Кредитна політика комерційних банків та механізм її реалізації за матеріалами АКБ «Правекс-Банк» (ID:90889)

Вступ 3 Розділ 1. Кредитна політика та її вплив на діяльність комерційних банків 5 1.1 Суть кредитної політики та її вплив на діяльність комерційних банків 5 1.2 Роль кредитної політики у формуванні кредитного портфеля комерційними банками 16 1.3 Управління кредитним портфелем та ліквідність комерційних банків 22 Розділ 2. Аналітичні аспекти кредитної діяльності комерційних банків України 34 2.1 Характеристика діяльності комерційних банків на кредитному ринку України за 2004р. 34 2.2 Кредитні ризики та шляхи їх мінімізації 41 2.3 Кредитна політика зарубіжних банків 52 Розділ 3. Кредитна політика та шляхи її удосконалення за матеріалами АКБ „Правекс-Банк” 62 3.1 Комерційна діяльність та стратегія розвитку АКБ “Правекс-Банк” за 1992 – 2004р. 62 3.2 Особливості кредитної політики АКБ „Правекс-Банк” 72 3.3 Аналіз фінансового стану позичальника в системі АКБ „Правекс -Банк” 79 3.4 Удосконалення кредитної політики комерційних банків України 89 Висновки 102 Список використаної літератури 105 Додатки 110 Зміст Стор. Вступ Ринкова трансформація України передбачає створення нової економічної системи, яка б охоплювала різноманітність ринкових відносин як у сфері виробництва, так і у сфері розподілу, обміну і споживання . Основою розподільчих відносин, які виступають об’єднуючою ланкою між виробництвом і споживанням є фінансові та кредитні відносини. Цілеспрямований і динамічний розвиток економічної системи в повній мірі залежить від напрямів адекватної взаємообумовленості та взаємовпливу всіх елементів виробничих відносин . Тому, ринковий тип господарювання передбачає, передусім, зміну виробничих відносин, яка охоплює широкий спектр трансформації – від зміни форм власності до збалансованості обмінних операцій та адекватних розподільчих відносин, які б передбачали регулювання суспільним споживанням .В даних умовах одним із векторів , який би дав змогу ринковій трансформації економічної системи, може стати кредитна політика. У сучасній банківській теорії відсутнє однозначне тлумачення терміну ”кредитна політика “. Діапазон тверджень змінюється від “кредитна політика – система заходів центрального банку та держави в кредитній сфері з метою регулювання грошового обігу і досягнення інших економічних та соціальних цілей” до “кредитна політика повинна охоплювати склад кредитного портфеля і контроль над ним як єдиним цілим, а також встановлювати стандарти для прийняття конкретних рішень”. Кредитна політика виступає складовою частиною банківської політики, яка охоплює окрім кредитної, депозитну, валютну, процентну і інші види політики, які виражають основні функції комерційних банків. У цій частині кредитна політика на макроекономічному рівні підпорядкована державному грошово-кредитному регулюванню, розробка і втілення якої покладена на центральний банк . Кредитну політику слід розглядати як на макроекономічному рівні – основу грошово – кредитного забезпечення та регулювання, і на мікрорівні –організацію процесу кредитування господарюючих суб’єктів. Розглядаючи кредитний механізм як організаційно-економічні заходи по організації процесу кредитування, які, відповідно, мають макро- і мікрорівні, можна констатувати, що кредитна політика виступає формою прояву організації і управління кредитним механізмом . Всі важливі рішення в банках потребують, щоби метою його політики було підтримання оптимальних співвідношень між кредитами, депозитами та іншими зобов’язаннями і власним капіталом. Тому, правильна кредитна політика здатна підвищити якість кредитів, і, звісно, фінансовий стан банку . Все вищезазначене підкреслює необхідність кредитної політики в роботі банків, і в значній мірі при переході до ринкових умов, коли банки націлені на першокласних та багатих клієнтів, які ні кількістю ні якістю не можуть забезпечити всю банківську індустрію . Досліджуючи кредитні взаємовідносини між підприємствами і банками, необхідно науково обгрунтувати функціонування кредитної політики, цілі та напрями її розвитку , її вплив на економічний розвиток держави. Хоча кредитну політику на даному етапі розвитку банківської системи доцільно вважати сформованою, але кожен її етап в умовах економічної невизначеності набуває своїх специфічних рис, які залежать від функціонування всіх його елементів, їх взаємозв’язку і взаємообумовленості Однак недосконалість методів та форм мобілізації ресурсів для активних операцій, діючої системи кредитування, методів оцінки та запобігання кредитних ризиків, управління кредитними портфелями, регулювання кредитного механізму взагалі – затрудняють процес формування повноцінних ринкових відносин . Вивченню проблем функціонування кредитної політики в тих чи інших періодах розвитку економіки присвячено чимало наукових праць та періодичних видань багатьох вітчизняних, та зарубіжних економістів, до яких належать : М.Т.Бертков, Н.І.Валенцева, О.Заруба, В.В.Земсков, В.В.Кисельов, А.М.Косой, О.І.Лаврушин, А.М.Мороз, М.І.Савлук, В.М.Усоскін та інші . Дана випускна робота на тему: “Кредитна політика комерційних банків та механізм її реалізації за матеріалами АКБ „Правекс-Банк” є певною спробою дослідження теоретичних та практичних засад функціонування кредитної політики, її окремих елементів, її взаємозв’язок, з’ясування можливості її дії на етапі становлення ринкових відносин в Україні . Розділ 1. Кредитна політика та її вплив на діяльність комерційних банків 1.1. Суть кредитної політики та її вплив на діяльність комерційних банків Основний зміст і роль банківської справи - це забезпечити залучення і надійність депозитів та вміле їх розміщення на основі виваженої розумної політики. Всі інші послуги є допоміжними і другорядними. В банку завжди повинно бути в наявності достатньо коштів для задоволення потреб вкладників, бажаючих вилучити їх і використати в розумних межах. І вкладники, і регулюючі органи (в особі центральних банків) виходять із того, що вкладені в банк кошти зберігаються і є в наявності завдяки необхідному рівню ліквідності і диверсифікації ризику. Ризик, який являє собою органічну частину будь-якого кредиту, що надається банком, повинен бути мінімальним. Акціонери, в свою чергу, вважають, що банк повинен забезпечити одержання прибутку, і, як правило, за рахунок розміщення коштів, який, з точки зору банку, повинен бути достатнім для стимулювання припливу капіталу і одержання дивідендів. Особливою роллю банківських операцій є надання кредитів, і робота банкірів зводиться до того, щоби вирішити, кому можна довірити гроші вкладників і на які цілі. Дана функція банків являє собою вкрай важливий і надзвичайно чутливий процес. Банк повинен визначити, які кредити він буде надавати, скільки кредитів кожного типу він буде надавати, кому він буде надавати кредити і за яких обставин ці кредити будуть надаватися. Всі важливі рішення в банках потребують, щоби метою його політики було підтримання оптимальних співвідношень між кредитами, депозитами та іншими зобов'язаннями і власним капіталом. Тому, правильна кредитна політика здатна підвищити якість кредитів, і, звісно, фінансовий стан банку. Все вищезазначене підкреслює необхідність кредитної політики в роботі банків, і в значній мірі при переході до ринкових умов, коли банки націлені на першокласних та багатих клієнтів, які ні кількістю ні якістю не можуть забезпечити всю банківську індустрію. Основне призначення політики в банку - це забезпечення послідовності дій і дотримання надійності і чіткості позитивної практики в роботі. Принципів обраної політики повинні дотримуватися всі - від голови правління банку до окремо взятого співробітника. Отже, політика, в контексті банківської справи, - це спосіб виконання послідовно пов'язаних дій, де принципи являють собою основу визначення її і спосіб її здійснення [26, с.60]. Кредитна політика - це лише одна із сторін широкого спектру політики, яку проводять банки в своїй діяльності. В нашій країні, в період переходу до ринку, коли