Зразок роботи
1.1. Теоретичні аспекти формування професійної культури особистості в науковій літературі
Одним з важливих завдань сучасної освіти є підготовка зрілої, цілісної особистості фахівця. Головним критерієм такої зрілості в умовах зростання вимог щодо конкурентоспроможності, стрімкого розвитку всіх галузей економіки є високий рівень професійної культури фахівця. Тому мета вищої освіти сьогодні – підготовка фахівця чуттєвого, розуміючого, культурного фахівця, підготовленого до діяльності в складному суперечливому світі, який повинен сприяти розвитку культури суспільства загалом. Саме активне знання, уміння творчо використовувати його лежить в основі освіченості, культури особистості та суспільства.
Особливо гостро проблема формування професійної культури постала для майбутніх фахівців сфери обслуговування. Специфіка праці цієї галузі економіки пов’язана сьогодні не тільки з володінням фахівцем технологією обслуговування, але й упевненістю в значущості праці, умінням працювати із задоволенням, постійним спрямовуванням зусиль на підвищення якості обслуговування; умінням спілкуватися з людьми незалежно від їхнього віку, статі, національної та релігійної приналежності, соціального статусу; здатністю організовувати свою діяльність, продуктивно мислити, постійно вдосконалюватись у професії. Особливість вимог, які висуваються до фахівців сфери обслуговування, пов’язані з тим, що їхня діяльність знаходиться на перехресті взаємин „людина – людина” та „людина – технологія”, потребує постійної віддачі, значних інтелектуальних, моральних і фізичних витрат, високого рівня сформованості професійної культури.
Сфера ресторанного господарства України як одна з гілок сфери обслуговування однією з перших у 90-і роки ХХ століття почала входити в ринок, намагаючись задовольнити різноманітні потреби споживачів, створити для клієнтів найбільш сприятливі умови харчування та відпочинку. Як показує практика, найбільш удалою є діяльність тих підприємств ресторанного бізнесу, у яких увагу менеджерів зосереджено не тільки на елементах інтер’єру закладу та гарній кухні, але й створенні сприятливої атмосфери, зацікавленому ставленні всього обслуговуючого персоналу до відвідувачів, умінні спілкуватися з клієнтами, незалежно від їхніх індивідуальних особливостей, постійно шукати нові прийоми роботи, професійно зростати. У зв’язку з цим формування в менеджерів ресторанного господарства професійної культури є вельми актуальною проблемою.
Вирішення цієї проблеми ускладнюється тим, що до недавнього часу підготовка фахівців ресторанного господарства як окремого профілю не здійснювалася, а проходила в межах підготовки фахівців сфери туризму або технології харчової промисловості та організації системи харчування. Тільки з 2007 року відбулось відокремлення цього профілю підготовки, протягом кількох років науково-методична комісія зі сфери обслуговування здійснювала активний пошук змісту підготовки фахівців, що відображалось у змінах навчальних планів і неможливості викладачів ВНЗ на науково обґрунтованій основі вести підготовку студентів, які обрали цей напрям. На цей час підготовка фахівців здійснюється відповідно до затверджених стандартів галузі знань „Сфера обслуговування”, ведеться підготовка фахівців за напрямом „Готельна і ресторанна справа”. У процесі підготовки увагу приділено формуванню готовності майбутніх фахівців до роботи і в закладах розміщення, і підприємствах ресторанного господарства.
Цілком очевидно, що в процесі підготовки фахівців ресторанного господарства ще багато невирішених питань, серед яких, на наш погляд, провідне місце займає проблема формування професійної культури, оскільки це поняття містить різноманітні аспекти, пов’язані з професійною діяльністю фахівця та всебічним розвитком його особистості.
