Аналіз державного регулювання фінансової діяльності підприємств (ID:251372)

ВСТУП Як відомо, існування будь-якої економічної системи ґрунтується на розподілі повноважень і прав на прийняття рішень між державними установами та окремими суб’єктами господарювання. В умовах ідеальної моделі ринкової економіки засоби виробництва переважно перебувають у приватній власності, а держава дістає можливість розпоряджатись виробничими фондами та іншим майном лише на підставі його придбання та безпосереднього володіння. Альтернативою ринковій економічній системі є командно-адміністративна модель, за умов існування якої суб’єкти господарювання мають свободу вибору у прийнятті рішень лише в межах, визначених державними установами. В свою чергу, як переконливо свідчить досвід СРСР, у визначенні стратегії державної політики щодо всіх сфер господарства політичні пріоритети майже завжди домінували над критеріями економічної доцільності. Саме цей чинник став головним у зниженні ефективності радянської економічної системи та призвів до її розпаду. У світовій практиці розроблено і особливий варіант існування національного господарства - змішану економіку. Ця виробничо-господарська система поєднує у собі різні форми власності ; ринкові принципи вільної конкуренції та державне регулювання соціально-економічних процесів. Змішана економіка використовує як цінові механізми організації, так і окремі варіанти урядового втручання для впорядкування макроекономічної нестабільності та ліквідації недоліків ринку. Саме принципи функціонування змішаної економічної системи найбільше відповідають особливостям перехідного періоду, що відбуваються в даний час в Україні. Одними з найважливіших умов переходу до ринкової економіки є розробка відповідної законодавчо-правової основи. Як зазначається в ст. 42 Конституції України, держава забезпечує захист конкуренції у комерційній діяльності, захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт. В умовах побудови ринкової економіки докорінно змінюється характер організаційно-правових відносин державних та інших органів з суб'єктами комерційної діяльності. Сьогодні ці відносини будуються з організацією рівноправної діяльності різних видів підприємств, підтримки комерції, освоєння ринку на різних рівнях і напрямках. Як доводить світова практика, серед найпоширеніших методів державного регулювання основними є правові, адміністративні та економічні заходи. У площині правового регулювання держава встановлює певні правила економічної поведінки для підприємств. Мається на увазі прийняття комплексу законів щодо функціонування різноманітних форм власності, визначення порядку укладання угод та контрактів, регламентацію зобов’язань сторін у сфері трудових відносин тощо. У площині адміністративного регулювання (тобто заходів щодо дозволу, примусу, заборони) здійснюється квотування; ліцензування, державний контроль за ціноутворенням; надаються певні гарантії та ін. Економічними методами державного регулювання передбачається використання бюджетної, фіскальної (та її складової - податкової) та грошово-кредитної політики для підвищення ефективності національного господарства. В процесі переходу до ринку в Україні ці обставини набувають особливої актуальності, адже уряду вкрай важливо знайти оптимальне співвідношення між методами правового, адміністративного та економічного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, оскільки від цього залежатиме як характер ринкових перетворень національного господарства, так і майбутнє країни в цілому. Головною метою даної роботи є характеристика сучасного стану аналізу фінансового стану підприємства та пошук резервів підвищення ефективності діяльності підприємства, а також державного регулювання фінансової діяльності та пошук напрямів його вдосконалення. Виходячи з поставлених цілей, можна сформувати задачі: дослідження і аналіз теоретичних, методологічних і прагматичних підвалин державного регулювання фінансової діяльності підприємств; аналіз фінансово-економічного становища підприємства; розгляд напрямів удосконалення державного регулювання фінансової діяльності підприємства. Для вирішення цих задач були вивчені літературні джерела та публікації в періодичних виданнях. РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ АНАЛІЗУ ТА ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА 1.1Відносини між державою і підприємством У різних країнах системи державного регулювання та місце, яке вони займають у господарській системі, мають свої національні відмінності. В цьому плані поняття "державне регулювання" та "господарська система" є досить абстрактними, їх наповнення реальним змістом відбувається в конкретних історичних і економічних умовах, зазнає впливу національних традицій, культури, релігії. Однак суть їх від цього не змінюється. Держава за допомогою економічних важелів намагається стимулювати певні напрями розвитку економіки, не руйнуючи і не усуваючи ринкового механізму, У сучасних розвинених ринкових системах держава намагається оптимально поєднати конкурентні ринкові та державні регулюючі сили в господарській системі. Найбільшим ступенем національних відмінностей відрізняються країни колишньої командно-адміністративної системи, що переходять до ринкової економіки, в тому числі й Україна. В силу специфіки історичного розвитку державне регулювання тут набуло якісно іншої форми, ніж у США. країнах Західної Європи та ін. Його головна особливість полягала в тому, що воно перетворилось на самодостатню форму господарської системи. Державна власність набула гіпертрофованих форм, а її суб'єктом фактично виступала лише держава. Це призвело до панування в політиці і економіці державно-монополістичних структур. Державне регулювання замі¬нило всі інші механізми регулювання, їх еволюційний розвиток був штучно зруйнований. Держава безпосередньо втручалася в усі відтворювальні та господарські процеси, в управління кожним окремим підприємством. Підприємницькі функції господарських оди¬ниць звузились до виконання централізованих указів та оператив¬ного управління. Підприємства не мали навіть елементів впливу на господарську систему. ^Закономірно, що