кредитна політика знаходиться в залежності від фінансової стабільності, спаду економіки, кризи платежів, банки не дотримуються чітких критеріїв у кредитній політиці і не прагнуть розробляти їх самі. По мірі стабілізації економічного простору, фінансової ситуації, і коли держава поступово стає суб'єктом фінансового ринку, банкам необхідно буде самим активно розробляти внутрішню політику, в тому числі і кредитну. Цьому буде сприяти і загострення конкуренції на ринку капіталів. У сучасній банківській теорії відсутнє однозначне тлумачення терміну "кредитна політика". Діапазон тверджень змінюється від "кредитна політика - система заходів центрального банку та держави в кредитній сфері з метою регулювання грошового обігу і досягнення інших економічних та соціальних цілей" [4, с.150] до "кредитна політика повинна охоплювати склад кредитного портфеля і контроль над ним як єдиним цілим, а також встановлювати стандарти для прийняття конкретних рішень" [42, с.52]. Ці твердження характеризують різні рівні кредитної політики. Якщо перше визначення характеризує макроекономічний рівень, яким виступає держава в особі центрального банку, то суб'єктом кредитної політики іншого твердження є мікроекономічний рівень, суб'єктом якого виступають комерційні банки. Відмінністю кредитної політики від фінансової, податкової, бюджетної та інших видів економічної політики є те, що кредитна політика - це політика, яка пов'язана із рухом кредиту, а, отже, із організацією процесу кредитування. З іншої сторони, кредитна політика виступає складовою частиною банківської політики, яка охоплює окрім кредитної, депозитну, валютну, процентну і інші види політики, які виражають основні функції комерційних банків. У цій частині кредитна політика на макроекономічному рівні підпорядкована державному грошово-кредитному регулюванню, розробка і втілення якої покладена на центральний банк. Отже, кредитну політику слід розглядати як на макроекономічному рівні - основу грошово-кредитного забезпечення та регулювання, і на мікрорівні - організацію процесу кредитування господарюючих суб'єктів. Розглядаючи кредитний механізм як організаційно-економічні заходи по організації процесу кредитування, які, відповідно, мають макро- і мікрорівні, можемо констатувати, що кредитна політика виступає формою прояву організації і управління кредитним механізмом. Тому-то, на наш погляд, кредитна політика - стратегія і тактика організації і управління кредитним механізмом як на макро-, так і на мікроекономічному рівнях Метою кредитної політики на макроекономічному рівні виступає грошово-кредитне збалансування економіки, яка виявляється в стимулюванні нагромаджень і інвестицій, структурній перебудові економіки та підтриманню інфляції на допустимому, з точки зору розвитку економіки, рівні. Формою реалізації кредитної політики в даному контексті є управління кредитним механізмом і особливо його елементом - грошово-кредитним регулюванням. Тактика кредитної політики на макроекономічному рівні полягає в розробці економічних методів і форм державного грошово-кредитного регулювання, які залежать від особливості економічних процесів на тому чи іншому етапі розвитку. Кредитна політика на мікроекономічному рівні в частині стратегії вбирає в себе пріоритети, принципи і цілі конкретного банку на кредитному ринку. Вона визначається, перш за все, вибором клієнтів і кредитних інструментів (сегментування ринку), по-друге, нормами і правилами, які регламентують практичну діяльність банківського персоналу і, по-третє, компетентністю керівництва банку і рівня кваліфікації персоналу, який займається питаннями кредитування. Тактика кредитної політики охоплює конкретні інструментарії, які використовуються конкретним банком для реалізації його стратегічних цілей при здійсненні кредитних операцій, напрями їх вдосконалення, порядок організації кредитного процесу. Таким чином, кредитна політика створює необхідні загальні передумови ефективної роботи персоналу кредитного підрозділу банку, зменшує ймовірність помилок і прийняття нераціональних рішень. На вибір стратегічних цілей кредитної політики вітчизняного кредитного ринку впливають перш за все, з однієї сторони, структура банківської системи в регіональному аспекті та привабливість вітчизняної економіки - з іншої. Цей зв'язок виявляється в наступному: 1) нерівномірність регіонального розвитку банківської системи і міжбанківської конкуренції; 2) посилення міжбанківської конкуренції за відсутності значних різниць у процентних ставках по депозитах та кредитах в регіональному аспекті приводять до скорочення маржі і створюють тенденцію більшої привабливості для банків на фінансових та валютних ринках; 3) наявність тенденції падіння питомої ваги дешевих кредитних ресурсів по регіонах створюють передумови до пасивної політики щодо участі банківського капіталу в кредитуванні економіки; 4) успадкування колишніми державними спеціалізованими банками збиткових та із значними боргами державних підприємств не може забезпечити нормальну кредитну "роботу" теперішніх акціонерно-комерційних банків "Правекс-Банк", "Укрсоцбанк", "Промінвестбанк", на долю яких припадає від 65 до 78%. Інституціальна структура банківської системи повинна адаптуватися до неоднорідного регіонального та галузевого розвитку економіки. Така неоднорідність економіки проявляється, передусім, у міжрегіональних диспропорціях, а також в різному фінансовому стані окремих її галузей. Відповідно до цього, перспективна кредитна діяльність банківської системи має базуватися на тенденціях регіонального господарського розвитку. В структурі української економіки можна виділити в основному три групи регіонів, які відрізняються економічним потенціалом, рівнем розвитку та загальнодержавними пріоритетами. Перший регіон - це центр ділової активності з різноманітною галузевою структурою комерційної діяльності. Даному центру притаманні "крупні" кредитні установи, на які покладається роль фінансування пріоритетних галузей економіки, організацію міжбанківського та валютного ринків. Дрібні та середні банки зосереджують свою участь в обслуговуванні місцевих підприємств. Доцільність відкриття філій для даного регіону може бути економічно обгрунтованою з точки зору їх участі для здійснення операцій на валютному чи міжбанківському ринках. Другий регіон - регіон з переважанням промислового виробництва загальнодержавного (пріоритетного) значення (Донецько-придністровський регіон). У даному регіоні повинна об'єднуватись діяльність місцевих регіональних банків та філіалів "крупних" банків центру ділової активності. Особливістю даного регіону щодо кредитної діяльності є те, що в ньому дуже складно і важко диверсифікувати кредитний портфель через свою пріоритетність загальнодержавної економічної політики. Тому, створення крупних регіональних банків у даному регіоні видається досить проблематичним з точки зору кредитної політики. "Крупним" банкам центру ділової активності легше проводити політику диверсифікації кредитного портфеля через свої відділення чи філії шляхом кредитування через них місцевих промислових гігантів. Третій регіон - домінування малого та середнього бізнесу і сільськогосподарського виробництва. Для даного регіону основна увага в кредитній діяльності повинна приділятися місцевим регіональним банкам. Зосередившись на такому кредитному сегменті ринку, місцеві банки зможуть впевнено утримувати провідні позиції, оскільки добре усвідомлені в регіональній специфіці суб'єктів господарювання. Стимулювання відкриття філій крупними банками інших регіонів, або перетворення в них місцевих регіональних банків, як це має місце на сьогоднішній день, може мати небезпечні наслідки. По-перше, проходить перелив, до того ж незначних кредитних ресурсів від даних регіонів до фінансових центрів. По-друге, загострення міжбанківської конкуренції через більшу фінансову можливість філій крупних банків і, таким чином, подавлення регіональних банківських структур. По-третє, при укрупненні крупних банківських капіталів через