Державна мовна політика в Україні 1991-2023 роки (ID:1128947)

Прийнята 28 червня 1996 року Конституція Україна (далі – Конституція або Основний Закон) у статті 10 проголосила українську мову єдиною державною мовою в Україні[1], що дозволяє зараховувати її до засадничих конституційних цінностей. Такий статус, згідно з юридичною позицією Конституційного Суду України (далі – Конституційний Суд), повністю відповідає державотворчій ролі української нації, яка історично проживає на території України та складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі[2]. Навряд чи сьогодні хтось всерйоз готовий ставити такі тези під сумнів. Проте в період розробки та прийняття в 90-их роках ХХ ст. Основного Закону ситуація була іншою. Текст статті 10 Конституції став одним із каменів спотикання під час обговорення проєкту нової Конституції у Верховній Раді України. Один із учасників цих подій, народний депутат України І-VI скликань Ярослав Кендзьор, згадує, що: «години дві-три ми «товклися» на цій статті, допоки зберегли її. Не голосувала частина комуністів. Ми мусили записати, що «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин» – без цього не прийняли б. Хоча російська мова – теж мова національної меншини, чомусь немає польської мови, угорської. Мусили піти на цей компроміс, бо не голосували – і все»[3]. Тому і сьогодні на десятому році російської агресії ми маємо в статті 10 Конституції згадку про російську мову. З цього приводу В. С. Кобрин зазначає, що допоки на конституційному рівні ми будемо виділяти російську мову з-поміж інших мов національних меншин, доти в нас будуть виникати проблеми та дискусії з питань надання останній статусу державної[4]. З одного боку, в умовах повномасштабної війни, в яких ми сьогодні перебуваємо, такий висновок може здатися перебільшеним. Адже навряд чи сьогодні знайдуться охочі відкрито лобіювати особливий статус російської мови. З іншого – в таких умовах ще більш абсурдним є закріплення на конституційному рівні мови держави-агресора. Протягом наступних десятиліть після прийняття Основного Закону різні політичні сили, які, як правило, вороже налаштовані до української державності, будуть апелювати до цих положень, які нібито надають якісь преференції російській мові. Їх ціль – знівелювати цінність української мови, роблячи кроки для її усунення з публічного простору та саботування обов’язку держави забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України, зафіксований в тексті тієї ж статті 10 Конституції України. Наприклад, 51 народний депутат України 21 червня 2019 року направив до Конституційного Суду конституційне подання, в якому ці депутати просили визнати неконституційним Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Один із аргументів – «незважаючи на те, що … частиною третьою статті 10 Конституції гарантується вільний розвиток, використання і захист, перш за все, російської мови, оспорюваним Законом No2704-VIII встановлюються дискримінаційні положення по відношенню до російської мови та до інших мов національних меншин, які не є офіційними мовами Європейського Союзу»[5]. Показово, що більшість народних депутатів, які підписали це конституційне подання, були обраними за списками політичної партії «Опозиційний Блок», яку заборонили у 2022 році через існування реальної загрози з її сторони конституційному ладу та основним правам і свободам громадян України[6]. На жаль, такі політичні сили не тільки мають своїх народних депутатів у Верховній Раді України, але й у деякі періоди історії могли сформувати конституційну більшість, що дозволяло їм впливати на формування законодавства у сфері мовних відносин. Через це, як справедливо зазначила О. М. Бориславська у 2017 році, в Україні відсутня єдина мовна політики, а почергові коливання то в бік гарантій функціонування і розвитку української мови, то в протилежну сторону тільки ускладнювали вирішення питання мовних відносин в Україні[7].