проблеми істини у сучасній теорії пізнання (ID:588878)

На основі аналізу сучасного стану проблеми за даними вітчизняної та зарубіжної наукової літератури та періодичних видань, ми знаходимо, що існує два принципових підходи до проблеми істини: онтологічний і гносеологічний. В рамках онтологічного підходу істина розглядається як буття особливого роду. Так, відповідно до філософії Платона, яка є прикладом онтологічного відношення до істини, істина розуміється як одна із ідей, що існує самостійно від людини, в особливому царстві її думки та володіє власним онтологічним статусом, тобто не потребує для свого прояву людини. В ідеалістичних системах істина розуміється як вічно незмінна і абсолютна властивість ідеальних об’єктів (Платон, Августин), або як згоду мислення з самим собою з його апріорними формами (Кант). В класичній філософії виділяють дві альтернативні парадигми трактування істини. Одна з них базується на принципі кореспонденції, як відповідність певного знання об’єктивному стану справ до предметного світу. Яскравими представниками такого принципу є Аристотель, Ф. Бекон, Спіноза, Дідро, Гельвецій, Гольбах, Фейєрбах. Другим класичним принципом трактуванням істини є принцип когеренції, тобто відповідність знання іманентним характеристикам ідеальної сфери, відповідність до абсолюта, раціональної інтуїції. Представниками такої концепції є Платон, Гегель, Августин, Декарт [1]. У Платона визначення істини органічно пов’язане з риторичною формою. Тобто однією із фундаментальних ідей світобудови, присутність якої у реальному сущому постає необхідною умовою існування останнього [7, с. 10]. Аристотель пов’язуває істину з чистою логічною формою її виразу, тобто з судженням [3, с. 9].