приєднання регіональних банків до крупних шляхом відкриття на їх місці філій можуть провести подавлення міжбанківської конкуренції в даних регіонах і, як наслідок, до обмеження набору банківських послуг клієнтам. Нині зберігається тенденція більшої привабливості участі банків на фінансових ринках порівняно з кредитними операціями. Серед причин такого положення не останнє місце займає відсутність регіональної диференціації процентних ставок, а значить - скорочення на цій основі банківської маржі, що приводять, по-перше, до банкрутства неконкурентноздатних банків і, по-друге, зменшують привабливість кредитного ринку. Розробка кредитної політики на мікроекономічному рівні е особливо важливою в умовах адаптування банків до складних і постійно змінних умов економіки. Це, передусім, відноситься до банків в умовах переходу до ринку, коли перед ними виникають серйозні проблеми: розробка концепції ризику, визначення потенційних збитків по позиках та ролі кредитора в системі договірних відносин банк - боржник, ступінь концентрації кредитів, вплив змін економічної політики на доходи боржників, а також правове регулювання застави по сумнівних та безнадійних кредитах. Що найбільш важливо, розробка та прийняття кредитної політики обумовлює необхідність визначення рівня допустимості ризику з точки зору прибутковості і ефективності роботи банку, враховуючи при цьому потребу ринку, на якому працює банк. Кредитна політика немовби створює кредитну мову банку в цілому і ця мова дуже важлива для підтримання наступництва в міру росту та розвитку самого банку. Розробка кредитної політики повинна починатися із загального контексту, в якому визначаються загальні характеристики видів кредиту, які пропонуються банком, характеристику клієнтів і ринків на яких ці кредити будуть розповсюджуватися в відповідності з останніми стратегічними рішеннями, прийнятими в банку. В ньому також може визначитися напрямок галузевого кредитування, а також окремих категорій клієнтів (Рис.1.). Рис. 1. Структура кредитної політики комерційного банку. Після цього, банки розробляють основні концепції кредитної політики, які, як правило, складаються із двох розділів. Перший розділ охоплює прийняття рішень щодо видання стандартних кредитів, а другий - перелік процедур по сумнівних та безнадійних кредитах, а також питання управління кредитними ризиками. Розроблені концепції по наданню кредитів доцільно втілити в технологічні карти операцій по кредитуванню. Основне призначення їх полягає в деталізації етапів кредитування, головних напрямів роботи і конкретних завдань, а також завдання, обов'язки та відповідальність окремих посадових осіб, які забезпечують реалізацію конкретних етапів кредитування. Схема і зміст технологічної карти кредитування наводиться у додатку 1. Порядок надання кредитів охоплює , як правило , такі сторони , як подачу заявки на кредит , її обробку , процес кредитного аналізу , загальні правила нагляду за кредитом , обмін кредитною інформацією з іншими банками та клієнтами . До іншого розділу можна віднести оцінку стану та перевірки цільового використання наданих кредитів, стан непогашених боргових зобов’язань , сумнівні активи і процес вилучення коштів , а також управління кредитними ризиками. Кредитна політика банку визначає кредитну діяльність банку, його "цільові ринки" і клієнтуру, а також допустимі і недопустимі ризики. Співробітники кредитного чи ресурсного відділу повинні відіграти подвійну роль - роль продавця кредитних ресурсів і роль експерта при наданні кредиту. Після ідентифікації потенційного боржника, співробітники кредитного відділу починають процес прийняття рішення про надання кредиту у відповідності з кредитною політикою безпосередньо через одержання інформації у боржника про мету одержання позики. На основі цієї інформації визначається вид кредиту (кредитування обігових коштів, контокорентний кредит, інвестиційний і т.д.), його суму та термін. Після цього, як заявка на кредит прийнята, тобто проведений попередній аналіз відповідності надання позики з реаліями діяльності банку проводять аналіз джерел погашення кредиту. В процесі проведення аналізу виявляють первинні та вторинні джерела погашення, що дає можливість охарактеризувати клієнта з точки зору надання кредиту чи відхилення заявки на його одержання. З метою визначення можливості погашення кредиту, необхідно встановити слабкі і сильні сторони клієнта, оцінити заявку клієнта з точки зору його діяльності, кваліфікації керівництва, інформацію про клієнта і практику роботи. Необхідно пам'ятати, що мета кредиту і його погашення взаємно переплітаються, і тому знання суті кредиту дозволяє і банкіру і боржнику долучити умови погашення кредиту до його мети. В процесі аналізу необхідно провести детальний аналіз циклів обороту активів - формування товарних запасів, процес виробництва, відвантаження продукції, дебіторську заборгованість, реалізацію продукції - для того, щоби визначити, які статті балансу можуть бути направлені на погашення позики. Західні банкіри процес аналізу кредиту поділяють на чотири етапи: визначення мети фінансування, джерел погашення кредиту, якісний аналіз, тобто оцінка ризиків, які присутні в потенційного клієнта, і безпосередньо фінансовий аналіз [26, с. 66]. У відповідності до мети і джерел погашення розрізняють чотири напрями кредитування: сезонне кредитування клієнтів, кредитування в оборотні активи, середньострокове кредитування, проектне кредитування. Сезонні кредити надаються підприємствам, які потребують капіталу для погашення своїх пікових короткострокових фінансових потреб, пов'язаних з сезонністю виробництва. Кредити в оборотні активи можуть видаватися в двох випадках: 1) коли у підприємств виникає потреба в фінансуванні розриву між затратами в процесі виробництва і поступленням виручки від реалізації; 2) коли підприємствам необхідне фінансування практично на постійній основі для підтримки процесу виробництва або високого рівня ліквідних активів. На відміну від сезонного кредиту, коли боргові зобов'язання починаються після одного циклу або обороту, цикли кредитів в оборотні активи повторюються постійно і переплітаються, що в кінцевому випадку затрудняє визначення термінів погашення позики. Середньострокові кредити надаються підприємствам для фінансування закупки машин, обладнання або збільшення оборотного капіталу. Згода на видачу кредитів, як правило, проходить в рамках кредитного комітету. Слід зазначити, що розмір банку і масштаб його операцій визначає ступінь централізації, чим більший банк (а значить і масштаб його операцій, особливо географічний), тим більший ступінь децентралізації. В будь-якій децентралізованій системі, кредитні повноваження на різних рівнях, як правило, визначаються рекомендаціями відділів по кредитній політиці і контролю за діяльністю банку, а потім узгоджуються і керівництвом банку і кредитним комітетом. Особливе значення в процесі кредитування має кредитна документація, яка забезпечує захист від ризику і дозволяє банку приймати певні заходи у випадку невиконання або порушення графіку погашення позики боржником. Кредитний договір - це контракт між банком і боржником, в якому обумовлюються права і обов'язки кожної сторони по відношенню до кредиту. Хоча кредитний договір не дозволяє кожній стороні контролювати джерело погашення кредиту, але він вміщує умови, обмеження, які складені таким чином, що так чи інакше захищають інтереси банку. До таких умов відносяться, перш за все, форми забезпечення. В умовах нестабільної економічної ситуації можуть траплятися випадки, коли навіть першокласні позичальники виявляються неспроможними виконувати свої зобов'язання перед кредиторами. У зв'язку з цим, банкам слід розраховувати на додаткові заходи, спрямовані на забезпечення повернення виданих кредитів у випадку неспроможності позичальника виконувати свої фінансові зобов'язання. В нашій країні можна виділити чотири форми забезпечення: застава, поручництво, гарантія і страхування. Найпоширенішою формою забезпечення на сьогоднішній