Зразок роботи
У сучасній філософії існує впливова філософська течія, – герменевтика, – яка змінила трактування історичних, суспільних, теоретичних, літературних і художніх явищ і зробила спробу побудувати загально філософську теорію, що відбиває зв'язок історії, світу, людини. Герменевтика являє собою такий напрямок філософської думки, який прагне по-новому підійти до споконвічної проблеми філософії – проблеми буття і його розуміння людиною. В цьому напрямку працювали такі філософи як Ф. Шлейермахер, В. Дільтей, М. Хайдеггер, В. Гумбольдт, Г. Гаддамер та інші. Протягом сторіч змінювався підхід до розуміння герменевтики, її предмету та методів інтерпретації.
Навіть сьогодні розуміння герменевтики неоднозначне. Вона має щонайменше два основних значення, що пов’язані між собою: 1) вчення про тлумачення текстів; 2) течія у сучасній філософії. Не слід забувати, що герменевтика виникла як мистецтво тлумачення, переважно, біблійних текстів, і залишалася такою аж до філософської герменевтики Фрідріха Шлейермахера. Також необхідно зазначити, що розрізняють літературну, філософську, теологічну, та, навіть, лінгвістичну герменевтику.
Герменевтика є методологією гуманітарного пізнання, тож вона є методологією більшості вищезазначених наук. Предметом герменевтики можна назвати систему знаків (символів). Суб’єкт герменевтики (пізнання) – людина (той, хто створює та сприймає знаково-символьну систему). Основними принципами герменевтики є принцип розуміння та пояснення (інтерпретації) тексту. Завдяки герменевтиці стає можливим виявлення справжнього змісту тексту та його точне розуміння.
Зазвичай під герменевтикою розуміють мистецтво та теорію тлумачення текстів. В цьому розумінні герменевтика виникла разом з появою писемності і з того часу має право на існування, тому що проблема правильного розуміння та тлумачення писемних джерел завжди була та залишається актуальною.
Свій початок герменевтика бере в класичній античності, в діалогах Платона й праці Аристотеля „Про тлумачення”. Платон в діалозі „Іон” каже про те, що тлумачі богів – поети. У самого Платона вчення про тлумачення було тісно пов’язане з його поглядами на пізнання як на спогади. Згідно з античними міфами, одним з „прислужників богів” та вісником їх волі по відношенню до людей був легендарний Гермес. Від імені цього міфологічного „перекладача” безпосередньо недоступних людям ідей богів і походить найменування „герменевтики” як мистецтва тлумачення незрозумілого, пояснення змісту „чужої” мови чи знаку.
Коли виникла писемність, герменевтика стала способом „правильного” тлумачення тексту та його „справжнього” розуміння для тих, хто не володів цим вмінням, але потребував точного пізнання тексту.
У пізній античності й середньовіччі, а також і в наступні епохи розвиток герменевтики був пов’язаний з інтерпретацією Святого Письма (екзегетика). Виникає монопольна теологічна герменевтика. Видатніші католицькі теологи та філософи тих віків зазвичай були герменевтиками-практиками і в той же час неминуче торкались питань метода тлумачення текстів. Один з найбільш відомих герменевтів – Хома Аквінський. Його вчення стало офіційною філософією католицтва, де було зведено в ранг догми певне тлумачення змісту Біблії.
Нова глава в історії герменевтики з’являється в епоху Відродження. Якщо католицька теорія спирається на традицію інтерпретації Святого Письма, то протестантська теологія заперечує сакральний статут Святого Письма, воно припиняє бути незаперечним каноном тлумачення Біблії. Таким чином задача, що стоїть перед герменевтами розширюється до небачених розмірів.
Протестантизм перетворює інтерпретацію в проблему. Саме на цій основі і виростає герменевтика як особлива дисципліна, а саме як вчення про методи розуміння. Першим документом такої герменевтики вважається трактат Й. Даннхаузера "Сакральна герменевтика" (1654).
Із „сакральної герменевтики” згодом з’явилася „теологічна герменевтика” (І. Ернесті), трохи пізніше з’явилась „філологічна герменевтика” (Й.М. Хладеніус, Г.Ф.Майер).
В епоху Нового часу традиція „теологічної герменевтики” відходить на другий план, а „філологічна герменевтика” набирає силу. Цей процес завершується на початку ХІХ сторіччя, коли Ф. Шлейермахер створює власну філософську герменевтику. В середині ХІХ сторіччя з’являється спеціальне філософське вчення, яке розглядає проблеми тлумачення та розуміння письмових джерел.
І.С. Нарський, дослідивши передісторію та зародження герменевтики, вважає, що вона пройшла декілька етапів в своєму розвитку. У попередньому вигляді схема послідовності цих етапів виглядає так:
Передісторія герменевтики уходить своїми коренями в часи античності, а тоді патристики: проблема розуміння та тлумачення висловів „оракулів” та передречень „пророків” переросла в проблему тлумачення писемних джерел, перш за все Біблії та інших „священних книг”.
Коли з’явилися ренесансний гуманізм та буржуазний варіант християнства, і перш за все німецький протестантизм (Лютер, Меланхтон), починається новий етап в розвитку герменевтики, зв’язаний з перетворенням її проблематики із монополії вузького кола грамотних богословів в питання, що торкається розуміння та тлумачення Біблії і світськими мислителями, далекими від християнського вчення, і широкими верствами віруючих, що вже самостійно читають та осмислюють відповідні тексти. Цей етап був завершений на початку ХІХ сторіччя, коли нарешті виникла філософська герменевтика (Ф. Шлейермахер).
Наприкінці ХІХ сторіччя герменевтика, перш за все в роботах німецького філософа Вільгельма Дільтея, знаходячись під впливом ідей неокантіанства, об’єднується з „філософією життя”: головна задача герменевтики – спроба дискредитування, знецінювання матеріалістичного розуміння історії.
На початку ХХ сторіччя основоположник німецького екзистенціалізму Мартін Хайдеггер в праці „Буття та час” (1927) надав герменевтиці новий акцент: вона повинна була стати онтологічною і дати „нове тлумачення” усім феноменам свідомості, протипоставивши діалектико-матеріалістичному світосприйняттю екзистенціальне „тлумачення” буття людини, часу, історії. Після другої світової війни почався новий етап розвитку герменевтики, пов’язаний з іменами філософів Ганса-Георга Гадамера, Поля Рикера, Енріко Бетті.
Магістр