така форма державного втручання сприяла зростанню консерватизму, бюрократизму, безконтрольності дій центральних виконавчих органів. Знищення еволюційних форм економічного руху практично припинило економічний, соціальний і науково-технічний прогрес суспільства. Вихід з цієї кризи лежить у площині відносин власності. Форми власності повинні відповідати стану продуктивних сил, ступеню суспільного поділу праці, кооперації та спеціалізації, які в нашій країні досить відрізняються в окремих галузях, сферах і районах. За цих умов об'єктивною необхідністю розвитку суспільства є роз¬державлення економіки і відродження паралельного існування різ¬них форм власності на засоби виробництва: державної, колективної, приватної та їх різновидів: кооперативної, змішаної, індивідуально-сімейної, колективної, акціонерної. Практика довела, що прогресивний розвиток людського суспільства супроводжується не уніфі¬кацією структури відносин власності, а її ускладненням, багатогранністю форм економічного життя. Відновлення плюралізму форм власності об'єктивно потребує розширення складових господарської системи через впровадження таких елементів, як ринок з притаманною йому конкуренцією та міжфірмовим контрактним регулюванням, що ґрунтуються на частковій планомірності. Узгодження названих механізмів з метою досягнення макроекономічної ефективності бере на себе держава. Проблема в тому, щоб обґрунтовано розподілити функції між цен¬тралізованим державним і ринковим регулюванням, визначити пріо¬ритети і межі кожного, створити певні економічні умови для їхньої сприятливої дії і взаємодії. Перебудова системи господарства в Україні — це відновлення не тільки економічної основи, а й механізмів, які перебувають з нею у функціональних і причинно-наслідкових зв'язках. На прак¬тиці це означає, що політика державного регулювання повинна ви¬конувати такі конкретні й цілеспрямовані функції, як координація економічних процесів на макрорівні, підтримання оптимальних про¬порцій суспільного виробництва та безперервності процесу відтворення. Перехід до ринку, економічні реформи не можуть бути для Ук¬раїни самоціллю. Це саме стосується приватизації державного майна та інших ринкових заходів. Це лише інструменти, які поряд з поси¬ленням державного впливу на економіку мають забезпечити досяг¬нення важливих суспільних цілей. Такими цілями є підвищення рівня життя широких верств населення, зміцнення здоров'я нації; формування розвинутої матеріальної та духовної культури народу, досягнення соціального миру і стабільності, гармонії у взаєминах людини з природою, екологічної безпеки, забезпечення Українській державі гідного місця у світовому співтоваристві. Особливістю для України є те, що становлення ринку та інститу¬тів національної держави збігаються у часі. За цих умов внаслідок слабкості молодої держави є загроза деформування ринкових струк¬тур. Тому час вимагає розбудови тих інститутів держави, які ком¬пенсують негативні, побічні наслідки функціонування ринку. Це інсти¬тути планування, забезпечення економічної безпеки, соціального стра¬хування і пенсійного забезпечення, дотримання гарантій на освіту, охорону здоров'я, прав на працю, захисту інтересів споживачів та ін. Крім того, активної державної підтримки потребують більшість підприємницьких структур, які залишаються слабкими, особливо у виробничій сфері. В країні низька ділова активність, несприятливий інвестиційний клімат та в основному недосконала фіскальна податкова система. Без подолання цих явищ не буде дієздатного ринку. Україна має формувати таку національну модель ринку і дер¬жавного регулювання економіки, яка враховувала б історичні реалії та сучасний зарубіжний досвід Державні структури України мають вивчити нагромаджений протягом століть арсенал форм і методів державного регулювання економіки. Історія становлення державного економічного регулю¬вання — невід'ємна складова історії економічної політики. Економічна діяльність сучасної держави відіграє дуже важливу роль (рис.1.1.). Поряд з приватною ініціативою і громадською самодіяльністю вона є вирішальним фактором суспільного прогресу. Рис.1.1. Роль держави у ринковій економіці Відтворення умов конкуренції зводиться до того, що сотні тисяч підприємств, які виробляють величезну номенклатуру товарів і послуг, мають доповнюватись рухом грошей, цінних паперів, інформацією, знаннями, що можливо лише за умов дії відповідних юридичних законів, нормативних документів, інструментів. Ще Адам Сміт зазначав, що “невидима рука ринку” функціонує лише тоді, коли добре видна “грізна рука закону”. Виходячи з цього держава створює юридично-інституціональні засади ринкової економіки: захист прав власника (ст.41 Конституції України); антимонопольне законодавство (ст.42 Конституції України); соціальний захист населення (ст.46 Конституції України); захист покупців (ст.42 Конституції України). Відповідно до цих юридично-інституціональних засад держава видає закони, порушення яких може призвести до спотворення ринкового ціноутворення та дії законів ринку. Як покупець продукції від імені держави виступає уряд, який закуповує зброю, поштові, транспортні послуги тощо. Як суб’єкт, що несе грошові витрати, держава виступає як агент для перерозподілу доходів. Такі витрати називаються трансфертними, або передаточними, і є соціальним забезпеченням (велфером). Трансфертні платежі нічого не додають до ВВП. Вони свідчать про роль, яку відіграє уряд як агент для перерозподілу доходів у суспільств на користь тих, хто потребує допомоги. Усунення причин відмови ринкового механізму досягається втручанням уряду в економічну діяльність через її регулювання, обходячи дію законів ринкової конкуренції. Таке втручання називають регулюванням. Головні причини збоїв у ринковому механізмі можна об’єднати в такі чотири групи: зовнішні економічні ефекти; суспільні блага; факти неподільності; монополізм. Зовнішні економічні ефекти - це витрати, що є зовнішніми для учасників процесу виробництва, які платять за товар. Суспільні блага споживаються всіма членами суспільства, порівну і часто колективно. До них належать оборона, охорона суспільного порядку, державне управління, енергетична