день є застава. Предметом застави може бути будь-яке рухоме чи нерухоме майно або майнові права, на які відповідно з чинним законодавством може бути застосоване його стягнення. Донедавна, в нашій, країні заставою охоплювалися лише ті цінності, які служили безпосереднім забезпеченням наданих позик. Така практика була наслідком адміністративно-планового характеру кредитування, і тому не могла створити надійних гарантій покриття банком невиконання зобов'язань позичальника. На сьогоднішній день перелік предметів застави набагато розширений і включає в себе товарно-матеріальні цінності (сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція), рухоме та нерухоме майно, цінні папери, застава рахунків до оплати. Остання широко використовується в зарубіжній практиці. Якщо в процесі господарської діяльності у позичальника виникають вимоги до третьої особи (наприклад, за поставлену продукцію), то він може надати їх банку як заставу отриманого кредиту. Застава дебіторських рахунків має ряд технічних переваг порівняно із заставою матеріальних цінностей, в першу чергу тому, що в даному випадку не виникає проблем, пов'язаних із зберіганням застави. В той же час, приймаючи в заставу рахунки до отримання, банк повинен ретельно аналізувати якість товарів, що реалізуються, фінансовий стан покупця, структуру дебіторської заборгованості позичальника та п динаміку. Проте, такий аналіз пов'язаний з додатковими витратами для самого банку. В зарубіжній практиці при визначенні предметів застави комерційні банки висувають досить жорсткі вимоги, зокрема (див. табл. 1.) [26, с.74]: - можливість швидкої реалізації заставного майна; - стабільність ринкових цін на предмети застави при збереженні ними своїх споживчих властивостей; - чітке юридичне оформлення прав кредитора на володіння майном, що віддається в заставу; - забезпечення надійного збереження предметів застави. Згідно з вищезазначеними принципами, комерційні банки виходять з того, що вартість забезпечення пов'язана, перш за все, з покриттям, вартістю і системою контролю. Оскільки різні форми забезпечення мають свої переваги і недоліки, комерційні банки досить часто використовують змішані типи забезпечення, що включають заставу майна, товарні документи, іпотеку і т.д. У будь-якому разі конкретний тип забезпечення визначається банком залежно від рівня організації кредитних взаємовідносин з тим чи іншим позичальником. Після того, як кредит був виданий, банк повинен приймати відповідні заходи для забезпечення його повернення. Розумне управління кредитом не виправить "поганий" кредит, але багато "хороших" кредитів можуть стати проблемними у випадку неефективного управління ними співробітниками кредитного відділу банку. Банки слідкують за боржниками для того, щоби впевнитися в дотриманні ними умов кредитного договору, а також для пошуку нових можливостей ділового співробітництва з клієнтом. Спостереження за кредитом необхідні для того, щоби виявити на ранніх стадіях те, що у боржника можуть з'явитися труднощі з погашенням кредиту. Це необхідно робити на ранніх стадіях, щоби максимально збільшити ефект від корегуючих дій банку з метою зниження його збитків. Спостереження за кредитами особливо важливо на етапі її погашення, або коли вони не погашаються в термін. Таблиця 1. Оцінка застави Рейтинг Застави Покриття заставою. Ватрість застави Вартість застави, з точки зору її реалізації Форма контролю зі сторони банку Приклади А 100% Повністю забезпечена і лег-ко може бути реалізована -під банківським контролем - документація в порядку -контргарантії допустимих банку -найліквідні-ша застава банку В <100% Вартість може коливатися і мо-жуть виникати труднощі з про-дажу - під банківським контролем - документація в порядку -оцінена банком нерухомість С <100% Вартість чутлива до змін і непевненість з реалізацією -проблеми під контролем -сумнівна документація - запаси ТМЦ або дебіторська заборгованість, яка зберігається в банку Д <100% Вартість знижуїться і слаб-ка реалізація -не контролюєть-ся банком - проблеми з до-кументацією - проблемні акти-ви - неконтрольо-вані запаси ТМЦ Е <100% Низька вартість або її відсутність, затруднена або неможлива реалізація на ринку - не контролюєть-ся банком -документація відсутня - не пітвер-джені гарантії Для контролю за боржником комерційні банки можуть використовувати декілька джерел інформації, серед них: інформація, яка є в наявності в самого банку, одержана від контрагентів боржника в інших фінансових установах. Кожен конкретний банк в своїй діяльності буде розробляти умови кредитування відповідно до своїх потреб і можливостей з метою надання послуг, які б відповідали потребам ринку. Разом з тим, всі банки повинні вести свою кредитну діяльність і розробляти кредитну політику на основі наступних принціпів: - мета кредиту повинна бути реальною і розумною; - банк повинен глибоко вивчити і зрозуміти можливості і потреби клієнта, а також сферу і ринки його діяльності; - при наданні кредиту слід впевнитися в тому, що він може бути погашеним протягом вказаного періоду часу; - позика надається тільки для цільового використання на реалізацію конкретного проекту чи господарської операції, аналіз яких свідчить про їх достатню дохідність в умовах економічної кон'юнктури; - заборона кредитування певних господарських операцій, зокрема, покриття збитків від господарської діяльності, збільшення розміру статутного фонду боржника, внесення платежів в бюджет і позабюджетні фонди підприємств, які допустили прострочену заборгованість по раніше отриманих позиках; - банк повинен пересвідчитися в тому, що він не понесе значних збитків у випадку, якщо боржник буде нездатним погасити свої зобов'язання; - кредитор повинен бути повністю впевненим в боржнику. Якщо боржником виступає банк, то в нього повинна бути достатня капітальна база, його ліквідність повинна бути допустимою, а ризики, які присутні в його кредитному портфелі, повинні бути мінімальними. 1.2. Роль кредитної політики у формуванні кредитного портфеля, комерційними банками Банки, являючись самостійною кредитною установою, проводять свою кредитну політику з врахуванням ряду факторів. До останніх належать: економічні і політичні умови, рівень розвитку банківського законодавства, ліквідність кредитної установи, спеціалізація банку, наявність ресурсної бази та її структура (див. Рис. 2.). Рис. 2. Вплив факторів на кредитну політику комерційного банку Нестабільність політичної ситуації в країні може стримувати кредитні вкладення всередині країни і стимулювати їх відплив за кордон. Економічні умови здійснюють основний вплив на розвиток кредитних операцій. Економічна ситуація складається під впливом податкової політики держави, вимог центральних банків до оцінки діяльності комерційних банків, ділова активність підприємств і таке інше. В період спаду виробництва, кризи платіжної дисципліни попит на кредит, як платіжний засіб, істотно зростає, одночасно посилюється ризик неповернення кредитів. Інформація, яка супроводжує економічну кризу, істотно зростає, одночасно посилюється ризик неповернення кредитів. Інформація, яка супроводжує економічну кризу, різко скорочує довгострокові кредитні вкладення, сприяє переливу капіталу з виробничої сфери в сферу торгівлі і посередницьких операцій. Аналізуючи вплив факторів на пріоритети кредитної політики вітчизняних комерційних банків, можна зробити ряд висновків. Загальні пріоритети в кредитній політиці вітчизняних комерційних банків залежать, перш за все, від економічної ситуації тих процесів, які притаманні перехідному до ринку періоду, а також від пристосування банків до нових умов роботи. Аналіючи структуру кредитних портфелів комерційнпх банків, можна узагальнити причини та напрями кредитної політики вітчизняного банківського сектору у вигляді додатку 2. Отже, враховуючи реалії економічного стану та пріоритети кредитної політики, комерційні банки розробляють свою стратегію та тактику роботи із кредитною складовою. Рушійною силою стратегії у використанні розробленої кредитної