів речення, що несуть потужне стилістичне навантаження, посилюючи та увиразнюючи семантико-синтаксичне значення того чи того члена речення. Найбільший масив таких відокремлень складають непоширені й поширені узгоджені та неузгоджені означення, які у реченні виділяються зі смислового боку й інтонаційно. Аналіз дібраного фактажу показав, що найчастіше відокремлюються узгоджені означення у таких випадках: постпозитивні означення, виражені одиничними прикметниками, дієприкметниками у поєднанні з дієприкметниковим зворотом, якщо вони стоять безпосередньо після означуваного слова; постпозитивні непоширені означення (два і більше), які залежать від члена речення, вираженого іменником чи займенником; постпозитивне означення, виражене одиничними прикметниками чи дієприкметниками або зворотами, якщо вони стосуються особового займенника; постпозитивні означення, що носять уточнювальний характер; постпозитивне означення, якщо перед пояснюваним іменником уже є інше означення. Особливо великі виразові можливості в романі мають відокремлені прикладки. М. Матіос вживає їх у зв’язку з потребами більш стислого і компактного висловлення, яке характеризується чітким розмежуванням головних і другорядних думок. Відокремлення дає можливість у лаконічній формі навести додаткові відомості. У досліджуваному творі зафіксовано й відокремлені обставини, виражені одиничними дієприслівниками, прислівниками та іменниками у непрямих відмінках, і відокремлені додатки. Посиленою виразністю виділяються і ті речення, у яких дієприслівникові звороти вживаються паралельно з іншими ускладнювальними елементами. 12. Для стилю Марії Матіос характерні такі види ускладнення речень як вставні та вставлені конструкції. Вставні конструкції надають реченням певний смисловий відтінок. У романі «Нація» нами було виявлено групи вставних конструкцій за відтінками, що виражають невпевненість, впевненість, джерело думки, звернення до співбесідника. Вставлені конструкції містять додаткове повідомлення, зауваження, пояснюють член речення чи речення в цілому. Виділяються вставлені конструкції тільки тире чи дужками, знаходяться традиційно – у середині чи в кінці речення. Вставлених конструкцій, що складаються зі слова чи словосполучення, небагато; найбільша ж кількість складається з речень. За функціями, що їх виконують вставлені конструкції у розглянутому творі, виділяємо уточнювальні, пояснювальні та доповню вальні конструкції. 13. Із семантичного погляду у функції звертання у романі М. Матіос виступають іменники та субстантивовані частини мови в прямому і переносному значенні, що означають: прізвища, імена, по батькові, псевдоніми і прізвись¬ка людей; назви людей за їх родинними стосунками; соціальне становище, класову чи станову належ¬ність, посаду, звання, титул тощо; професію, спеціальність особи; назви різних частин тіла; назви демонологічних та міфічних істот; абстрактні поняття (моральні якості, переживання, психічний стан, почуття тощо); збірність, сукупність когось (чогось); звертання до Бога та ін. Отже, звертання в романі «Нація» виражається фор¬мою кличного відмінка іменника та субстантивованими частинами мови, охоплює широке коло різних груп лек¬сики, використовується в різних типах речень за метою висловлювання, виконує апелятивну та експресивну функції. 14. На думку фахівців, робота над простим ускладненим реченням має пропедевтичний аспект, оскільки учні початкових класів готуються до подальшого вивчення цієї теми в середніх класах. Вивчений матеріал необхідний їм для того, щоб здобути нові знання і вдало їх застосувати як на уроках у процесі вивчення простого ускладненого речення, так і в повсякденному житті. Усі зазначені знання і вміння, які учні початкових класів здобувають у процесі роботи над простим ускладненим реченням, сприяють удосконаленню усного і писемного мовлення. Для більш глибокого вивчення простих ускладнених речень ученими-педагогами розроблена програма спецкурсу за вибором для учнів 8 класу, при виконанні якої учень повинен: знати відомості про однорідні члени речення, звертання, вставні слова, словосполучення, їх функції, про відокремлені та уточнюючі члени речення, умови їх відокремлення, правила вживання розділових знаків; вміти знаходити однорідні члени речення й узагальнюючі слова, звертання і вставні слова, словосполучення, відокремлені та уточнюючі члени речення, аналізувати й конструювати з ними речення, виразно читати, вживати речення з такими конструкціями у мовленні, правильно ставити розділові знаки, виправляти помилки у власних і чужих висловлюваннях. 15. Традиційна методика вивчення синтаксису у вищій школі передбачає системно-описовий підхід до розгляду простого ускладненого речення, який лише частково відповідає сучасним вимогам, тому останні дослідження містять нові підходи до зазначеної проблеми. Прикладом може бути методика формування мовленнєво-комунікативних умінь учнів на завершальному етапі вивчення синтаксису, побудована на засадах комунікативно-діяльнісного і функціонально-стилістичного підходів, яку дослідив С. Омельчук. Доцільність комунікативно-діяльнісного підходу в мовній освіті вчителів української мови і літератури довела І. Кухарчук. Реалізацію функціонально-комунікативного підходу в процесі вивчення простого речення на уроках російської мови в школі дослідила С. Одайник. Залишається незаперечним той факт, що не існує єдиних лінгводидактичних засад вивчення простого ускладненого речення в педагогічних навчальних закладах. 16. З метою вирішення зазначених проблем С. Єрмоленко було розроблено методику вивчення простого ускладненого речення на засадах комунікативно зорієнтованого навчання, про ефективність якої свідчить сформованість професійних умінь студентів: працювати в колективі, групі, парно, індивідуально; виявляти й аналізувати різні синтаксичні конструкції, вміти їх порівнювати і знаходити синонімічні конструкції до дібраних словосполучень, речень чи текстів, програмувати доцільність використання стилістичних фігур у різних функціональних стилях; установлювати зв’язок між синтаксичними одиницями; визначати синтагматичні зв’язки в словосполученні, реченні й тексті; виявляти й аналізувати прості ускладнені і складні речення, їхні синонімічні конструкції; виявляти й аналізувати ускладнення простих речень (однорідність, відокремлення, внесення тощо); показувати значення новітніх тенденцій у вивченні синтаксису; зіставляти й аналізувати різні синтаксичні концепції; створювати власні оригінальні висловлювання чи тексти різних функціональних стилів мовлення (наукові, публіцистичні, офіційно-ділові, художні, епістолярні, конфесійні тощо).