Зразок роботи
1.1. Історичний огляд англійської судової системи та джерел права
Література з історії англійського права настільки велика, що, як видається, в цій роботі немає необхідності відводити цій темі багато місця. У той же час важко судити про характер і глибини сучасного процесу відмови від історично сформованих правових традицій і інститутів без хоча б короткого їх огляду. Звертаючись, наприклад, до таких понять, як «суди загального права» і «суд справедливості», не можна не пояснити, коли і в зв'язку з чим вони з'явилися, так само як і саме «загальне право» і «право справедливості».
Важко судити про еволюцію суду присяжних, не вказавши на історичне значення цієї фінансової інституції. Так само вимагає історичного пояснення «живучість» прецедентної системи в Англії поряд з дедалі більшою законодавчою активністю сучасного парламенту, так само як посилання на доктрину прецеденту неможливі у відриві від тих судів, у практиці яких вона складалася. Нарешті, не представляється можливим аналіз недавньої судової реформи без опису дореформених судових установ.
Процес утворення англійської судової системи, що проіснувала в її основному виді до теперішнього часу, наша і зарубіжна історико-правова та спеціальна література відносить до періоду, який відбувся за нормандським завоюванням Англії в 1066 році [60, с. 231].
Завдяки особливостям цього завоювання і економічним, і політичним передумовам, Англія не знала феодальної роздробленості в тій мірі, як це було в країнах континенту, і в ній рано встановилася сильна центральна влада. Одним з методів зміцнення цієї влади королями нормандської династії була політика поширення по всій країні королівської юриспруденції. Уже в XII столітті були засновані центральні суди, що проіснували, у всякому разі за своєю назвою, і зберегли цілий ряд історичних традицій аж до кінця XIX століття, а деякі - до нашого часу. Цими судами були: Суд королівської лави, Суд казначейства, Суд загальних позовів. Найбільш ефективну роль в процесі зміцнення центральної влади зіграли «роз'їзні» суди, які в результаті судової реформи Генріха II отримали назву «судів ассизов». Судді цих судів формували і розвивали англійське «загальне право». В округах, куди вони приїжджали вершити королівське правосуддя, вони, перш за все, дізнавалися про місцеві звичаї, а повертаючись в Вестмінстер, підсумовували і відбирали ці звичаї, щоб вивести загальні правила для однакового розгляду справ у майбутньому. При цьому вони враховували не тільки місцеві звичаї, а й правові порядки, привезені з Нормандії королівськими чиновниками, а також римське і канонічне право.
Поступово створюються загальні принципи і правила, які застосовуються королівськими судами в Вестмінстері, а потім поширюються по всьому королівству ас-сізкимі суддями. Тоді ж складаються два важливих правила.
По-перше, розслідування по всіх справах і позовами здійснюється присяжними, які на перших порах були і свідками, і суддями з питання факту, а потім (в XV столітті) перетворилися тільки в суддів.
По-друге, той, хто хоче уникнути судочинства в місцевому феодальному суді, може звернутися в королівську канцелярію і купити наказ на право розгляду його справи «за загальним правом» в одному з королівських судів. Накази ці були «типовими», так що з ускладненням правовідносин з'являлися все нові і нові типи наказів. Поступово таких типів наказів або «форм позовів» стало так багато, що канцелярія перестала створювати нові накази, посилаючись на те, що ті чи інші позови не передбачені загальним правом.
Система наказів, що дають право на пред'явлення позовів, офіційно існувала до 70-х років XIX століття, а неофіційно - до теперішнього часу. Коли загальне право, завдяки системі наказів, стало залежати від процесуальних формальностей, з'явився ще один центральний королівський суд, який судив не по загальному праву, а по «праву справедливості». Цей суд почав постійно функціонувати в XIV столітті під назвою Суду канцлера. На грунті рано виниклого в Англії капіталізму з'явилися такі правовідносини, яких не знало загальне право, але які отримували дозвіл в Суді канцлера.
Поступово склалися дві стійкі системи правових норм: загального права і права справедливості. Обидві ці системи керувалися одним методом: шляхом звернення до прецедентів, хоча сама доктрина прецеденту в її сучасному вигляді з'явилася лише в кінці XIX століття.
Таким чином, англійська прецедентна система аж ніяк не тотожна загальному праву, як іноді вважають, змішуючи ці два поняття. Однак аж до XIX століття судді не вважали себе строго пов'язаними прецедентами, хоча і керувалися ними, і не сумнівалися у своїй правотворчій ролі. Своєрідне становище суду в механізмі феодальної держави Англії зумовило ту обставину, що навіть наявність королівських статутів, а з кінця XIII століття і парламентського законодавства, не пов'язувало рук суддям.
Починаючи з XIV століття, судді досить вільно інтерпретують статути, створюючи, таким чином, особливий вид прецедентів. У XIV столітті «народилася посада мирового судді в її сучасному розумінні» [60, с. 236].