система тощо. Факти неподільності. В умовах ринку економічно і соціально не завжди доцільно, щоб у певних галузях, сферах діяльності існувала конкуренція. Це обумовлено тим, що остання дає свободу вибору обсягів підприємств. Якщо ж потужності у суспільстві доцільно з економічної точки зору довести до мінімуму, виникають факти неподільності. Монополізм спотворює ринок, призводить до того, що ціни зростають при штучному зменшенні обсягів виробництва. У зв”язку з цим потрібне втручання уряду з метою зменшення впливу монополії, що здійснюється ліквідацією монополії або регулюванням її діяльності. Сучасний ринок є ринком, що регулюється державою. Це здійснюється за допомогою правових актів, що закріплюють ринкові відносини, широкого використання договірних відносин, через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту населення, через податкову, кредитну, банківську системи, ціноутворення та інші регулятори з метою досягнення цілей, визначених державною соціально-економічною політикою. Українська держава лише розпочала проводити власну економічну політику. Від її успіху залежатиме доля вибору українського народу. Для розвитку підприємництва в Україні необхідно визначити найважливіші аспекти регулювання процесу фінансової діяльності підприємств з боку держави. Існує чисельна низка факторів, що обумовлюють необхідність державного регулювання підприємництва. Перерахуємо декілька з них: нездатність підприємств протистояти дисфункціям ринку; монополізація виробництва; постійне порушення рівноваги між сукупним попитом та сукупною пропозицією; ускладнення відтворювальних процесів. Нездатність значної кількості підприємницьких структур протистояти дисфункціям ринку породжує такі негативні явища, які можуть розвиватись ланцюговою реакцією: масове банкрутство підприємницьких структур; втрата державою платників податків (скорочення джерел поповнення державних доходів); посилення соціальної напруги, соціальної нестабільності; збільшення навантаження на державний бюджет (соціальні виплати). Тому необхідність державного регулювання фінансової діяльності підприємств не викликає сумніву і має здійснюватись протягом усього періоду діяльності підприємства : створення, функціонування і ліквідації (рис.1.2.). Рис.1.2. Державне регулювання фінансової діяльності підприємств У період відкриття і ліквідації підприємства важливо знати не тільки перелік необхідних для цього документів, умови ліцензування видів діяльності, розрахунку з кредиторами, а й мати нормативний термін, протягом якого аудиторська фірма, що направляється податковою інспекцією для перевірки, здійснить цю перевірку і видасть необхідні для ліквідації документи. Нині ліквідувати підприємство складніше, ніж відкрити, ця процедура може тривати місяцями. У період функціонування підприємства необхідне організаційно-правове та фінансово-економічне регулювання (рис.1.3.). його діяльності за допомогою антимонопольного законодавства, податкових, митних, фінансово-кредитних заходів, цінової політики, удосконалення місцевого законодавства стосовно підтримки малого бізнесу, створення консалтингових центрів, союзів підприємців. Рис. 1.3. Формування нормативно-правового поля фінансової діяльності підприємств Регулювання діяльності підприємств дуже важливе на регіональному рівні. Орга¬нам регіонального управління та місцевого самоврядування слід визначати пріоритетні для їх територій напрями діяльності бізнесу, а також розробляти системи економічних регуляторів, які стимулюють розвиток підприємництва за обраним напрямом (пільгова оренда приміщень, мікрокредитування, інвестиційні конкурси, створення регіональних центрів підтримки підприємництва, інформаційне забезпечення). Програма розвитку підприємництва та малого бізнесу має бути складовою державної програми економічного й соціального розвитку регіонів. В Україні спостерігається надмірна зарегульованість економічних процесів та організаційних процедур щодо створення та функціонування підприємництва, що пов’язана з проблемами реєстрації, ліцензування, контролю, системи обліку та звітності, різного роду зборів і платежів. Як відмічається в національній економічній літературі, сьогодні кожний з етапів легітимації підприємницької діяльності жорстко зарегульовано. При цьому вони всі разом не узгоджені між собою і перетворюють встановлений законодавством заявницький тип започаткування підприємницької діяльності в Україні на дозвільницький, коли потенційний суб’єкт господарювання стає залежним від численних дозволів різноманітних державних інстанцій. . Дезорганізує роботу суб’єктів підприємництва значна кількість державних контролюючих органів, кожний з яких діє за власними нормативними та інструктивними документами, що не погоджені між собою, має місце дублювання контролюючих функцій організаціями різних рівнів влади, що приводить до надмірної кількості перевірок. Спостерігаються також адміністративні обмеження підприємницької діяльності з боку органів місцевої влади, які пов’язані з необхідністю виконання підприємцями обов’язкових правил і процедур, що передбачені актами органів влади різних рівнів. Все це, а також невизначеність, заплутанність та часті зміни законодавства призводить до того, що легальні суб’єкти підприємнцтва стають збитковими, уповільнюються темпи приросту, значна кількість переходить до „тіньової економіки”. Основні форми фінансово-економічної підтримки підприємств зображено на рис.1.4. Рис.1.4. Форми фінансово-економічної підтримки підприємств На думку багатьох експертів, проблеми „зарегульованості” є найгострішими та найнебезпечнішими проблемами підприємницької діяльності сектору. Тому в останні роки в Україні проблемам цієї групи на державному рівні приділяється значна увага. Це підтверджує значна кількість нормативних актів такої орієнтації, що були розроблені та прийняті за цей час. Серед них укази Президента України „Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” (від 3.02.98, №79), „Про державну підтримку малого підприємництва” (від 12.05.98, №456), „Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” (від 3.07.98, №727), „Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” (від 