066 005 53 74
Пн - Пт 08:30 - 20:00
Сб - Нд 10:00 - 17:00
Працюємо
без вихідних!
Пишіть в чат:
Для отримання інформації щодо існуючого замовлення - прохання використовувати наш внутрішній чат.

Щоб скористатися внутрішнім чатом:

  1. Авторизуйтеся у кабінеті клієнта
  2. Відкрийте Ваше замовлення
  3. Можете писати та надсилати файли Вашому менеджеру

Інституційний механізм захисту прав суб'єктів господарювання в Європейському союзі" (ID:277664)

Тип роботи: магістерська
Дисципліна:Міжнародне право
Сторінок: 93
Рік виконання: 2018
Вартість: 300
Купити цю роботу
Зміст
ЗМІСТ ВСТУП.…………………………………………………………………………….…3 РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ІНСТИТУЦІйНОГО МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ СУБ`ЄКТІВ ГОСПОДАРюВАННЯ…………7 1.1. Поняття «суб’єкт господарювання» в праві Європейського Союзу………..7 1.2. Поняття та ознаки інституційного механізму захисту прав суб’єктів господарювання в ЄС………………………………………………………..…13 1.3. Структура інституційного механізму захисту прав суб’єктів господарювання в ЄС…………………………………………………………..28 РОЗДІЛ 2. СПОСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВ СУБ`ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ………………………………………..…………….44 2.1. Досудовий захист прав суб'єктів господарювання в ЄС……………….…....44 2.2. Судовий захист прав суб'єктів господарювання в ЄС…………………….…66 2.3. Напрямки оптимізації механізму захисту прав суб’єктів господарювання в Україні ………………………………………………………………………….72 ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ………………………………………………...…80 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………...83
Не підійшла ця робота?
Ви можете замовити написання нової роботи "під ключ" із гарантією
Замовити нову
Зразок роботи
2.3. Напрямки оптимізації механізму захисту прав суб`єктів господарювання України. Потребу у захисті свої прав суб’єкти господарювання мають не лише в Європейському Союзі, а і в Україні. Так, відповідно до ст. 20 Господарського Кодексу України від 16.01.2003, кожний суб’єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів [12]. Питання захисту прав суб’єктів господарювання досліджувало чимало науковців, зокрема: І.В. Головань, О.П. Подцерковний, Т.В. Федоренко та інші. Кожен із зазначених авторів зазначає, що чинне законодавство України містить велику кількість прогалин, є суперечливим та спірним. З цим складно не погодитись, адже Україні дійсно існує лише норми, а форма її застосування в більшості випадків відсутні. До прикладу, якщо взяти чинний оновлений Господарський Кодекс України від 16.01.2003, то можна побачити, що в ньому передбачені норми щодо захисту прав суб’єктів господарювання, проте як їх застосовувати, куди звертатись випадку порушення не існує. Крім того не існує чіткого переліку покарання у випадку порушення прав, а самої норми, що таке покарання може бути, замало. Саме тому Українські суди часто виносять рішення, які в подальшому не виконуються, часто оскаржується у вищих інстанція в Україні, а потім і в Європейському Суді з прав людини. Проте, виконання рішень Європейського суду з прав людини в Україні також є складним процесом. Саме тому Верховна Рада України прийняла Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006. Він регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини. Цей закон було прийнято для того, щоб зменшити кількість звернень до що Європейського суду з прав людини зі справами проти України. Оскільки як показує практика і тих часів, і те що ми можемо побачити сьогодні, рішень що Європейського суду з прав людини за справами проти України існує просто безліч. Тобто, навіть не зважаючи на той факт, що Закон існує понад десять років, проблема все таки продовжує існувати, а справ проти України менше не стає. При чому якщо звернутися до статистики, то можна побачити що Україна вже не один рік поспіль знаходиться на першому місці, за кількістю винесених рішень в що Європейському Суді з прав людини. Тому виникає питання «А в чому ж таки справа?»[14]. А справа в тому, на наш погляд, і на погляд багатьох вчених які не один рік займаються дослідженням даного питання, є в тому, що Європейський суд з прав людини не є судовою ланкою в Україні. Це говорить про те, що в повноваження, що Європейський суд з прав людини не входить скасування рішень які були прийняті національними судами України. Також в Україні національні суди, не зважаючи на обов’язок використовувати практику Європейського суду з прав людини, продовжують порушувати норми встановлені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року [79]. Як приклад можуть слугувати останні події які відбуваються в нашій країні. Всі ми знаємо в Україні починаючи з 2018 року почали діяти нові норми в законодавстві, яким було внесено чимало змін як до Законів України, так і до Кодексів. Відповідно до цих норм особа яка подає апеляційну скаргу на рішення чи ухвалу суду, повинна надсилати дану скаргу безпосередньо до Апеляційного суду, натомість якщо раніше існувала норма про подачу такої скарги через суд першої інстанції. Проте відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду [21]. Але Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Так зокрема у справі де суб’єкт господарювання Товариство з обмеженою відповідальністю «Делени» звернулося до апеляційного суду зі скаргою на рішення суду першої інстанції, апеляційним судом було винесено ухвалу про залишення скарги без розгляду, посилаючись на порушення норм перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України. Проте Постановою Верховного суду України складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року таку ухвалу скасовано. Так, судом зроблено висновок, на ст. 6 Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, згідно з якою кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (п. 47 рішення від 21 жовтня 2010 року у справі “Дія 97″ проти України” (DIYA 97 v. UKRAINE)”, заява № 19164/04). Відсутність на даний час Єдиної судової інформаційно–телекомунікаційної системи жодним чином не повинна створювати перешкод учасникам провадження та апеляційному суду в поданні та прийнятті апеляційних скарг у паперовій формі безпосередньо до апеляційних судів [21]. Проте не зважаючи на таку правову позицію Верховного Суду у складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду, національними судами і до тепер існує факт порушення норм ст. 6 Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року.
Інші роботи з даної категорії: