Зразок роботи
На першому етапі розвиток фінансів і фінансової думки визначався переважно еволюцією економічних відносин, опосередкованих їхньою грошовою формою; появою ознак державності та утворенням перших держав, у зв’язку з чим постала потреба в грошовому забезпеченні їхніх функцій; інституціоналізацією фінансових відносин. Аналіз історичних джерел цього етапу свідчить, що фінансова практика має глибше коріння порівняно із фінансовою наукою. Існувало багато різноманітних фінансових господарств, які зароджувалися, розвивалися, занепадали та щезали, проте немає підстав стверджувати про наявність у них фінансової науки.
Ще в ХVІ–ХV ст. до н. е. в Стародавньому Єгиптівелася професійна торгівля, були аналоги грошей, срібло витісняло зерно, котре використовувалось як гроші. У Вавілоні ще в VІ ст. до н. е. з’явилися торгово-кредитні доми, безготівковий розрахунок, фінансове консультування. А в ХХ – на початку ХVІ ст. до н. е. окремі фінансові відносини закріплено у відомому зведенні законів царя Хаммурапі. У ІХ ст. до н. е. в Китаї застосовували методи грошового регулювання за допомогою бронзових монет ціянів, а Конфуцій (551–479 рр. до н. е.) заклав підвалини справедли- вої системи оподаткування повинностей. У Індії трактат “Артхашастра”, або “Наука про користь, про практичне життя” (321–292 рр. до н. е.), висвітлює практичний досвід і настанови управління державою з її фінансовими ресурсами. Цілий ряд дослідників історії економічної й фінансової думки вважають першим автором науково-практичної праці з фінансів старогрецького мислителя Ксенофонта (близько 430–355 рр. до н. е.): у праці “Про доходи Афінської республіки” він показав джерела збільшення державних доходів як у традиційний спосіб, так і за рахунок залучення засобів громадян для купівлі дер- жавних рабів. Використання останніх, на думку Ксенофонта, мало збільшити доходи не лише держави, а й громадян, котрі придбали рабів. Інший видатний стародавній мислитель Аристотель (384–322 рр. до н. е.) обґрунтував вчення про гроші, а також запропонував фіскальний спосіб отримання від підданих грошових коштів. До речі, саме його ідея про те, що функціонування держави пов’язане із встановленням визначених взаємовідносин щодо розподілу й перерозподілу створюваних матеріальних благ між державою та рештою суб’єктів відтворювальних відносин, покладена в основу класичної теорії фінансів. У Стародавньому Римі були закладені інституціональні підвалини формалізації фінансових відносин. Період становлення перших держав характеризується появою фінансової практики й окремих елементів зародження фінансової науки.
На другому етапі завдяки формуванню державних фінансових інститу- тів та інституціоналізації відповідних відносин у низці країн Західної Європи відбувається становлення державних і приватних фінансів. Найосвіченіший у ХІІ–ХV ст. клас суспільства – духовенство, із середовища якого вийшла значна частина учених цього періоду, намагається осмислити й систематизувати правила ведення державного господарства. Хоча їхні рекомендації будувалися на релігійних і моральних засадах, вони створили передумови для розвитку нової фінансової науки.
Надаючи великого значення грошам, він першим намагався обґрунтувати право короля на збір податків з підданих. У його працях розкрито зміст терміна “фінанси” в часи Середньовіччя, котрий виводили з латинських слів “finatio”, “financia”, а також “financia pecuniaria”, що означало обов’язкову сплату грошей. Видатним представником другого етапу розвитку фінансово-економічної думки слід вважати французького математика Ніколу Орезма (1323–1382), автора трактату про походження, природу й різновиди грошей. Він виступав проти поширеної на той час практики поповнення казни за рахунок випуску неповноцінних монет під виглядом повноцінних, вважаючи її гріховною.
У період із 1118 до 1314 рр. функціонував локальний духовно-лицарський орден тамплієрів, який мав значний грошовий статок і започаткував різноманітні фінансові операції, зокрема безготівкові розрахунки, надання аудиторських послуг, позик, нагляд за надходженнями коштів клієнту тощо. У самій мережі командорств через запровадження спеціального позичкового листа було організовано грошові перекази. Таким чином, окремі дослідники не випадково вважають тамплієрів творцями першої транснаціональної фінансової системи, котра через багато століть потрапила в лоно наукового аналізу.