Проблему формування професійної культури майбутніх фахівців ресторанного господарства логічно розпочати із дослідження феноменів „культура” та „професійна культура”, з’ясуванням їхньої сутності та взаємозв’язку. Зазначимо, що поняття „професійна культура” не є простим механічним поєднанням понять „професіоналізм” та „культура”, вони постають як єдність професіоналізму та культури в людській діяльності. Однак при визначенні поняття професійної культури, перш за все, потрібно з’ясувати сутність основоположного елементу цієї єдності – поняття культури.
Поняття культури завжди асоціюється в нашій свідомості з удосконаленням людини, досягненням нею певних вершин у сфері життєвої або професійної діяльності, а також із залученням до системи вищих цінностей. Культура, як пише В. Біблер, є формою сучасного буття та спілкування людей різних (минулих, сучасних і майбутніх) культур, форма діалогу та взаємовиникнення цих культур [23, с. 289]. Культура становить систему соціально набутих і трансльованих від покоління до покоління значущих символів, ідей, цінностей, вірувань, традицій, норм і правил поведінки, завдяки яким люди організують свою життєдіяльність. Ми не можемо правильно зрозуміти суспільство (соціальну систему), якщо не знаємо їх.
Узагалі поняття культури є базовим для багатьох галузей людського знання, але саме через цю багатозначність не піддається чіткому визначенню. Так, філософський словник зосереджує нашу увагу на діяльнісному аспекті культури, утіленому в соціально-творчу діяльність людства в усіх сферах буття та свідомості, яку потрібно розглядати в єдності завдяки створенню цінностей, норм, знакових систем. Ця діяльність пов’язана з оволодінням культурної спадщини попередніх поколінь, що забезпечує внутрішнє збагачення особистості, виявлення та розвитку її внутрішнього потенціалу й, отже, дозволяє перетворювати дійсність [204, с. 225].
Укладачі філософських словників розглядають культуру як „засіб соціального життя, який поєднує всі види людської діяльності”, зокрема творчої [205]; як специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, поданий у продуктах матеріальної та духовної праці, у системі соціальних норм і закладів, у духовних цінностях, у сукупності ставлення людей до природи, між собою й до самих себе [206]; як сукупність традицій та інновацій (форм), їхньої еволюції, якими людина користується для збереження й оновлення соціального буття [27].
Сутність, специфіку, своєрідність культури неможливо розкрити поза співвідношення її з діяльністю, що перетворює дійсність та впливає на формування й розвиток людини як особистості. Так, тлумачний словник С. Ожегова у трактуванні феномену культури не надає однозначної відповіді. Усі наведені тлумачення вказують взаємозалежність між культурою та високим рівнем досягнень людства у виробничій, суспільній і розумовій діяльності, який забезпечується завдяки розвитку та досягнень окремої людини [147, с. 276].
У педагогічному енциклопедичному словнику за редакцією Б. Бім-Бада культура тлумачиться як історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, утілений у типах і формах організації життя й діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створених ними матеріальних і духовних цінностях [154, с. 130]. Отже, визначається взаємозалежність культури від розвитку суспільства та індивіда. Однак культура як загальне явище сприймається, засвоюється та відтворюється кожною людиною індивідуально, впливаючи на її становлення як особистості.
Науковці вказують на визначальну роль освіти в процесі оволодіння людиною загальної та професійної культури. Утім змістовний аспект освіти повинен мати культурне підґрунтя, бути джерелом знань про природу, суспільство, способи діяльності, емоційну, вольову та ціннісну природу ставлення людини до оточення, інших людей, праці й суспільства
[103, с. 150].
Наведені словникові визначення свідчать, що дослідження культури й процесу її формування визначається специфікою методологічного підходу, який покладено науковцями в основу аналізу. Так, О. Запєсоцький на підставі системного аналізу значної кількості підходів установив існування кількох сотень визначень поняття „культура”. Аналіз їхнього змісту дозволив науковцю зафіксувати феноменологічну сутність культури як сукупності цінностей, норм, ідеалів, що характерні для соціальної спільноти й забезпечують сенс існування людини та суспільства [72, с. 150]. Проте, як зазначає Г. Єлізарова, кожне з існуючих визначень поняття „культура” має певну змістовну недостатність завдяки надзвичайної комплексності [68].