політики є конкурентноздатність установи банку. Остання полягає в розумінні сили конкуренції, її глибинних причин, а також основних сильних і слабких сторін банку по відношенню до них. Джерела конкурентних переваг комерційних банків, з однієї сторони, однакові в цілому світі, і з іншої - можуть бути конкретно специфічними для кожного ринку. До джерел конкурентної сили слід віднести: достатність капіталу банку, якість його активів, забезпеченість висококласними спеціалістами, інформаційне забезпечення, технологічне забезпечення та спадкоємство пропонованих операцій та послуг. Ключовим фактором надійності і конкурентноспроможності банківської системи в ринковій економіці є достатність капіталу. В банківській практиці достатність капіталу тісно пов'язана з адекватністю останнього, яка має відношення до обсягу акціонерних коштів з метою підтримки його діяльності. Не існує єдиного рівня необхідних коштів різних типів банків. Розмір власного капіталу залежить, перш за все, від розміру балансу та типу бізнесу, в якому вони працюють, а також від політики банку в умовах конкурентного середовища. Зрозуміло, чим більш ризиковим є кредитний портфель, тим більше потрібно акціонерних коштів для підтримки його діяльності. Разом з тим, надмірна "капіталізація" банку, яка проходить через випуск акцій, тобто збільшення власних коштів, порівняно з оптимальною потребою, може негативно вплинути на його діяльність. Таке положення приводить до порівняно дорогого способу фінансування потреб банку. Як правило, дешевше і вигідніше залучити кошти вкладників, чим нарощувати власний капітал. Тому керівники окремих банків прагнуть знайти оптимальне співвідношення між власним капіталом та іншими статтями балансу з врахуванням проблеми "прибуток-ризик". Як відомо, швидке зростання банківських капіталів можливе за двох умов: або за рахунок власного прибутку, або за рахунок інвесторів. В першому випадку, на тлі економічної кризи, збитковості підприємств реального сектора економіки, у банків немає достатніх прибутків, а, отже, і здатності значно збільшити свої капітали. Нестабільність законодавства і, знову ж таки, економічних негараздів, інвестувати банки — означає не отримувати, в кращому випадку, очікуваних доходів. Тому останнім часом реєструють тільки ті банки, що мають частково або повністю іноземний капітал. Особливої уваги заслуговує проблема збереження малих банків. Як показує світовий досвід і досвід роботи малих банків в Україні, вони активно працюють з малим бізнесом, приватним бізнесом, а також із фізичними особами. Більше того, якщо в нашій країні склалася сфера малих банків, яка не тільки в котрий вже рік виживає у нелегкому економічному середовищі, та ще й розвивається, то, напевно, вона має певний потенціал і має право на роботу на грошово-кредитному ринку. Населення України сьогодні довіряє саме малим і середнім банкам. Тому є сенс, з однієї сторони, дати можливість розвиватися малим банкам, а з іншої - оцінювати банки не за абсолютними, а відносними показниками. І, в такому випадку, показники недостатності капіталу не забороняли би певні банківські операції, а в якійсь мірі обмежували б їх обсяги. Забезпеченість висококласними спеціалістами, за інших рівних умов, дозволяє банку користуватися більш широкими можливостями ринку. На сьогоднішній день наявність висококваліфікованих банківських спеціалістів - це найцінніший актив банківських установ, який дозволяє більш повно використовувати можливості ринку. З однієї сторони, дозволяє впроваджувати нові технології і послуги банківських установ, а з іншої - розкрити нові можливості на ринку міжбанківської конкуренції. Банківська справа - це інформаційноємке виробництво. Здатність забезпечити збір, обробку і використання інформації, особливо кредитної - одне із основних завдань банківської установи. Наявність передового технологічного забезпечення, а також вміння її використати в інтересах банку, обумовлює в кінцевому випадку якість банківських послуг, якість прийняття рішень. Слід відмітити, що на сучасному етапі розвитку кредитної системи, в зв'язку з переходом на ринкові відносини, банків спіткали значні труднощі при прийнятті рішень щодо кредитоспроможності того чи іншого клієнта, в зв'язку з відсутністю або неправдивістю інформації. Це пов'язано з тим, що економічно незалежні підприємства самостійно організовують постачання, виробництво і збут продукції, розпоряджаються виручкою від реалізації. Більшість показників їх діяльності: собівартість продукції, обсяг реалізації, структура і оборотність ресурсів, прибуток -перетворюються в об'єкт комерційної таємниці. В той же час банкам необхідно одержати достовірну інформацію для вибору партнера по кредитних відносинах, визначення його фінансової стійкості, платежездатності, ефективності використання ресурсів, доходності їх діяльності. Тоді, як в зарубіжній практиці кредитного аналізу вихідною інформацією про фінансовий стан боржника слугують всі доступні матеріали, як одержані безпосередньо від клієнта, так і наявні в кредитному архіві, або одержані з зовнішніх джерел (від кредитних агентств, ділових партнерів боржника, із періодичної преси і т.д.). В багатьох країнах центральні банки ведуть картотеку клієнтів, надають комерційним банкам інформацію про майно, фінансове положення їх потенційних боржників. Спеціальні агентства здійснюють оцінку (рейтинг) самих комерційних банків. В зарубіжних країнах видаються багаточисельні статистичні збірники, які збирають і обробляють оперативні дані, що можуть використовуватися банками для вирішення питань про кредитування зазначених проектів. Спадкоємство послуг банку - це не матеріальний актив. Ціна його визначається сприйняттям на ринку пропонованих послуг банком, компетентність його співробітників, а також конкурентноздатність останнього, яка визначається кількістю філіалів банку, базами клієнтів, спектром послуг. Якщо стратегія банку в галузі кредитування визначає конкурентну силу на ринку позичкових капіталів, то тактика кредитування підпорядкована максимальному отриманню прибутку при мінімізації ризику, пов'язаного з процесом кредитування, який визначається об'ємом, структурою кредитного портфеля. Тактика в виборі кредитної політики полягає в розумному поєднанні вибору між ліквідністю та безпекою банку, з однієї сторони, та можливістю отримання прибутків - з іншої, і витікає з цілей останньої, забезпечуючи її виконання. Банки можуть концентрувати свої зусилля на кредитному обслуговуванні організацій і підприємств певних галузей народного господарства, спеціалізації на кредитуванні головним чином фізичних осіб, міжбанківських кредитах, в більшій мірі розвивати міжнародні кредитні операції. Як показав аналіз, більшість регіональних банків розміщували позичкові активи в сферах торгово-посередницького бізнесу. Банки вкладали кошти в операції, які забезпечували найбільшу процентну маржу. При цьому аналіз кредитних портфелей банків по складу боржників, а в середині них - по класах ризику і формах власності, показав, що банки не дотримуються диверсифікації кредитної заборгованості. Отже погіршення ліквідності, неплатоспроможності банку , а в кінцевому випадку банкрутство має наступні наслідки: 1.Банк припиняє здійснювати перерахування коштів не тільки для контрагентів, але й до бюджету. 2. Втрачають свої кошти й акціонери. 3. Втрачає свої вклади і збереження в депозитах і населення. 4.