Утворення Галицько-Волинської держави та її історичне значення (ID:981780)

РОЗДІЛ 1 Утворення і розвиток Галицького і Волинського князівств Близько дванадцяти століть назад виникла могутня держава Київська Русь з центром у Києві, територія якої була найбільшою у всій середньовічній Європі. Найбільшого розквіту держава досягла наприкінці X - у першій половині XI ст. за часи князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого. У державі була добре розвинута економіка, що сприяло розвитку сільського господарства, ремесла та зародження товарного виробництва, що в свою чергу дало поштовх до поглиблення суспільного розподілу праці і розширення обміну всередині та поза державою. Такий стрімкий розвиток економіки сприяв активізації торгівлі та формуванню матеріальної культури в суспільстві. Окрім економіки розвивалися також політика, культура та військова організація. Проте згодом розпочався період роздробленості, який був зумовлений багатьма причинами[13]. Територія держави була надто великою, що перешкоджало налагодженому управлінню кожної її частини, а також був різний етнічний склад населення внаслідок чого виникало багато конфліктів. Ще однією причиною роздробленості було прагнення окремих князівств до самостійності, які все більше проявляли самостійність у вирішенні внутрішніх проблем та все менше прислухалися до волі великого князя. Вони діяли в інтересах власного добробуту і мало виявляли зацікавленість до загальнодержавних питань. Після Любецького з’їзду закріпився новий принцип престолонаслідування, що призвело до міжусобиць, через відсутність чіткого і сталого порядку престолонаслідування. Почалися все частіші напади кочівників, що руйнувало цілісність держави, а також що не менш важливо почав занепадати торговельний шлях «із варяг у греки», що мало згубні наслідки для економіки Київської Русі. Утворювалися нові, в тому числі й митні, кордони, які ослаблювали економічні зв'язки між князівствами та землями Русі. Всі ці причини призвели до роздробленості країни, внаслідок чого всі князівства почали розвиватися окремо і незалежно. На фоні феодальної роздробленості та ослаблення Київської Русі почали вирізнятися Галицьке та Волинське князівства. У 1084 році на Галицькій землі почали княжити Рюриковичі, князі Рюрик, Володар та Василько. Ростиславичі вели сильну боротьбу за свободу своїх земель, особливо з волинським князем Давидом. Їм вдалося захистити свої землі і згодом вони були позбавлені будь-яких претензій та зазіхань волинських та київських князів. Брати проводили якісну внутрішню та зовнішню політику, шукали союзників, укріпляли кордони, будували та покращували міста. У 1094 році Рюрик помер, а Василько був осліплений. Ростиславичі були сильними і мали підтримку населення, то ж київський князь Всеволод Ярославич на Любецькому з’їзді 1097 року остаточно визнав Галицьку землю за ними і вона стала відокремленою від Києва. Після смерті Ростиславичів правити Галицькими землями почав Володимирко, який бажав об’єднати всі навколишні землі в одне князівство, що йому вдалося і у 1141 році столицею об’єднаного Галицького князівства він зробив Галич. А повністю закінчити об’єднання земель в єдине князівство Володимирку Володаровичу вдалося у 1144 році [9, с.21]. Князівство залишалося в складному зовнішньому становищі як і за правління Ростиславичів. Володимирко намагався вести в основному мирну політику з сусідніми державами та підтримував дружні відносини з Києвом та навколишніми князівствами. Основна сила на яку він спирався була дружина та бояри. Після смерті Володимирка, «галицькі мужі» згадували, що князь їх «кормив і любив» та що за його честь і за честь його сина вони готові покласти свої голови. Володимирко був талановитим і заповзятим, як писали про нього в літописах, князем якому вдалося об’єднати і вберегти від нападів Галицьку землю, і в спадок своєму синові Ярославу він залишив сильну і добре організовану землю. Проте найбільшого розквіту князівства пов’язують з князюванням Ярослава, якого в «Слові о полку Ігоревім» назвали Осмомислом. Вів політику, здебільшого як його батько, мав сильне військо і багатства, а також сильну підтримку бояр[12,с.42]. За його мудрого і далекоглядного правління князівство стало наймогутнішим у всій Русі, добре розвивалась економіка, зростала кількість населення, розвивалися міста, влада князя була міцною і централізованою. Ярослав встановив добрі відносини з Польщею та Угорщиною, а також утримав зв’язок з Візантією. У 1170-х роках у внутрішньополітичному житті князівства розпочалась криза. Згодом, Ярослав заповів своєму синові Олегові Галицьке князівство, а Володимирові Перемишль, але це рішення не було здійснене і після його смерті розпочався заколот. Олега вигнали з Галицької землі, а князем став Володимир, який виявився слабким правителем. Він знехтував боярською радою і вів розгульне життя, тому згодом, бояри змусили його втекти. У 1188 році Роману Мстиславичу вдалося сісти на Галицький престол, але Володимир повернувся з підтримкою угорського короля Бела III, а той в свою чергу, не повернув Володимиру володіння і на престол поставив свого сина Андрія[12,с.50]. Угорський король залишив у Галичі своє військо задля підтримання спокою, але громадськість була проти того, щоб іноземець правив їхніми землями тому намагалися скинути угорця з престолу. Це була перша окупація галицької землі. Син Івана Берладника, Ростислав пішов у бій проти угорців, проте його взяли в полон і згодом він помер. Володимир в той час був у полоні, проте йому вдалося втекти до Німеччини і він попросив допомоги у імператора Фрідріха Барбаросси і польського князя Казимира Справедливого. Бояри, які встигли відчути жорсткість влади угорців і з радість були готові його прийняти назад тому Володимирові вдалося повернути князівство під свою владу.