Другий етап характеризувався початком розбудови фінансової архітектоніки, появою фінансово-банківських інститутів зі збереження й транспортування цінностей, управління фінансовими фондами, акумульованих із релігійних і світських джерел, які призначалися для фінансування хрестових походів, надання позик. В обхід біблійної заборони на лихварство італійські банкіри вводять у обіг векселі. Як гарантійні цінні папери про своєчасну сплату в певному місці визначеної суми конкретній особі векселі виконували одну із функцій грошей, тим самим створюючи підґрунтя для нових грошей, сприяючи розвитку грошового обігу, поступовому витісненню металевих грошей, котрі були незручними для трансакцій та мали просторове обмеження.
Фінансова думка цього періоду починає активно усвідомлювати явища й процеси у фінансовій системі, які були виразом потреб соціально-економічного розвитку країн. Поява нових інститутів у фінансовій системі спонукала до осмислення самої категорії “фінанси”. Тому термін “фінанси” не випадково виник у торговельних містах Італії в ХІІ–ХV ст. та дістав поширення як поняття, пов’язане із системою грошових відносин між державою й населенням. З ХV ст. спочатку в Італії, а потім і в інших країнах державні чиновники всіх видів і рангів – від високопоставлених вельмож до скромних викладачів – почали висловлювати на папері свої ідеї щодо раціонального управління економікою, й особливо фінансами своїх країн. На його переконання, основна заслуга в розвитку економічної та фінансової думки з XIV ст. до останньої чверті ХVІІІ ст. належить переважно італійцям. Іспанці, французи та англійці загалом поділяють друге місце, хоча співвідношення їхніх сил із плином часу помітно змінювалося.
Отже, на другому етапі розвитку фінансової думки з ХV ст. зміцнився зв’язок між фінансовою теорією та практикою, наука починає помітніше впливати на фінансову практику. Меркантилісти зробили перші кроки на шляху визначення фінансового господарства як сукупності доходів і витрат. Категорія “фінанси” трактувалася по-різному, а її розуміння залежало передусім від економічної теорії, покладеної в основу дослідження фінансів, інституціонального середовища країни, національних особливостей її економіки та історичних традицій. Неоднорідність розвитку відносин на різних етапах цивілізаційного поступу спричинила неоднакове розуміння теоретиками й практиками різних країн ключових понять “фінанси” та “фінансове господарство”.
Виникнення й розбудова державних і приватних фінансів відбувалися майже паралельно.
До основних умов появи останніх належать:
1. виникнення та утвердження реальних грошей;
2. поява паперових носіїв, де закріплена необхідна інформація, в т. ч. фінансово-економічна;
3. наявність на національному рівні встановленого державою номіналу грошових коштів;
4. формування на основі загальної згоди аналогу грошей, таких як розписка та векселі.
На третьому етапі розвитку фінансової думки – формування й утвердження наукового підходу до вивчення фінансів – спостерігалося нове помітне явище.
Починаючи з третього етапу розвитку фінансової науки в її межах формуються та надалі успішно розвиваються як окремі наукові дисципліни історія фінансової думки й фінансова історія. Значну роль у цих процесах відіграло видання в різних країнах Європи антологій та історико-економічних праць.
Разом із набуттям фінансовою думкою статусу науки розвивалися національні напрями фінансової думки – італійський, німецький, французький, іспанський, англійський. Представники фінансової науки в Україні теж брали активну участь у цьому загальноєвропейському процесі. Інакше кажучи, зазначена наука сформувалася завдяки спільним зусиллям представників різних країн Західної та Східної Європи ХVІІІ – початку ХХ ст. Цей час характеризується завершенням першого класичного періоду й настанням першої класичної ситуації між 1790 і 1800 рр., а надалі – перебуванням фінансової науки в другому і третьому класичних періодах та відповідних їм класичних ситуаціях.
Доволі тривалий третій етап розвитку фінансової науки відзначався також істотними змінами в її змісті, що є цілком закономірним, якщо врахувати низку важливих обставин. По-перше, цей етап охоплює всі три класичні ситуації, отже, в кожній із них наука зазнає кількох переходів від кризового до нормального стану, від революційного до еволюційного типу розвитку. По-друге, кожній такій ситуації притаманне домінування певних теорій та їх співіснування, крім того, відбуваються зміни в національних лініях розвитку фінансової науки. По-третє, стрижень цього етапу розвитку економічної й фінансової наук становить перемога маржиналістської наукової революції та, як наслідок, утвердження маржиналізму з його ключовими концепціями граничної корисності й граничної продуктивності, котрий після 1870-х років став теоретико-методологічним підґрунтям економічної та фінансової ортодоксії.
Магістр