Соціально-політичні втрати для держави. Аналіз стану коррахунків комерційних банків в 2004 р. засвідчив, що за даний період ліквідність банків значно погіршилася. Банками недорезервовано коштів у розмірі майже 30% від норми обов'язкових резервів. Такий стан із ліквідністю ставить під загрозу гарантії, надані вкладникам комерційних банків щодо своєчасного виконання розрахунків, виконання інших зобов'язань банків, у тому числі й відносно погашення кредитів, отриманих від НБУ. Наявність ресурсів в банку є основним для проведення кредитної політики. Якщо кредитна операція є доходною і менш ризикованою, то банк може збільшити обсяг грошових коштів, які призначені для кредитування, якщо ризики будуть надмірними, обсяг кредитних операцій суттєво скоротиться. Ще більше помітний вплив на вибір тактики кредитної політики здійснює структура наявних в розпорядженні банків кредитних ресурсів. Якщо в їх складі достатня питома вага довгострокових ресурсів, то банк має можливості для довгострокового кредитування. Тому структура пасивів і їх взаємозв’язок з структурою активів має неабияке практичне значення. Розробляючи основні напрями кредитної політики і визначаючи принципи формування кредитного портфеля банки повинні орієнтуватися на рівень та структуру своїх кредитних ресурсів. І відповідно до приросту (рівня) ресурсної бази визначати приріст (рівень) сукупного кредиту. На мікрорівні регулювання приросту сукупного кредиту здійснюється центральним банком за допомогою політики економічних нормативів. В Україні таке регулювання здійснює НБУ згідно з Інструкцією №10 “Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків”, затвердженій постановою Правління Національного банку України від ЗО грудня 1997 року № 469. На підставі вимог цієї Інструкції, зокрема нормативу співвідношення високоліквідних активів до робочих активів банку (нормативне значення не менше 20%) і норми обов’язкового резервування, можна розрахувати конкретні межі зростання сукупного кредиту, обсягів кредитування. Враховуючи вищевикладене, максимальна межа кредиту визначається нерівністю: К < (Д+Р)(1-Н) х 0,8 +ВК- Ф, (1); де К – максимальна, гранична межа (обсяг) кредиту, Д – обсяг залучених депозитів, Р – залишки коштів на поточних рахункам клієнтів банку, Н – норматив обов’язкового резервування від обсягу залучених коштів, ВК – власні кошти банку, Ф – основні засоби та нерухомість. Із наведеної нерівності гранична межа кредиту зростатиме при зростанні депозитів (Д), нагромадженні коштів на рахунках клієнтів та зростанні власних коштів банку (ВК). При цьому буде витримуватися нормативне співвідношення високоліквідних активів до робочих активів, іншими словами, не зростатиме часткова маса в обігу. Отже, прогнозуючи максимально граничний розмір кредиту, банки можуть прогнозувати формування кредитного портфеля відповідно до загальних пріоритетів та внутрішньої кредитної політики. 1.3. Управління кредитним портфелем та ліквідність комерційних банків Кредитні операції є величезним джерелом доходів банку і разом з тим величезною статтею активів. Як такий кредитний портфель являє собою найбільше джерело ризиків, які впливають на надійність та безпеку банку. Ефективне управління кредитним портфелем дає змогу мінімізувати ризики і відповідно збільшити прибутковість позичкових операцій. Розумне управління кредитним портфелем встановлює параметри кредитного портфеля, визначаючи при цьому, яка доля ресурсів банку може бути використана для видачі позики, які типи кредитів можуть видаватися, яку частину кредитного портфеля можуть складати позики даного типу, яка допустима концентрація кредитів окремим боржникам і галузям. Якість управління кредитним портфелем прямо пов'язана з прибутковістю банку, а також забезпечення високого рівня надійності і мінімізації ризику банківських операцій, що можливе за умови дотримання банками належного рівня своєї ліквідності. Основним принципом підтримання ліквідності банку є відповідність активів до термінів очікуваного виникнення потреби в коштах для погашення зобов'язань перед кредиторами і вкладниками. Такий зв'язок термінів розміщення коштів із термінами залучення ресурсів є важливим фактором перетворення його активів для виконання своїх зобов'язань. Світова банківська практика використовує різні системи показників, які виступають в якості економічних інструментів виміру і управління банківською ліквідністю. Основними параметрами оцінки при цьому є: 1) ступінь участі власних коштів в активних операціях комерційного банку; 2) рівень величини власного капіталу банку в обсязі зобов'язань по пасиву; 3) ступінь вкладення ресурсів банку в операції з підвищеним ризиком. В Україні, згідно з діючими нормативними актами НБУ, розраховують наступні показники ліквідності: норматив миттєвої ліквідності, норматив загальної ліквідності, норматив ресурсної ліквідності та нормативне співвідношення високоліквідних активів до робочих активів банку [39]. Однак відносні показники оцінки відповідності активів і пасивів балансу банку відображають існуючий стан на якусь певну дату, що обмежує оперативну можливість регулювання рівня своєї платоспроможності. Тому, для комплексної оцінки і регулювання ліквідності комерційного банку слід враховувати вплив факторів, які пов'язані із зміною структури активів і пасивів, а також методи управління ними, від яких залежить стан ліквідності, передбачивши при цьому можливі тенденції зміни останньої і, таким чином, виконання своїх зобов'язань перед клієнтами. Серед основних напрямів такої роботи слід відмітити: збільшення обсягу власних коштів, оцінку ризику окремих статтей активів, їх дохідності та ліквідності; аналіз впливу кредитних операцій, їх структури на ліквідність; прогнозування зміни співвідношення обсягу пасивних та активних операцій, а також процес управління позиками. Використання для ліквідності методу, який грунтується на встановленні її рівня за допомогою різних коефіцієнтів, передбачає виділення певної постійної величини, яка б була базовою для порівняння з нею інших показників, спроможних характеризувати діяльність банку і обсяг його операцій. Найбільш часто для цього використовується величина власного капіталу комерційного банку, сума його активів або зобов'язань. Безумовно, пріоритет належить власним коштам. Це обумовлено рядом причин. По-перше, захисною функцією капіталу, який виступає своєрідним "буфером" покриття можливих претензій до банку, і, в певній мірі, гарантійним фондом виконання зобов'язань перед вкладниками. По-друге, капітал банку в загальному об'ємі кредитних ресурсів являє собою найбільш постійну, відносно стійку, величину. Ця обставина дозволяє банку використовувати його розмір в якості резерву покриття найбільш ризикових операцій і, тим самим, варіювати питомою вагою ризикових активів в структурі балансу відповідно до величини власних коштів. Для оцінки достатності величини банківського капіталу у світовій практиці використовують різні методи. Один із найстаріших - це співвідношення власного капіталу банку до залучених коштів. Разом з тим, слід відмітити, що капітал банку складається із декількох компонентів, захисні властивості яких виявляються по-різному. Так, акціонерний капітал виступає в даній якості тільки в умовах форс-мажорних обставин. Основне навантаження на покриття поточних втрат банку по інвестиційній, фондовій, позиковій та іншій діяльності несуть на собі резерви і відрахування від прибутку. Тому, з метою встановлення достатності кожного із компонентів власних коштів, в липні 1988 року під егідою Базельського комітету була прийнята угода про міжнародну конвенцію виміру і норми капіталу, які визначають співвідношення окремих його частин до ризикових активів ("коефіцієнт Кука"). Норми "коефіцієнта Кука" розповсюджуються тільки на міжнародні банки, тобто на банки, які мають філіали за кордоном, в діяльності яких операції в валюті або з нерезидентами складають значну питому вагу (більше третини). Даний показник встановлює мінімальне співвідношення між власними коштами банку і балансовими та позабалансовими активами, скорегованими відповідно до норм ризику, які ранжировані по окремих країнах. За оцінками західних банківських аналітиків, цей показник займає центральне місце в нормативних системах по визначенню банківської ліквідності. Однак, у міжнародній банківській практиці ширше розповсюдження одержав Європейський коефіцієнт ліквідності, який по своєму економічному змісту близький до "коефіцієнту Кука". У своїй кінцевій формі він вступив в силу 1 січня 1993 року. Рівень Європейського коефіцієнта адекватний "коефіцієнту Кука" і складає 8 відсотків, але, тим не менше, між ними