Світовим суддям було доручено розглядати справи на підставі «Статутів про робітників» (законодавство, яким зігнані з землі люди зобов'язувалися працювати за мізерну оплату), але поступово їх юрисдикція розширювалася за рахунок справ про статутні злочини (включаючи карання смертною карою), деяких цивільно-правових питань і адміністративних функцій.
Світові судді не були юристами і не отримували плату за свою працю, що в принципі зберіглося і до наших днів. Для розгляду тяжких злочинів мирові судді графств збиралися на «сесії» 4 рази на рік. Таким шляхом з'явився в XV столітті суд «четвертної сесії», а також «малі сесії», на яких мирові судді-в сумарному порядку розглядали ті справи, які не підлягали розгляду четвертної сесії.
Починаючи з XVI століття світовим суддям стали передаватися функції з попереднього розгляду кримінальних справ, тобто ті функції, які покладалися на обвинувальних журі присяжних (так зване велике журі).
Лише в 1792 р в Лондоні з'явилися посади мирових суддів, які отримують плату за свою роботу (поліцейські суди або «магістрати»).
В Англії ніколи не було інституту державного обвинувачення. Навіть поліція виступала в якості приватної особи, що відповідало вимогам встановленого з самого початку змагального процесу. Тим часом вищі суди загального права були наділені досить важливою функцією, яка також збережена до наших днів: вони могли видавати так звані прерогатівні накази. Ці накази надавали можливість призупинити виконання рішення будь-якого суду, зажадати справу або зобов'язати виконати будь-які дії. Саме в зв'язку з цим прерогативою судів загального права (але не суду канцлера) і почалася відома боротьба суддів загального права на чолі з головним суддею суду королівської лави Е. Коком за обмеження королівського абсолютизму в період, що передує англійської буржуазної революції.
Тільки після промислового перевороту XVIII століття економічно сильна промислова буржуазія добивається ряду реформ, що сприяють стабілізації буржуазного права і юридичного закріплення за допомогою прецедентів і парламентських актів буржуазних інтересів. Тоді ж, в XIX столітті, виробляється доктрина обов'язковості прецедентів. Однак вона не могла б з'явитися без офіційної публікації «Судових звітів», розпочатої в 1863 році [65, с. 113-114].
Крім того, принцип обов'язковості прецедентів не міг бути реалізований без встановлення певної ієрархії судів. У 1873-1876 рр. проводиться перша радикальна судова реформа. Ця реформа знайшла своє здійснення в Законі 1873 року про Верховний суд правосуддя. Згідно з цим законом замість колишніх центральних судів засновується Апеляційний суд і Високий суд, а апеляційні повноваження палати лордів анулюються. Високий суд, в свою чергу, розпадається на п'ять відділень: канцлерське, королівської лави, казначейства, загальних позовів І- відділення по сімейних і морських справ. Але вже в 1876 році відновлюється апеляційна юрисдикція палати лордів, а в 1880 році три відділення Високого суду, що відповідали трьом старим судам загального права, зливаються в одне відділення королівської лави. Одночасно продовжують існувати суди Ассизі, які формуються з суддів Високого суду і є його частиною, а також нижчі суди: четвертної сесій, світові суди і суди графств, засновані в середині XIX століття для розгляду одних тільки цивільних справ.
Таким чином, англійські суди набувають ієрархічну структуру, підрозділяючись на вищі і нижчі суди. Однак суди Ассизі і четвертної сесії займають в деяких відносинах проміжне положення. Основною особливістю як судів четвертної сесії, так і судів Ассизі було те, що їх юрисдикція обмежувалася певною місцевістю. Це означало не тільки те, що ці суди розбирали правопорушення, вчинені в місцевості їх юрисдикції, а й те, що робота цих судів була організована на місцевій основі, так що управління судами і їх організація в різних районах були різні.
Найбільш серйозні правопорушення розбиралися на ассизах судом під головуванням судді, виконуючого ці обов'язки не в силу своєї звичайної суддівської посади, а на підставі королівських доручень. Серед осіб, названих в дорученні, зазвичай було не менше двох суддів Високого суду і при цьому майже незмінно судді відділення королівської лави, які повинні були проводити засідання в місті, де відбувалися Ассизі, протягом всієї сесії. Юрисдикція судів Ассизі була еквівалентна юрисдикції Високого суду, оскільки суддя ассизів, приступаючи до здійснення своїх повноважень, уособлював собою Високий суд.
Всі правопорушення, крім самих серйозних, які переслідувалися за обвинувальним актам, розбиралися судами четвертної сесії, яких було близько 150. Четвертні сесії були двох видів: четвертні сесії графств і міські четвертні сесії. Це були суди, які, як показує їх назва, збиралися не менше чотирьох разів на рік. Суди четвертної сесії графств складалися з світових суддів графства майже завжди під головуванням професійного юриста. Міські четвертні сесії складалися з одного судді-рекордера, який розглядав справи одноосібно і призначався з баристерів зі стажем роботи не менше п'яти років. Суди четвертної сесії були одночасно цивільними і кримінальними, а також судами першої інстанції та апеляційними судами. У кримінальну юрисдикцію входило розгляд всіх правопорушень, в тому числі і переслідуваних за обвинувальним актам, за винятком тих, котрі за законом повинні були розбиратися судами Ассизі.
