Зразок роботи
ВИСНОВКИ
Дослідивши обставинні семантико-синтаксичні відношення в українському словосполученні, ми дійшли таких висновків.
1. Словосполучення являє собою щільну семантичну і структурну єдність, характерною властивістю якої є наявність певної смислової цілісності, семантичної завершеності. Ця властивість відрізняє словосполучення від тих поєднань слів у складі речення, які не мають смислової завершеності, а саме від сполук повнозначного і службового слів. Ознаками словосполучення як значимої мовної одиниці є те, що це непредикативна синтаксична одиниця-конструкція; складається щонайменше з двох повнозначних компонентів, між якими наявні субординативні відношення; будується на основі підрядного прислівного зв‘язку; в ньому активно виявляються граматичні категорії стрижневого слова; воно не відтворюється в готовому вигляді, а конструюється за певною структурною моделлю в процесі мовлення, яка існує поза структурною схемою речення і не залежить від загального інтонаційного забарвлення речення. Словосполучення є семантично завершеною і структурно замкненою одиницею; воно передбачає необмежену граматичну сполучуваність у межах лексично сполучуваних слів.
2. Обставинні відношення ґрунтуються на значеннях дій, станів, з одного боку, та обставинних значеннях – з іншого. Обставинні відношення простежуються в словосполученнях, у яких залежне слово позначає спосіб дії, якість, міру, ступінь вияву дії, стану чи ознаки або місце, час, причину, мету, умову дії, стану чи певної ознаки. Головним компонентом у таких словосполученнях найчастіше є дієслово, рідше віддієслівний іменник. Залежне слово виконує роль обставини.
3. Опосередковані означення якості дають квалітативну характеристику дії, тобто вони називають ознаку, що може виявлятися більшою чи меншою мірою. Вони виражаються якісно-означальними прислівниками, які семантично корелюють з якісним прикметниками, від яких утворюються. Опосередковані означення способу дії, як і квалітативні означення, виражають внутрішню властивість дії, те, чим характерна дія в своєму вияві. Придієслівність якісних і способових компонентів є диференційною їх рисою. Проте, на відміну від якісної, способовій ознаці не властиво виявляти різну міру її інтенсивності.
4. Локальність у семантико-граматичній структурі речення має дві основні форми вираження – синтетичну та аналітичну. Типовими засобами вираження синтетичної форми є прислівники, прислівникові сполучення та адвербіалізовані відмінкові форми іменників. Нетиповими, хоч і часто вживаними в українській мові, є обставини місця, виражені семантично чи синтаксично нерозкладними словосполученнями, які здатні у реченні виконувати функцію як власне обставин місця, так і зі значенням кінцевої чи вихідної точки поширення дії або стану. Аналітична форма обставин місця через специфічну лексико-семантичну та граматичну будову словосполучень здатна уточнити, конкретизувати суть власне локальності або спрямованості дій чи стану всього речення.
5. Обставини часу характеризують дію, стан, ознаку за їх стосунком до певного часу і відповідають на питання ко¬ли? доки? з якого часу? до якого часу? з яких пір? до яких пір? Вони виражаються прислівниками часу, безприймен¬никовими іменниками та іменниками в непрямих відмін-ках із прийменниками, дієприслівниками і дієприслівнико¬вими зворотами, фразеологізмами. При цьому однаковою мірою активно використовуються непоширені й поширені обставини часу. Обставини часу із семантичного погляду поділяють на два різновиди: обставини із загальним значенням моменту дії або стану та обставини із загальним значенням хроно¬логічних меж тривання дії чи стану. Обставини причини, умови, допусту, мети виражаються: прислівниками, дієприслівниками і дієприслівниковими зворотами, прийменниково-іменниковими конструкціями. інфінітивами, складеними прийменниками.