23.07.98, №817), „Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності” (від 20.05.99, №539) та інші. Але, як відмічають національні фахівці, незважаючи на прийняті рішення та заходи, не відбувається кардинальних позитивних змін, які б суттєво вплинули на активізацію підприємництва в Україні. Тому необхідна подальша розробка та впровадження комплексу заходів державного регулювання підприємництва, підтримки підприємництва. Основними напрямами державної підтримки підприємства в Україні мають стати: вдосконалення нормативно-правової бази; проведення ефективної конкурентної політики; створення ефективної системи фінансово-кредитної та гарантійної підтримки підприємства; дерегуляція економіки; створення сприятливого інвестиційно-інноваційного клімату; забезпечення стабільності національної валюти; удосконалення приватизаційного процессу; підтримка ефективно-працюючих підприємств незалежно від форм власності, сприяння розвитку малого підприємництва; підвищення ефективності функціонування державного сектору економіки; розвиток „економіки погоджень” і третього сектору економіки (приватні підприємства, які є об’єктом державного регулювання економіки і використовуються для реалізації цілей державної політики); заохочення іноземних інвестицій, залучення їх у приватизаційну сферу і в реальне виробництво; обмеження тінізації економіки шляхом стимулювання трансформації некримінальної тіньової економіки у легальну, а також перекриття джерел кримінального бізнесу; ефективне використання міжнародної допомоги з метою розвитку підприємництва. Підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок, що на сучасному етапі державне регулювання фінансів підприємницьких структур в економіці України проводиться за двома головними напрямами: проведення бюджетно-податкової та кредитно-грошової політики; створення системи державної підтримки розвитку підприємницьких структур з метою стимулювання їх фінансової діяльності. Підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок, що на сучасному етапі державне регулювання фінансів підприємницьких структур в економіці України проводиться за двома головними напрямами: 1. Проведення бюджетно-податкової та кредитно-грошової політики. 2. Створення системи державної підтримки розвитку підприємницьких структур з метою стимулювання їх фінансової діяльності. Державне регулювання фінансової діяльності за цими напрямами має бути узгоджене і не заперечувати одне одного, оскільки через податкову політику створюється можливість наповнення переважної частини державного бюджету. 1.2 Поняття, види та класифікація фінансових результатів діяльності підприємства Фінансові результати - це співставлення регламентованих податковим законодавствам валових доходів і валових витрат. Перевищення валових доходів над валовими витратами становить прибуток, зворотне явище характеризує збиток. Отже, фінансовими результатами діяльності суб'єктів підприємництва є прибуток або збиток. Діяльність підприємств у сфері фінансових результатів спрямована на забезпечення отримання прибутку та його оптимальний розподіл і використання, а за наявності збитків - на встановлення їх причин та джерел покриття. Розглянемо детальніше фінансові результати підприємницької діяльності та їх класифікацію. За значенням підсумкового результату господарювання розрізняють: - позитивний фінансовий результат - прибуток; - негативний фінансовий результат - збиток. У розрізі видів діяльності виділяють: - фінансовий результат від звичайної діяльності (операційної, не операційної); - фінансовий результат від надзвичайних подій. У розрізі звичайної діяльності виділяють: - фінансовий результат від операційної діяльності; - фінансовий результат від не операційної діяльності. Прибуток від операційної діяльності є результатом виробничої або комерційної діяльності, тобто основної для даного підприємства. Що стосується фінансових результатів від не операційної діяльності, то це результати від фінансових інвестицій, які не є складовою частиною еквівалентів грошових коштів, тобто від інвестування в акції, облігації. Залежно від формування та розподілу розрізняють декілька видів прибутку: - валовий; - від операційної діяльності; - від звичайної діяльності до оподаткування; - від звичайної діяльності після оподаткування; - чистий. Валовий прибуток (збиток) розраховується як різниця між чистим доходом від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і собівартістю реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг). Прибуток (збиток) від операційної діяльності визначається за формулою : де фрш) - фінансовий результат від операційної діяльності, грн.; ВП- валовий прибуток, гри.; /ОД- інші операційні доходи, грн.; АВ - адміністративні витрати, грн.; ВЗ - витрати на збут, грн.; ЮВ—інші операційні витрати, грн. Прибуток (збиток) від звичайної діяльності до оподаткування визначається за формулою: де ФР , - фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування, гри.; - дохід від участі в капіталі, грн.; ІФД — інші фінансові доходи, грн.; /Д- інші доходи, грн.: ФВ - фінансові витрати, гри.; витрати від участі в капіталі, грн.; /В- інші витрати, грн. Прибуток від звичайної діяльності після оподаткування визначається як різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податків з прибутку. Чистий прибуток (збиток) розраховується за наступною формулою: де ЧП(з) - чистий прибуток (збиток), гри.; ФР т - фінансовий результат від звичайної діяльності після оподаткування, грн.; Пр — надзвичайні прибутки, гри.; П — податки із надзвичайного прибутку, грн. За характером оподаткування прибутку виділяють оподатковану та не оподатковану його частину. Такий поділ прибутку відіграє важливу роль у формуванні податкової політики підприємства, тому що дозволяє оцінювати альтернативні господарські операції з позицій кінцевого їхнього ефекту. По періоду формування виділяють: - прибуток попереднього періоду (тобто періоду, що передує звітному); - прибуток звітного періоду. Такий поділ прибутку використовується з метою аналізу для виявлення відповідних трендів його динаміки, побудови відповідного базису розрахунків. За