«Основні положення концепції історії української мови Ю. Шевельова» (ID:704157)

ВСТУП Історія української мови як наука, що вивчає її походження й розвиток, здавна цікавила науковців. Протягом довгого часу дослідники намагалися з’ясувати періоди формування української мови та основоположні терміни на їх позначення, визначити ступінь спорідненості слов’янських мов, зокрема місце української мови серед них, установити час та механізми розпаду праслов’янської єдності. Ці питання стали актуальними з активним становленням порівняльно-історичного мовознавства на початку ХІХ ст., а спроби їх розв’язання засвідчені в працях М. Максимовича, П. Житецького, О. Соболевського, А. Кримського, О. Шахматова, С. Смаль-Стоцького, Л. Булаховського, Ф. Філіна, Ю. Шевельова та Г. Півторака. Варто зазначити, що кожен із науковців мав свої гіпотези, на основі яких будувалися основні концепції історії української мови. Однак П. Житецький вважається першим науковцем, який порушив питання про час формування української мови. Результатом досліджень з історичної фонетики української мови стала праця «Очерк звуковой истории малорусского наречия» (1876 р.), в якій учений довів, що основні риси українського вокалізму (тобто системи голосних звуків) сформувались у ХІІ-ХІІІ ст. [1]. Окрім цього, згідно з поглядами О. Потебні українська мова існувала за часів Київської Русі: «Можна тепер напевне сказати, що поділ руської мови відбувся у часі раніше ніж час ХІ ст.», бо «уже на початку руської писемності мова наша є лише сукупністю наріч» [8]. Тобто можна зробити висновок, що, на думку вченого, східнослов'янська мовна територія в глибоку давнину становила певну спільність – руську мову, що згодом поділилася на два наріччя, одне з яких стало підґрунтям для української мови. С. Смаль-Стоцький у праці «Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache» заперечив існування спільної давньоруської (єдиної східнослов’янської) мови, виводячи українську мову безпосередньо з праслов’янської і стверджуючи, що вона ближча до мови сербської (таку думку висловлював П. Лавровський), ніж до російської. Науковці були переконані, що українська мова має 11 прикмет, спільних з російською мовою, і 13 – із сербською. Це стало поштовхом до виступів учених проти загальноприйнятого в тогочасній славістиці канону первісної єдності трьох східнослов’янських мов. Головний опонент С. Смаль-Стоцького О. Шахматов кожну свою працю в цій галузі починав із заголовка «общерусский язык», «эпоха общерусского языка» або з твердження, що три сучасні східнослов’янські мови мають своє «происхождение из некогда единого нераздельного русского языка». «Материнською колискою» української, російської та білоруської мов проголошувалася давньоруська, або спільносхіднослов'янська мова (період її розвитку – VIII-XIII ст.). Саме ця концепція стала основоположною в радянській науці. Зокрема, у дусі радянської науки періодизацію історії української мови здійснив Ф. Медведєв. Згідно з концепцією М. Жовтобрюха, специфічні звукові риси української мови складалися вже в давньоруський період, хоч української мови як самостійної системи тоді ще не було. Від другої половини ХІІ ст. і в ХІІІ ст., як вважає вчений, у межах єдиної давньоруської мови розвивалися діалектні риси, що спричинило відмежування північно-східної діалектичної зони від південно-західної; у фонологічній системі останньої сформувалися основні риси, характерні для української мови. На думку А. Кримського, С. Кульбакіна та П. Бузука, між праслов'янською та українською мовою існувала спільносхіднослов'янська мовна єдність, але вже в ХІ ст. українська мова вирізнялася з-поміж інших мов [7]. І. Огієнко вважав, що «говорити про єдність давніх східних племен північних і південних не маємо жодних наукових підстав, – такої єдності ніколи не було, й ніколи не було якоїсь однієї спільної руської мови на Сході слов'янства. Україна, що тоді звалася Русь, під своєю державою об'єднала в ІХ-Х ст. увесь слов'янський Схід, тобто народи український, російський та білоруський, але це було об'єднання лише державне, політичне і в жодному разі не етнічне й не мовне» [6]. Перших відчутних ударів концепція «праруської єдності» зазнала від українських учених Г. Тимченка, В. Ганцова, О. Курило. Зокрема, у працях О. Курило, як і у В. Ганцова, висвітлено погляд на двокореневість української мови, на постання її внаслідок поєднання двох первісних протоговірок, який випливає унаслідок дослідів артикуляційно-акустичної природи дифтонгів та монофтонгів у нових закритих складах на місці етимологічних *о та *е [4, с. 101]. Питання походження української мови є актуальним і в сучасному українському суспільстві, адже ортодоксальні погляди на етномовну ситуацію в східних слов’ян періоду середньовіччя, насаджувані заангажованою радянською наукою і підтримувані найвищими партійними та державними інстанціями, нерідко висловлюються й нині. Зокрема, відроджується старий ідеологічний міф про давньоруську народність, єдину давньоруську народно-розмовну мову в епоху Київської Русі й формування окремих східнослов’янських мов лише в епоху феодальної роздробленості, тобто не раніше кінця ХІІІ-ХІV ст. Однак Ю. Шевельов у відомій праці «Історична фонологія української мови» ерудовано й високопрофесійно заперечував концепцію «общеруської» мови та «общеруську» схему історичного і мовного минулого України загалом. Дослідник, зокрема, доводив окремішність процесів формування української і російської мов у ранніх стадіях розвитку, заперечуючи гіпотезу про існування однієї спільної давньоруської мови. «На величезному за обсягом матеріалі писемних пам’яток і діалектних фактів учений зробив висновок про походження української мови безпосередньо із спільнослов’янської, час розпаду якої на окремі слов’янські мови відносив до VI-VII ст.» [3]. Проте ця нова концепція дуже повільно виборює місце в українській науці, адже доводиться долати опір старої гвардії мовознавців, відданих завченим теоріям. Отже, зазначені факти спонукають до розгляду й аналізу концепції історії української мови Ю. Шевельова і, зокрема, основних положень, на яких вона ґрунтувалась. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Ю. ШЕВЕЛЬОВА Концепція історії української мови Ю. Шевельова узагальнено викладена в статті «Чому общерусский язык, а не спільноруська мова?» Передусім науковець зазначає, що реконструкція племінних доісторичних слов’янських мов на Східноєвропейській рівнині, якщо такі мови існували, сьогодні неможлива. Найдавніший щабель розвитку після періоду існування праслов’янської мови, який можливо реконструювати з більшою чи меншою повнотою і вірогідністю – це період існування післяплемінних регіональних мовно-територіальних, регіональних одиниць (дослідник наголошує, що було б необережно або хибно називати їх мовами), найперші вияви вирізненості яких можна датувати VІ-VІІ ст. «Цю дату дослідник визначає як таку, до якої можливий сам процес реконструкції діалектного членування, період давнішій реконструкції не піддається…» [5, с. 23]. Зокрема, для мовно-територіальних одиниць учений пропонує умовні назви, в основу більшості яких узято назви міст-центрів князівств, з винятком двох назв суто географічного (ландшафтного) характеру – Полісся і Поділля. Отже, на основі мовних та історичних фактів Ю. Шевельов виокремлює п’ять мовно-територіальних одиниць – регіонів, перелічених із півночі на схід і південь: 1. Новгородсько-Тверський регіон (скорочено НТ); 2. Полоцько-Смоленський (ПС); 3. Муромо-Рязанський (МР); 4. Києво-Поліський (КП); 5. Галицько-Подільський (ГП) [10].