6. Специфiка обставинних словосполучень у поезії Т. Шевченка словосполучення виявляється в такому: керування типово демонструє залишки старої мови, вияв дiалектної чи народнорозмовної особливостi: ширше, нiж пiзнiше усталилося в лiтературнiй мовi, вживання форми називного вiдмiнка у знахiдному об’єкта щодо iстот; використання форми називного вiдмiнка в назвах iстот у конструкцiях iз прийменниковим знахiдним; ширше, нiж у сучаснiй лiтературнiй мовi, вживання прийменника на зi знахiдним вiдмiнком для означення мiсця спрямування дiї; залучення мiсцевого вiдмiнка з прийменником о на мiсцi знахiдного з прийменником про на означення об’єкта дiї.
7. Важливою ознакою поетичної мови Т. Шевченка є позицiйно стiйкi словосполучення, що мають високий потенцiал художньої експресiї, особливо тi з них, якi виступають у ролi вигукових емоцiйно-оцiнних компонентiв. Тi з них, якi є метафоризованими, сталими, часто вiдтворюють канон усного українського поетичного мовлення, частина з них належить до народних афоризмiв, що характеризують українську ментальнiсть. У поезiї Т. Шевченка розвинена синонiмiка просторових словосполучень. Вербалiзованi словами i формами з прийменниками коло, бiля, а також при, край, кiнець, над, пiд, понад, попiд, прийменниковими комплексами недалеко коло, недалеко од, недалеко край, синонiмiчнi просторовi словосполучення актуалiзують тонкi смисловi та стилiстичнi розбiжностi, сприяють точному висловленню думки, демонструють семантичне багатство граматичної системи української мови в дослiджуванiй поезiї.
8. Для Шевченкових творів типовими є конструкції, що описують події, співвіднесені з планом минулого й теперішнього часів; речення, що передають одночасні майбутні події, поет використовує дуже рідко. Найбільше прислівників, що входять до складу обставинних словосполучень, у поетичних текстах Т. Шевченка, зазнають синтаксичної транспозиції, зберігаючи свою морфологічну форму й утрачаючи обставинну семантику, набуваючи водночас ознак головного члена, співвідносного з присудком, односкладного безособового речення. Такими одиницями є переважно якісно-означальні, зрідка – кількісно-означальні прислівники.
9. М. Коцюбинський активно використовує у своїх творах всі різновиди обставинних словосполучень: обставинно-означальних, місця, часу, причини, умови, мети. Особливо активно вживає письменник просторові словосполучення, переважно в пейзажних картинках. Просторові відношення в контексті морфолого-синтаксичного рівня пов’язані насамперед із тим, які частини мови і як саме можуть їх передавати. Локативну семантику в українській мові мають родовий, знахідний, орудний та місцевий відмінки. Наприклад, знахідний відмінок спеціалізований як відмінок об’єкта. Але він виражає також просторово-об’єктне значення і таким чином займає проміжне місце між об’єктними і просторовими засобами. Тому у творах письменника часто зустрічаються безприйменникові конструкції, що мають змішану семантику.
10. Складне асоціативне мислення М. Коцюбинського, його сприйняття довкілля накладає відбиток на всю його творчість. Однією з найчисельніших груп метафор є дієслівні, адже пейзаж у нього сповнений динаміки, перебуває в постійному русі. Метафоризуючись, дієслова часто посилюють свою семантику динамічності й використовуються як художньо-образний засіб. Причому письменник уживає дієслівні форми, що, передаючи рух, одночасно виконують персоніфікуючу функцію. Найбільш поширеними в художньому відтворенні образу простору в новелах прозаїка є метафори із семантикою «руху». Крім того, письменник широко використовує у словосполученнях метафори з антропоморфною, зооморфною семантикою. Для урізноманітнення картин зображуваного, створення ефективнішого впливу на читача М. Коцюбинський використовує словосполучення, до яких входять синонімічні назви слуху та зору, що утворюють синонімічні ряди, складовими яких є як повні, так і контекстуальні синоніми з певними відтінками в семантиці.
Магістр