характером розподілу в складі прибутку, що залишається після сплати податків та інших обов'язкових платежів (чистого прибутку), виділяють: - частину, що капіталізується; - частину, що споживається. Капіталізований прибуток характеризує ту його частину, яка спрямовується на фінансування приросту активів підприємства, а спожитий прибуток-та його частина, яка направлена на виплати власникам (акціонерам), персоналу або на соціальні програми підприємства. Для характеристики цих частин прибутку використовуються терміни відповідно нерозподілена і розподілена частина прибутку. Незважаючи на досить значний перелік розглянутих класифікаційних ознак, він, проте, не відображає всього різноманіття видів фінансових результатів, що використовуються у науковій термінології і підприємницькій практиці. Основною метою економічного аналізу є пошук можливостей покращання результатів роботи підприємства, підвищення його ефективності. Для її досягнення необхідно відшукати внутрішні і зовнішні резерви. Поки що немає однозначного визначення поняття "резерви". У перекладі з латинської мови слово reservere означає "економити, зберігати", а у французькій мові reserve – це "запас". У спеціальній економічній літературі поняття "резерви" застосовується у двох значеннях: по-перше, як запаси, ресурси, необхідні для забезпечення безперебійного виробничого процесу, по-друге, як невикористані можливості подальшого розвитку та удосконалення наявного рівня виробництва, наприклад резерви зростання рівня продуктивності, оплати праці, резерви зниження собівартості продукції, резерви збільшення обсягу виробництва, прибутку, рентабельності тощо. В економічному аналізі під резервами розуміють можливості поліпшення використання ресурсів підприємств у результаті удосконалення техніки і технології, організації праці і виробництва, подолання вузьких місць, а також приведення в дію виробничих ресурсів, які не використовувалися раніше. Виявлення і використання резервів має велике значення. Так, мобілізація ресурсів виробництва дає змогу збільшити випуск продукції, поліпшити її якість при порівняно невеликих додаткових капітальних вкладеннях та незначному збільшенні витрат матеріалів, палива, енергії тощо. Використання резервів виробництва забезпечує значну економію суспільної праці, підвищення її продуктивності, здешевлення виробництва продукції, збільшення внутрішньовиробничих накопичень. Крім того, мобілізація резервів виробництва найбільш економічне джерело зростання ефективності виробництва. На кожній ділянці виробництва є резерви. Це пояснюється не тільки можливими упущеннями, а й тим, що досягнення науки і техніки, передовий досвід впроваджуються у виробництво неодночасно. На тих ділянках, де вони ще не впроваджені, утворюються резерви. Чим швидше нові методи виробництва будуть розповсюджені, тим повніше будуть використані резерви виробництва. Резерви неоднорідні за територіальними, часовими та іншими ознаками і тому вони класифікуються за простором, часом, стадією життєвого циклу виробу, видом ресурсів, стадією відтворення, економічною природою і характером впливу, способом виявлення тощо (табл. 15.1). У процесі раціонального пошуку і реалізації резервів важливо дотримуватися чітких принципів та умов. До них можна віднести такі принципи: провідної ланки, вузьких місць, врахування типу виробництва, одночасність пошуку резервів, визначення комплектності резервів, науковість, комплексність і системність, оперативність, регулярність, демократичність у пошуку резервів, економічне обґрунтування та запобігання повторному рахунку резервів (рис. 1.5). Рис. 1.5 Принципи організації пошуку господарських резервів Виявлення провідної ланки у підвищенні ефективності виробництва, означає, що потрібно шукати резерви щодо тих витрат, які займають основну частку у собівартості продукції і можуть дати більшу економію при мінімальних зусиллях. Виділення вузьких місць, які перешкоджають підвищенню обсягів виробництва, прибутку і рентабельності та зниженню собівартості продукції. Врахування типу виробництва – пошук резервів на масовому виробництві має вестися послідовно у такому напрямі: виріб – вузол – деталь – технологічна операція. Якщо має місце одиничне виробництво, тоді резерви аналізуються за окремими операціями виробничого циклу. Одночасний пошук резервів передбачає виявлення невикористаних резервів за всіма стадіями життєвого циклу об'єкта чи виробу. Визначення комплектності резервів необхідно для того, щоб економія одних видів ресурсів супроводжувалася економією інших, пов'язаних з ними. Наприклад, економія матеріалів без зменшення затрат праці і часу використання обладнання не дозволить налагодити випуск додаткової продукції. Науковість означає застосування у пошуку резервів наукових розробок, спеціальних методик, методів і прийомів аналізу, системи показників тощо. Комплексність і системність полягають у повному вивченні економічних явищ чи процесів за допомогою такої форми організації пошуку резервів, при якій дотримуються єдність та послідовність дослідження економічних явищ як цілісної системи у певному порядку – за етапами та у взаємозв'язку, а не відокремлено. Оперативність – це принцип, що вимагає швидкого пошуку резервів, формування чітких висновків, рекомендацій, які слугують основою для своєчасного прийняття відповідних управлінських рішень щодо підвищення ефективності господарювання, а також контролю за їх виконанням. Регулярність означає безперервне, постійне виявлення резервів, не дивлячись на можливі позитивні тенденції розвитку суб'єкта господарювання та окремих видів його діяльності. Принцип демократичності стверджує, що до пошуку резервів необхідно залучити широке коло працівників підприємства. Економічне обґрунтування резервів означає підтвердження їх відповідними розрахунками, точними цифровими викладками, поясненнями, які ґрунтуються на реальних даних і мають об'єктивний характер. Запобігання повторному рахунку резервів досягається шляхом врахування при узагальненні резервів взаємодії різних факторів, які впливають на результати господарювання. Показовим є приклад підрахунку резервів зниження собівартості продукції, де часто застосовується повторний рахунок і як наслідок – завищення суми резервів. Це має місце тоді, коли визначають резерви за рахунок недопущення перевитрат коштів за кожною статтею витрат та окремо за рахунок збільшення обсягів виробництва. При цьому не враховується залежність між обсягами виробництва і статтями витрат. Зокрема, зі збільшенням обсягів виробництва пропорційно зростають умовно-перемінні витрати, а умовно-постійні не змінюються, що сприяє економії витрат за окремими статтями. 