Вони виносили вирок особам, які прямували до судів четвертної сесії судами сумарного виробництва для накладення покарань і слухали апеляції на рішення магістратських судів. Особливе становище займав також Центральний кримінальний суд, утворений Законом про Центральний кримінальний суді1834 року і загальновідомий під назвою «Олд Бейлі», за назвою вулиці в Лондоні, на якій він знаходиться. Він був судом ассизов, який здійснював кримінальну юрисдикцію в районі Великого Лондона. Це був суд Високого суду, і його юрисдикція поширювалася на злочини, переслідувані по обвинувальним актам, вчиненим в районі Великого Лондона або у відкритому морі. Судді цього суду складалися з лорда-канцлера, мера Лондонського Сіті, лорда головного судді, суддів відділення королівської лави, олдерменов Лондонського Сіті, записуючого пристрою і його помічника, і декількох додаткових суддів з суддівським стажем не менше десяти років. Фактично брали участь в засіданнях тільки судді королівської лави, рекордер і його помічник, і додаткові судді.
У 1925 році була проведена ще одна судова реформа, яка торкнулася, в основному Високого суду [51, с. 100]. Не зраджуючи встановлену структуру, Закон 1925 року про Верховний суд надав короні можливість збільшувати або зменшувати число суддів Високого суду і пересувати їх без втручання парламенту з одного відділення в інше. Але крім того, на допомогу суддям створюються посади судових чиновників-референтів та майстрів (помічників суддів), яким доручається як підготовча робота, так і винесення остаточних рішень. Створені були також посади окружних реєстраторів в канцеляріях Високого суду, розташованих в провінціях. Реформа 1925 року таким чином, внесла в діяльність вищих судів ті деталі, які існують до теперішнього часу.
Відповідно до остаточно усталеної структури судів, англійські юристи формулюють правила і принципи, необхідні при зверненні до прецедентів - доктрину прецеденту. В її основі лежить так званий принцип «stare decides» обов'язковості прецедентів вищих судів для судів нижчої ланки. Разом з тим доктрина містить ряд положень, які дозволяють суддям створювати нові норми права і змінювати старі, ухиляючись від суворого дотримання принципу stare decides. Така гнучкість можлива завдяки тому, що не все сказане судом у його рішенні утворює прецедент.
Обов'язковою є лише «серцевина» рішення, відправний пункт позиції судді з урахуванням істотних фактів справи, його ratio decidendi. Викладені «попутно» доводи (obiter dictum) можна врахувати, а можна і відкинути, все залежить від того, який суд створив прецедент. «Всякий суд пов'язаний рішеннями вищого суду, апеляційні суди пов'язані своїми власними рішеннями» [47, с. 28]. Але і апеляційні суди мають можливість ігнорувати свої ж прецеденти. Для цього існує принцип аналогії фактів. Можна визнати відмінність у фактах і таким методом позбутися незручного прецеденту. У всякому разі, як строгість, так і гнучкість доктрини прецеденту відносні. Перевагами її гнучкості користуються лише найвищі інстанції: Апеляційний суд і палата лордів, яка в 1966 році прийняла резолюцію про можливість для себе не наслідувати своїм колишнім рішенням [34, с. 180].
Прецедент, як джерело права, домінував до тих пір, поки в результаті англійської буржуазної революції не склалася доктрина панування парламенту. З цього часу парламентське законодавство вважається основним джерелом права. З посиленням же ролі виконавчої влади до парламентських законам як джерел права стало прирівнюватися і делеговане законодавство, підзаконні акти [26, с. 58-59].
Однак значення законодавства як основного джерела права применшується тим фактором, що судді зобов'язані інтерпретувати закон, а отже, доля витлумачена судовим рішенням закону залежить від правил, передбаченою доктриною прецеденту. Витлумачений одного разу нормативний акт набуває той сенс, який йому надали судові рішення. Для тлумачення закону англійська доктрина виробила свої правила [65, с. 192-194].
На закінчення слід сказати, що зі вступом Англії до складу Європейських співтовариств у 1972 році акти англійського парламенту перестають бути першим і основним джерелом права. Як пише англійський юрист Кіральфі, «у багатьох випадках законодавство Європейських співтовариств автоматично обов'язково в Англії, незалежно від місцевих актів» [16, с. 118].
Треба також сказати, що в даний час всі англійські юристи, які аналізують джерела англійського права, визнають, що суверенітет англійського парламенту звужується з прийняттям Закону 1972 про вступ Англії в ЄЕС.
Магістр