Аналіз філософських праць О. Арнольдова [6], Д. Бекхерста [33], П. Гуревича [59], Н. Злобіна [82], М. Кагана [93], Л. Когана [104] та ін. свідчить про значну роль діяльності в перетворенні реальності. Проте духовна чи матеріальна діяльність, а також їхня сукупність не може ототожнюватися з культурою, оскільки це тільки один з її аспектів, засобів прояву. Як пише Т. Спіріна, „розвиток і вдосконалення людської діяльності сприяють удосконаленню культури; у процесі діяльності створюються та закріплюються зразки культури, а людина виступає її суб’єктом. Як універсальна характеристика діяльності, культура визначає найбільш пріоритетні, необхідні види діяльності та способи її здійснення” [192, с. 15].
На думку І. Зимньої, для більш глибокого трактування культури необхідно включення самої людини як суб’єкта її привласнення та розвитку. На цій підставі дослідниця надає визначення культури як сукупності цінностей, норм та ідеалів, які привласнені й використовуються людиною в процесі її активної життєдіяльності та у взаємодії з іншими людьми [80]. Французький учений А. Моль уважає, що найсуттєвішими атрибутами цього поняття є глибоке, усвідомлене й шанобливе ставлення до спадщини, здатність до творчого сприйняття, розуміння та перетворення дійсності в будь-якій сфері діяльності й стосунків [137, с. 18].
Осмислення культури, яка розкриває сутність людського буття, дозволяє не тільки побачити, але й усвідомити можливі шляхи розвитку освіти як невід’ємної складової частини культури. Культура, як зазначав Д. Лихачов, – це велике цілісне явище, яке робить людей, що мешкають у визначеному просторі, з просто населення – народом, нацією. У поняття культури повинні входити й завжди входили релігія, наука, освіта, моральні норми поведінки людей та держави [126, с. 3].
Аналізуючи соціальну структуру суспільства, В. Лапшов виділяє культуру класів, соціальних прошарків, націй, регіонів, професій, вікових груп тощо. За носієм „людських сутнісних сил” – культуру індивідуальну та суспільну. За рівнем вияву індивідуальних людських здібностей – культуру почуттів, умінь, потреб, мислення, світогляду. За рівнем організації життєдіяльності – культуру праці, побуту та відпочинку. За характером підготовки до життєдіяльності – культуру освіти й виховання [122, с. 16].
Необхідно вказати, що в реальній дійсності, у життєдіяльності окремої людини й суспільства ці різні аспекти, компоненти й рівні культури злиті воєдино. Їх виділяють у процесі дослідження, абстрагуючись від єдності, щоб глибше, повніше, чіткіше пізнати їх, а пізнавши, злити воєдино в комплексному підході.
Спроба визначити рівні культури зроблена в дисертаційній роботі С. Ісаєнко, яка на підставі аналізу філософської, політологічної та соціологічної літератури виділяє:
1) за ознаками певної історичної епохи – культуру стародавнього світу, античну, середньовічну, сучасну культуру тощо;
2) за етнічно-національними та географічно-регіональними ознаками – культуру Заходу, Сходу, американську, слов’янську, українську, німецьку культуру тощо;
3) за сферою людського буття – матеріальну, духовну, світську, релігійну, світоглядну, національну, громадянську, політичну, моральну, художню, фізичну, розумову, естетичну, музичну культуру тощо;
4) за сферою прояву людської діяльності – виробничу й професійну культуру, культуру праці, дозвілля, споживання, побуту, обслуговування, спілкування, мови, поведінки, почуттів, мислення тощо;
5) за ознаками соціальних груп і верств населення – культуру колективу, особи, індивіда, класу (селянську, буржуазну культуру), суспільства; а також молодіжну, військову, артистичну, педагогічну культуру тощо [89, с. 15].
Магістр