1.3 Основні напрями державного регулювання фінансової діяльності підприємств З наукової точки зору управління фінансовою діяльністю визначають як сукупність понять і методів, що знаходять своє застосування в ході дослідження на підприємствах з приводу регулювання його фінансових потоків. З практичної точки зору управління фінансовою діяльністю можливо визначити як комплекс рішень і дій, які існують всередині самого підприємства і відповідають заданим цілям його фінансових потоків. (Б.Коласс "Управління фінансовою діяльністю підприємства"). До цілей управління фінансовою діяльністю підприємства Г. Депалленс відносить "з одного боку, регулярне забезпечення підприємства коштами, необхідними для його нормальної поточної господарської діяльності; з іншого боку, контроль за раціональним використанням і рентабельністю операцій, для яких ці кошти були призначені". Часто, між поняттями "фінансова діяльність", "управління фінансовою діяльністю" не проводять суттєвого розмежування, тому що ці категорії тісно взаємопов'язані, мають однакові елементи, складові, сукупні ієрархічні та комунікаційні зв'язки, однакові ступені юридичної і економічної залежності. В даний час не існує типової схеми фінансової діяльності підприємства. В умовах ринкової економіки ефективне управління фінансами передбачає оптимізацію грошового потоку фірми, під яким розуміється безперервний обіг грошей в часі - кругооборот. Сам по собі грошовий потік не є фінансами (як, наприклад, рух є формою існування матерії, але це не означає, що рух є матерія). Рух грошових коштів в процесі утворення, а потім використання (розподілу) фондів грошових коштів - це фінансові відносини. Без грошового потоку від акціонерів, інвесторів або кредиторів неможливо створити фонди, які завдяки фінансовим відносинам в подальшому будуть уречевлені в оборотних та основних фондах або інших інвестиціях. Такий підхід базується на тому, що підприємства залучають гроші на платній основі, тобто як капітал. А рух грошей в якості капіталу — це завжди фінансові відносини. Правовим фундаментом цивілізованого бізнесу є діюче в цій області законодавство. Його розвитку сприяло становлення ринкових відносин в Україні. Прийняті Закон України “Про підприємництво”, десятки інших законів, регулюючих відносини власності, організацію виробництва, банківську і біржову діяльність, оподаткування, інвестиційну і зовнішньоекономічну політику і т.д. Діють також багаточисельні укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, акти міністерств і відомств. Практично в усіх сферах виробничо-господарської і фінансової діяльності основною формою опосередковування відносин між суб”єктами ринкових відносин є договір (контракт) - угода, спрямована на виникнення, зміну або припинення взаємних прав і обов”язків. Договору в підприємницькій діяльності відведено важливі функції.. За його допомогою виявляється попит на продукцію, що виробляється (послуги, роботи), конкретні вимоги споживачів (замовників), можливі матеріальні ресурси для виконання виробничої програми і т.д. Договір дозволяє визначити співвідношення попиту і пропозиції, служить засобом визначення перспективи розвитку і формування такої виробничої програми, яка відображає суспільні потреби і попит населення. Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів недобросовісної конкуренції і монополізму в любих сферах підприємницької діяльності. Органи державної виконавчої влади будують свої відносини з підприємцями, використовуючи: податкову і фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і процентів по державним кредитам, податкових пільг, цін і правил ціноутворення, цільових дотацій, валютного курсу; розмірів економічних санкцій; державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні, економічні і соціальні регіональні програми; договори на виконання робіт і поставок для державних потреб (державне замовлення). В Україні прийняті і діють ряд нормативних актів, які заклали фундамент для формування підприємництва. Важливе місце серед них належить Закону України “Про підприємництво”. Згідно з цим Законом підприємництво в Україні здійснюється за такими принципами: вільний вибір діяльності на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян; самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства; вільне наймання працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством; вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством; самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. Особливо слід сказати про державу та її відповідні органи (адміністративно-господарські одиниці, органи уряду, в тому числі міністерства, комітети) щодо підприємницької діяльності. За загальними правилами ринкової економіки держава не може бути суб’єктом ринкових відносин, а отже, і підприємцем Ці функції вона як власник делегує корпораціям, асоціаціям, кооперативам, спільним, індивідуальним та іншим підприємствам. Зумовлено це тим, що держава є організатором загальних правил підприємництва і має контролювати виконання їх. На всіх підприємствах основним узагальнюючим показ¬ником фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (дохід). Порядок використання прибутку (доходу) визначає власник (власники) підприємства або уповноважений ним орган згідно з статутом підприємства та чинним законодавством. Державний вплив на вибір напрямів та обсягів використання прибутку (доходу) здійснюється через установлені нормативи, податки, податкові пільги, а також економічні санкції відповідно до законодавства України. У випадках, передбачених статутом підприємства, частина чистого прибутку може передаватися у власність членів або