існують певні відмінності. Так, Європейський коефіцієнт ліквідності розповсюджується на всі комерційні банки без винятку, окрім цього, при розрахунку величини власних коштів в чисельнику цього показника в їх склад входять суми на покриття ризиків країни, соціальних та інших груп. Власні кошти в опублікованих балансах банків західних країн вміщують в себе, як правило, оплачений акціонерний капітал, нерозподілений залишок прибутку і загальну суму резервів, у тому числі і резерв під загальний банківський ризик. Ці елементи складають основу фінансової звітності банку, на якій базується оцінка їх фінансової стійкості і ліквідності. Вказані кошти входять в склад основного, базового капіталу, який в банківській практиці має назву "тверде ядро". Згідно з приписами контролюючих органів, величина базового капіталу повинна складати не менше 4-ох відсотків від обсягу банківських активів. До капіталу другого рівня згідно Базельської Угоди відносяться резерви на покриття безнадійної заборгованості по позиках, безстрокові і довгострокові привілегійовані акції, зобов'язання, які конвертуються в обов'язковому порядку. Відношення сукупного капіталу (тобто суми базового капіталу і капіталу другого рівня) до обсягу активів, уточнених на ступінь ризику, повинно бути не нижчим, ніж 8 відсотків. При розрахунку знаменника показника достатності власних коштів активи балансу приймаються в розрахунок не в повній сумі. Це пов'язано з тим, що банк приймає на себе певні ризики втрати вкладених коштів. При цьому активи банку групуються залежно від ступеня ризику. Кожній із таких груп відповідає поправочний коефіцієнт ризику, який вказує на те, в якій мірі активи даної" групи забезпечуються власним капіталом комерційного банку. Набір вимог до "ризикового" капіталу в Україні згідно інструктивних приписів поділяє активи банківського балансу на п'ять категорій ризику, яким відповідають поправочні коефіцієнти від нуля до одиниці. Разом з тим, всі позики, окрім позик гарантованих урядом (10%), несуть банкам 100% ризику [39, с.15]. Для управління ліквідністю зарубіжна практика роботи банків розробила певні вимоги до структури активів. Оптимальним для забезпечення стабільної ліквідності і платоспроможності вважається наступне співвідношення норми окремих видів активів (див. табл. 2.) [56, с.130]: Таблиця 2. Співвідношення норми окремих видів активів Первинні резерви (в % до депозитів) не менше 5-10 Вторинні резерви (в % до депозитів) не менше 10-15 Позики (в % до активів) не більше 65 Найчастіше у вітчизняній банківській справі зустрічаються помилки, пов'язані із тією частиною коштів, які необхідно виділяти в якості первинного і вторинного резервів. На практиці в управлінні станом резервів можна виділити два крайніх напрями: перший полягає в тому, щоби не допустити наявність в банку коштів, які не приносять доходу; другий - постійне підтримування резерву на доступному рівні, необхідному для задоволення вимог клієнтів в готівці. Більшість банків дотримуються відносної середини, враховуючи при цьому те, що чим більші коливання обсягів вкладів в банку, попиту на кредити, тим більший повинен бути вторинний резерв. Лише після цього, як банк визначив первинні, вторинні резерви, він може формувати портфель кредитів. Позики важлива частина активів, оскільки доходи по цьому виду банківської діяльності складають найбільшу статтю прибутку. Разом з тим, кредитні операції є найбільш ризиковими. На сьогоднішній день у вітчизняній банківській практиці біля 28% сумарних активів знаходиться в кредитних вкладеннях. В зв'язку з цим, для українських банків особливо актуальним є застосування для аналізу ліквідності показника "Трезорі". Цей показник дуже поширений у світовій банківській практиці, в чисельнику і знаменнику якого відображаються суми коштів, залучених і розміщених на короткий термін, тобто характеризує співвідношення ринкових операцій по активу з ринковими операціями по пасиву балансу банку. Якщо коефіцієнт більший одиниці, то банк є кредитором, а якщо менший - боржником на грошовому ринку. Відповідно до значної питомої ваги в структурі активів позикових операцій проблема управління активами зводиться до підтримання ліквідності банку через надійність повернення кредитів. Варто відмітити, що кредитні операції самі по собі впливають на рівень ліквідності, який пов'язаний із зміною зобов'язань банку. Так, якщо надані кредити зараховуються на розрахункові рахунки клієнтів, то відбувається одночасно і обсяг кредитних вкладень і зобов'язань банку. Такі ж результати мають місце при перерахуванні суми наданого кредиту на рахунок іншого клієнта в іншому банку. При погашенні кредитів, виданих банком, кошти, вкладені в кредитні операції, змінюють свій статус і переходять із менш ліквідної форми в абсолютно ліквідну форму грошових коштів. Проходять структурні зрушення в складі активів, результатом яких є збільшення залишку коштів на кореспондентському рахунку і зменшення абсолютної величини боргового зобов'язання. В даному випадку в банку з'являється можливість відповідати по своїх зобов'язаннях, які відповідають по строках погашених кредитів. У випадку, якщо видані позики не повертають банку або пролонговуються, порушується відповідність по строках між виданими кредитами і залученими коштами. Такий стан справ спонукає банк з метою управління активами і підтримання ліквідності свого балансу залучати додаткові ресурси на грошовому ринку, або використовувати для здійснення термінових платежів резерв поточних платежів. В обидвох випадках ліквідність балансу банку буде погіршуватися, причому в першому випадку можливе збільшення загальної суми зобов'язань, в другому - баланс банку може бути неліквідним в зв'язку з тим, що величина резерву поточних платежів може бути недостатньою. Таким чином, особливий вплив на ліквідність балансу здійснює поверненість позик, виданих банком, а звідси - і правильність управління якістю кредитного портфеля, а також застосування методів визначення розміру і ступеня кредитного ризику по кожній окремій позиції. Аналіз якості кредитного портфеля в зарубіжній банківській практиці проводиться на основі бальної системи оцінок. Рейтинг кредиту на основі загальних балів надає кредитуючому банку достатньо гнучкості в плані вибору критеріїв, області ризику, які необхідно враховувати, вагомість цих областей і балів, які присвоюються тому чи іншому положенню. При оцінці кредиту, при цьому, виходять із наступних критеріїв: цільового направлення кредиту, його розміру, терміну, платежездатності боржника, обґрунтованості операції, припливу коштів боржника, умов погашення кредиту, способів забезпечення його поверненості, якості інформації про боржника, галузі і форми властивостей клієнта, взаємовідносин клієнта з банком, ціни кредиту, відповідності позики кредитній політиці банку. Найвищі і найнижчі бали рейтингової оцінки характеризують зміни якості кредитного портфеля. В будь-який час, коли банк видає позику, він приймає на себе ризик того, що боржник може бути неплатоспроможним, тобто не може вчасно погасити основний борг і відсотки по ньому. В зв'язку з цим, банк повинен переконатися в стійкому фінансовому стані клієнта. Проблема вибору банком тих чи інших показників або системи оцінки господарсько-фінансової діяльності боржника, увійшла в економічну літературу як проблема визначення кредитоспроможності. Суть категорії "кредитоспроможність" являє собою той реальний правовий і господарсько-фінансовий стан боржника, виходячи із оцінки якого, банк приймає рішення про початок кредитних відносин з боржником. Зміст цієї категорії охоплює наявність у боржника передумов для одержання кредиту і можливість вчасно погасити суму боргу і відсотків по ньому у встановлені кредитною угодою терміни. Світова банківська практика розробила методики кредитоспроможності боржників, направлені на мінімізацію кредитних ризиків. Але, не всі правила і методики можуть бути застосовані і реалізовані в повному обсязі в Україні. Так, в зарубіжній практиці кредитного аналізу, на попередній стадії вивчення потенційного боржника, банки, як правило, вимагають надання певного переліку супроводжуючої документації. Пакет документів охоплює: фінансові звіти компаній за останні три роки, завірені незалежною аудиторською фірмою; внутрішні фінансові і управлінські звіти; звіт про рух грошових коштів за поточний і попередні періоди; податкові декларації; бізнес-плани; інші документи, які корисні з точки зору банку для оцінки кредитоспроможності компанії. Крім цього, інформацією про фінансовий стан боржника можуть бути всі доступні матеріали, які одержані як від самого клієнта, так і зібрані з інших джерел. У випадку, якщо клієнт відповідає прийнятим в банку стандартам, наступає стадія аналізу – оцінка кредитоспроможності боржника на основі аналізу результатів його фінансово-господарської діяльності. При цьому виділяються декілька ключових позицій, по яких проводиться оцінка залежно від змісту параметрів. Так, в США переважно застосовують правило п'яти "сі", в Англії ключовим терміном при видачі позики є слово "РАКТ5" і т.