Філософська думка у Візантії у 4-7 ст (ID:1129215)

Вступ Своєрідне місце у філософії Середньовіччя займає філософія Візантії, що довго зберігала залишки античної спадщини. До освіти і науки візантійці ставилися з великою повагою. Відоме всім прислів'я «Вчення – світло, а неуцтво – пітьма» проголошене знаменитим візантійським богословом і філософом Іоанном Дамаскіним на початку праці «Джерело знання» і супроводжуване великим доказом. Іоанн Дамаскін, пояснюючи, що таке філософія, наводить шість найважливіших її визначень, що склалися ще в античності, але здаються йому цілком правильними: по-перше, філософія є знання природи сущого; по-друге, філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього видимого і невидимого; по-третє, філософія є вправа в смерті; по-четверте, філософія є уподібнення Богу, а уподібнюватися Богу людина може з допомогою трьох речей: мудрості, знання або щирого блага; по-п'яте, філософія – прагнення справедливості, що полягає в поділі порівно, і безпристрасності в судженні; по-шосте, філософія – це благочестя, яке вище справедливості, тому що велить відповідати Добром на Зло. Філософія – початок усіх мистецтв і наук; любов до мудрості. Оскільки ж справжня мудрість – це Бог, то любов до Бога і є справжня філософія. На відміну від Західної Європи, у Візантії ніколи не переривалася антична філософська традиція; саме візантійські богослови засвоюють і зберігають усе багатство думки грецьких філософів. Найвпливовішим філософським вченням пізньої античності, представники якого жили у Візантії, є неоплатонізм, що систематизував вчення Платона про окремо існуючі ідеї пізнання світу як єдино справжнє буття за допомогою методів арістотелівської логіки. Для неоплатоніків увесь світ виник як ієрархічна система, де кожний нижчий ступінь залежить від існування вищого. На самому верху сходинок міститься єдине: воно ж Бог, воно ж благо або, інакше, «те, що по той бік всього сущого», тобто трансценденція. Єдине є причина і насамперед – мета всякого буття, усе суще існує остільки, оскільки прагне до єдиного, або до блага; саме воно не причетне буттю і тому незбагненне ні для Розуму, ні для Слова – про Бога не можна сказати нічого. Другий ступінь – це Розум ідеї; це – чисте буття, породжене єдиним, тому що мислення і буття в платонічній традиції тотожні. Нижчий – третій ступінь – Душа – вже не єдина, як Розум, але поділена між живими тілами (душа космосу, тому що космос для платоніків жива істота, душі демонів, людей, тварин, рослин); крім того, душа рухома, розвивається: душа – джерело всякого руху, а отже, усіх хвилювань і пристрастей. Ще нижчий – четвертий ступінь – тіло. Як душа одержує кращі свої властивості - розумність, гармонію – від розуму, так і тіло одержує завдяки душі форму; інші ж якості – безжиттєвість, відсталість, інертність – те від матерії. Матерія не існує. Матерія ні в якому разі не причетна Розуму, тобто буттю; тому також не може бути збагненна – розумом і словом. Про її наявність люди довідуються чисто негативно, заперечливо: якщо від усіх тіл відняти їх форму (тобто всі скільки-небудь визначені їх характеристики: якість, кількість, положення тощо), те, що залишиться, буде матерія.