трудового колективу підприємства. Порядок розподілу і використання цієї частини прибутку здійснюється радою або зборами (конференцією) трудового колективу. Підприємство самостійно визначає фонд оплати праці без обмеження його зростання з боку державних органів. Трудові доходи найманого працівника підприємства визначаються трудовим договором відповідно до законодавства України, а для інших працівників - угодою між ними. Трудові доходи працівника підприємства регулюються податками. Мінімальний розмір оплати праці найманих працівників усіх видів підприємств не може бути менше прожиткового мінімуму, якій встановлюється законодавчими актами України. Підприємство самостійно встановлює форми, системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників. Відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. Відповідальність працівника по фінансових обов'язках підприємства визначається часткою його участі у фінансових . ресурсах підприємства. Підприємство не несе відповідальності за поставку продукції за державним замовленням, якщо державний орган, що видав замовлення, не забезпечив його матеріально-технічними ресурсами у повній номенклатурі і обладнанням, які необхідні для виконання державного замовлення за питомими нормами та проектними нормативами. Підприємство має право самостійно реалізувати свою продукцію, призначену для держзамовлення, якщо державний орган, що його видав, відмовився забезпечити (не забезпечив) підприємство всіма матеріально-технічними ресурсами і обладнанням для виконання цього замовлення. Підприємство має право реалізувати самостійно всю продукцію, яка не увійшла в державне замовлення, на території інших держав, якщо це не забороняється законодавством України. Підприємство самостійно здійснює матеріально-технічне забезпечення власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих угод (контрактів) або через товарні біржі та інші посередницькі організації України та інших держав. . Орган, що видав державне замовлення, забезпечує підприємство на його вимогу матеріально-технічними ресурсами в обсязі, номенклатурі та асортименті, необхідними для його виконання. У разі виникнення спору з питань незбалансованості дер¬жавного замовлення і необхідних матеріально-технічних ресурсів сторони мають право звернутися до арбітражного господарського суду. Підприємство здійснює реалізацію своєї продукції, інших матеріальних цінностей на основі прямих угод (контрактів), державного замовлення, через товарні біржі, мережу власних торгових підприємств. Реалізація продукції підприємства, в тому числі на основі бартерних угод, за межами України здійснюється самостійно або на основі ліцензій відповідно до законодавства України. Підприємство реалізує свою продукцію, майно за цінами і тарифами, що встановлюються самостійно або на договірній основі, а у випадках, передбачених законодавчими актами України, - за державними цінами і тарифами. В розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні ціни, що формуються відповідно до умов і цін світового ринку, На продукцію підприємств, які займають монопольне становище на ринку товарів, що визначають масштаб цін в економіці і соціальну захищеність громадян, допускається державне регулювання цін відповідно до Закону України «Про ціни і ціноутворення». При цьому державні ціни повинні враховувати середньогалузеву собівартість продукції і забезпечувати мінімальний рівень рентабельності продукції, на яку вони поширюються. Якщо цей рівень рентабельності не забезпечується державними цінами, то держава повинна забезпечити його дотацією за умови, що продукція підприємства е суспільне необхідною. У разі порушення підприємством державної дисципліни цін на продукцію надлишково одержана сума підлягає вилученню. Крім того, з підприємства стягується штраф у порядку і розмірах, встановлених законодавчими актами України. Джерелом формування фінансових ресурсів підприємства є прибуток (дохід), амортизаційні відрахування, кошти, одержані від продажу цінних паперів, пайові внески членів трудового колективу, підприємств, організацій, громадян та інші надходження. Підприємство користується банківським кредитом на комерційній договірній основі. Підприємство може надавати банку на договірній основі право використовувати свої вільні кошти і встановлювати проценти за їх використання. Державним підприємствам забороняється виступати гарантами при наданні суб'єктам підприємницької діяльності банківських кредитів. Підприємство має право відкривати розрахунковий та інші рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів розрахункових, кредитних та касових операцій за місцем реєстрації підприємства або у будь-якому банку України, інших держав за їх згодою. Всі розрахунки підприємств (включаючи платежі до бюджету і виплату заробітної плати) провадяться в календарній черговості надходження розрахункових документів (настання строків платежів). Розрахунки підприємств за своїми зобов'язаннями провадяться у безготівковому та готівковому порядку через установи банків відповідно до правил здійснення розрахункових та касових операцій, затверджуваних Національним банком України. Підприємство може поставляти продукцію, виконувати роботи, надавати послуги в кредит із сплатою покупцями (споживачами) процентів за користування цим кредитом. Для оформлення таких угод підприємство може застосовувати в господарському обороті векселі. Підприємство несе повну відповідальність за додержання кредитних договорів і розрахункової дисципліни. Підприємство, яке не виконує своїх зобов'язань по розрахунках, може бути оголошене арбітражним судом банкрутом у порядку, встановленому Законом України «Про банкрутство». Підприємство самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність. овнішньоекономічна діяльність підприємства є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України. Порядок використання виручки підприємства в іноземній валюті визначається валютним законодавством України. Підприємство має право одержувати кредити від своїх зарубіжних партнерів. При цьому валюта зараховується на баланс підприємства і використовується ним самостійно. По одержаних підприємством кредитах