д. Визнані в світовій банківській практиці прийоми оцінки кредитоспроможності, в основі яких лежать опубліковані в засобах масової інформації дані про репутацію боржника, його доходи, грошові потоки, ділову активність і т.п., в українській практиці не застосовуються. Джерелами інформації, якими користуються українські банки, є квартальний і річний баланс підприємства і додатки до нього, перш за все - "звіт про фінансові результати". Слід відзначити, що хоча за останні роки баланс українських підприємств і відповідає міжнародним стандартам бухгалтерського обліку і звітності, проте інформація, якою володіють працівники кредитних відділів на основі балансу, відображає фінансове положення боржника на дату звітності. Тому, на наш погляд, більш доцільно проводити аналіз фінансової звітності, виходячи із обороту грошових потоків підприємства. При цьому в якості інформаційної бази для оцінки кредитоспроможності підприємства можуть виступати показники кругообороту обігових коштів і платіжного обороту, оскільки вони найбільш чутливо реагують на будь-які зміни фінансового стану підприємства. Оскільки кредитна заборгованість підприємства являє собою не тільки кредитні вкладення банку, але і грошові кошти в обороті боржника, які підлягають поверненню і оплаті, то прискорення або сповільнення їх оборотності, а разом з тим ріст або зниження залишків коштів на поточних та інших рахунках прямо впливають на ріст або зниження обсягу кредитних ресурсів і ліквідності банку. Отже, показники оборотності цих коштів, з однієї сторони, і показники оборотності кредиту - з іншої, охарактеризують фінансовий стан боржника з точки зору його господарської діяльності і ефективності використання ресурсів. Разом з тим, аналіз показників оборотності обігових коштів і платіжного обороту несе в собі інформацію лише про загальні тенденції господарської діяльності боржника. Більш конкретну інформацію про боржника можна одержати тільки на основі аналізу показників діяльності. Для вирішення питання про видачу кредиту найбільш надійною є ситуація, коли всі показники діяльності боржника мають позитивну тенденцію росту (або зниження). Але в реальних економічних умовах така ситуація неможлива, тому необхідно вибирати пріоритети і встановлювати відповідні оптимуми. Орієнтирами оцінки стану боржника можуть виступати показники оборотності обігових коштів, припливу коштів, рентабельності основної діяльності і якість застави. Розробка та регулювання технологією кредитних операцій передбачає, перш за все, визначення функцій кредитних підрозділів і органів, які управляють кредитними операціями, а також методичне забезпечення для аналізу платежездатності клієнта і кредитної документації. В світовій практиці виділяють аналітичні кредитні відділи, які безпосередньо займаються оцінкою кредитного ризику і відділи, які безпосередньо займаються технологією кредитування, тобто видачею і погашенням позики, оформленням договорів, контролем за їх виконанням, за станом застави і поточним станом справ в боржника. В нашій банківській практиці аналізом індивідуальних ризиків в різних формах займаються в основному підрозділи, які виконують функцію технології кредитування. Очевидно, що такі різні підходи щодо технології кредитних операцій пов'язані з різним ступенем розвитку методів оцінки кредитних ризиків і різним підходом до них. Кредитними операціями в банку управляє кредитний комітет. В його склад входять члени ради і управління банком, представники кредитних підрозділів, а також відділів, які пов'язані з ними. Комітет розглядає всі питання, пов'язані з кредитними ризиками, аналізує якість кредитного портфеля, а також: - розробляє критерії видачі позик; - встановлює обмеження на позики залежно від їх типу і на обсяг видачі одному боржнику; - виробляє політику щодо повернення безнадійних кредитів і списання невиплачених позик; - затверджує стандарти на кредитну документацію і кредитні застави. Методичне забезпечення для аналізу кредитоспроможності клієнта в різних комерційних банках має свої особливості, хоча ідея його здійснення одинакова для всіх банків - оцінка клієнта з точки зору повернення основного боргу і процентів по ньому. До кредитної документації відносяться кредитні заявки, доповідні записки кредитного комітету, стандартна кредитна угода, а також документи про вторинні джерела погашення позики (заставна угода, форми гарантії, угода про відновлення кредитної лінії і т.і.). В нашій банківській практиці кредитна угода найчастіше відображає зобов'язання сторін по видачі та погашенню позики, права та відповідальність контрагентів при порушенні своїх зобов'язань. В практиці ж зарубіжних комерційних банків зміст кредитної угоди ширший і створює стійку основу для управління кредитними операціями. В ній відображаються різні критичні фактори підвищення кредитного ризику, коли банк має право на жорсткіші умови кредитування. Так, банк підвищує проценти по позиці, переглядає розмір застави, або ставить питання про дострокове погашення боргу не тільки при утворенні простроченої заборгованості, але і при непогашенні позик, виданих іншими банками, при невиконанні вимог банку про підтримання фінансових коефіцієнтів, або оборотності активів на певному рівні. Запобігання і управління кредитними ризиками включає систематичний аналіз кредитного портфеля і роботу банку з проблемними кредитами. Виходячи з того, що кредитний портфель - це сукупність виданих позик, які класифікуються відносно критеріїв, пов'язаних з різними факторами кредитного ризику, то аналіз його стану в системі управління банком дозволяє вибрати варіант раціонального розміщення ресурсів, напрямів кредитної політики банку. Повертаючись до питання про створення спеціальних резервів під кредитні ризики в контексті управління ними на рівні банку, необхідно зазначити, що більш доцільно, на наш погляд, в сучасних умовах формувати загальний резерв під загальний банківський ризик. Для того, щоб визначити ступінь допустимості загального розміру ризику кредитування, комерційний банк повинен розрахувати внутрішні (балансові та забалансові ризики) та зовнішні ризики (регіону, країни). В сучасних умовах все більше уваги приділяється регіональним ризикам, які охоплюють ряд економічних та спеціальних факторів - рівень розвитку промисловості і сільського господарства, конкурентноздатності продукції і сировини на внутрішніх та зовнішніх ринках, ступінь забезпеченості природними ресурсами, ділову активність, однорідність населення, розвиток інфраструктури і т. д. Сукупність ризиків повинна включати, крім цього, і окремі форс-мажорні обставини, пов'язані із економічною, політичною і соціальною нестабільністю. Загальний розмір ризику кредитування банку, приймаючи до уваги вище перераховані фактори, може бути розрахований за наступною формулою: Pз = P1+….+Pn *H (2); K де Рn - сума прогнозних втрат по кожній окремо взятій операції банку; К - сукупний капітал; Н - коефіцієнт ризику кредитування рег