держава відповідальності не несе. Підприємство, яке здійснює зовнішньоекономічну діяльність, може відкривати за межами України свої представництва та виробничі підрозділи, утримання яких здійснюється за кошти підприємства. Підприємство у своїй зовнішньоекономічній діяльності з питань економічної, технологічної, екологічної та соціальної безпеки контролюється державними органами. Законами „Про власність” та „Про підприємництво” проголошено становлення і розвиток підприємств різноманітних організаційно-правових форм, побудованих на державній, приватній або колективній власності. Всі організаційно-правові форми підприємств дотримуються загальних принципів організації фінансів: повна самостійність в області фінансової діяльності, самофінансування, зацікавленість в підсумках фінансово-господарської діяльності, відповідальність за її результати. Звідси і загальні зміни в складі і структурі фінансових ресурсів підприємства, побудованих на приватній або колективній власності: підвищилась роль прибутку і амортизації як основних джерел фінансових ресурсів, скоротилась сфера безоплатно одержаних ресурсів на підставі внутрішньовідомчого і внутрішньогалузевого перерозподілу грошових фондів, а також бюджетного фінансування. Разом з тим, фінанси, будучи перерозподільчою категорією, не можуть не враховувати відміннностей в організаційно-правовому статусі підприємств. Тип підприємства впливає на порядок формування статутного капіталу, розподіл і використання прибутку, взаємовідносини з бюджетом і на інші сторони управління фінансами. При загальних рисах, характерних для фінансів підприємств недержавної форми власності, підприємства кожної організаційно-правової форми мають свої фінансові переваги і недоліки. Наприклад, одноосібна власність дає хазяїну повну свободу і гнучкість в прийнятті рішень, контролю і управління фінансами. Тут має місце індивідуальна відповідальність по боргах всім майном, однак звідси і виникають труднощі в залученні капіталу. Кредитори без особливого бажання надають гроші одній особі, не дивлячись на зобов'язання по поверненню. У випадку додаткової потреби в фінансових ресурсах власники приватних підприємств в основному повинні покладатись тільки на своїх друзів і рідних. Товариство (партнерство) як підприємство, що створюється декількома фізичними особами, є більш сильною економічною одиницею в порівнянні з приватним підприємством. Воно не відчуває труднощів в залученні робочої сили і додаткових капіталовкладень. Кредитори більш налаштовані надавати їм гроші, так як всі партнери несуть необмежену відповідальність. Необмежена відповідальність в даному випадку є одночасно і колективною, і індивідуальною. Тому для підприємств цього типу характерно укладання конкретних партнерських договорів. В цьому фінансовому документі знаходять відображення всі фінансові питання, пов'язані з розміром вкладу партнерів, долею участі в прибутках. В угоді про партнерство часто зазначаються також рішення (фінансові або будь-які інші), які можуть бути прийняті без всіх партнерів. Попередня угода досягається і за умовами викупу долею у випадку бажання одного з партнерів відійти від справ або розірвати угоду. Акціонерні підприємства, на відміну від підприємств перших двох типів, відносяться до господарюючих суб'єктів з обмеженою відповідальністю. В цьому випадку відповідальність кожного учасника обмежена розміром його інвестицій. В підприємствах такого типу власність відображає частку в загальному капіталі. У випадку банкрутства власники втрачають тільки те, що вкладено ними в акції. Підприємства цього типу більш надійні і кредитоспроможні. Тому вони не відчувають проблем із залученням нових вкладників. Об'єктивний характер фінансових відносин, що виникають при здійсненні господарської діяльності, не виключає застосування специфічних способів державного регулювання фінансів підприємств державної форми власності - це нормування оборотних коштів, державні замовлення, ліміти тощо. Розвиток і розширення ринкових відносин в Україні забезпечує виникнення в системі фінансових відносин нових сфер їх функціонування. Це стосується фінансів приватного підприємництва. Їх призначення в суспільному відтворенні, а також особливості в формуванні і використанні грошових фондів дозволяють виділити їх в окремий, самостійний різновид фінансів господарських ланок. Під приватним підприємництвом розуміють самостійну, ініціативну діяльність громадян, направлену на одержання прибутку або особистого доходу, яка здійснюється від свого імені, на свій страх і ризик і під власну відповідальність. Поєднання в одній особі працівника і власника є визначним фактором, що формує специфіку організації фінансових відносин, особливостей системи управління і функціонування господарської діяльності. В цілому, сферу фінансових відносин приватного підприємництва утворюють грошові відносини, що виникають між приватним підприємцем і державою щодо сплати податкових платежів до бюджету і погашення зобов'язань перед позабюджетними фондами; приватним підприємцем і вищестоящою організацією при формуванні і витрачанні централізованих фондів і резервів; приватним підприємцем з іншими юридичними і фізичними особами і підприємцями при грошових розрахунках. Можна виділити наступні особливості в організації фінансових відносин приватних підприємців: відносини з державою складаються в основному в односторонньому порядку і опосередковують стягнення податкових і неподаткових платежів до бюджету і позабюджетних фондів; менша в порівнянні з юридичними особами кількість податків, що підлягають сплаті, специфічна форма їх нарахування і стягнення; відносини з позабюджетними фондами по відрахуванню внесків з власних доходів будуються на добровільній основі ; взаємовідносини з вищестоящими організаціями знаходяться на стадії становлення і полягають у відрахуванні частини доходів на їх створення і утримання; здійснення приватної підприємницької діяльності не тільки в індивідуальному, але й в колективному порядку надає можливість акумуляції грошових коштів для здійснення спеціальних проектів, але в той же час кожний член товариства залишається самостійним платником.